Щоденник польових досліджень в межах етнографічно-дослідницької експедиції «Чорнобиль: перервана традиція»

Етнографічно-дослідницька експедиція «Чорнобиль: перервана традиція» відбулася 5-8 серпня 2021 року у містах Чорнобиль, Прип’ять, Славутич, на місцях колишніх сіл Чорнобильської зони відчуження.

Організаторами експедиції виступили Вишгородська районна державна адміністрація, Вишгородська районна рада, Вишгородський історико-культурний заповідник, Славутицька міська рада. Співорганізатори: Український центр культурних досліджень, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України та Державний архів Київської області.

Метою експедиції було вивчення наявності локальних етнокультурних традицій у побуті жителів зони відчуження, збереженої ними історичної пам’яті, стратегій виживання в умовах посткатастрофи; дослідження міського ландшафту в перспективі використання його як локацій для артпроєктів.

Український центр культурних досліджень (УЦКД) в експедиції представляли: Наталія Морозова, завідувачка відділу нематеріальної культурної спадщини та Роман Каць, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу інноваційних технологій та популяризації культури.

 

День перший: 5 серпня

Учасники експедиції «Чорнобиль: перервана традиція» зібралися біля пам’ятника Борису і Глібу у м. Вишгород та на автобусі відправилися в бік Чорнобильської зони. На КПП Дитятки відбулася перевірка завчасно оформлених електронних квитків (перепусток, виданих Державним агентством України з управління зоною відчуження) посвідчень особи, задекларованої техніки (декларуються ноутбуки, планшети, фотокамери, крім мобільних телефонів), наявність захисного одягу всіх прибулих. Всім учасникам були видані портативні дозиметри, експедиція у супроводі двох гідів вирушила до м. Чорнобиль.

У Чорнобилі учасники ознайомились з двома музеями: «Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф» та Музей цивільного захисту «Зірка полин».

 «Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф» на чолі з директором Ростиславом Омеляшком вже багато років займається дослідженням матеріальної і духовної культури території, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. За більш ніж 20 років комплексним історико-етнографічним дослідженням було охоплено 575 постраждалих поліських сіл (у т.ч. 159 – у зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення), а також 97 компактних поселень переселенців. У результаті польових розвідок відкрито декілька десятків нових пам’яток археології, серед яких: городище літописного Чорнобиля ХІ-ХІІ ст., ранньонеолітична стоянка VI тисячоліття до н.е. в с. Плютовище – за 5 кілометрів від сучасного Чорнобиля та інші. На сьогодні Музейно-архівний фонд Центру налічує 47 тисяч рухомих пам’яток культури, понад 145 тис. фотографій, 6330 год. аудіо- та відеозаписів, понад 20 тис. документальних свідчень на паперовій основі. За результатами польових досліджень випущено понад 30 наукових та науково-популярних видань, 5 компакт-дисків з традиційною музикою Полісся, організовано 16 історико-етнографічних та археологічних виставок. Вже нині зібрана джерельна база всесторонньо відтворює культурно-історичний образ ураженої катастрофою етнокультурної території.

 

 

 

 

 

 

 

Музей цивільного захисту «Зірка полин». Музей є частиною Меморіального комплексу «Зірка полин». Заклад відображає спогади про катастрофу в символічних композиціях, героїчних сторінках ліквідації аварії на ЧАЕС, висвітлює наслідки відчуження територій та життя «в зоні» після багатьох років аварії…

Музей є багатофункціональною історико-культурною установою, що об’єднує наукову, культурно-просвітницьку діяльність з діяльністю сучасного музею з архівування збереження і оприлюднення історії ядерної катастрофи на ЧАЕС.

Ініціатор проекту Головне Управління ДСНС України у Київській області. Автор проекту і керівник творчої групи: народний художник України Гайдамака Анатолій Васильович. Надання матеріалів: Голова Ради ветеранів ГУДСНС України у Київській області Бондаренко А.І. Роботи з облаштування музею були виконані особовим складом 11 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Київській області (м. Чорнобиль).

Музей знаходиться в будівлі колишнього кінотеатру 1964 року побудови в центрі м. Чорнобиль.

 

В музеї оформлено 5 експозиційних залів:

Основними темами музейної експозиції 1 залу є атомна енергетика світу, тут показані країни світу, які мають атомні електростанції, найбільші АЕС світу та Європи; історію будівництва Чорнобильської АЕС. Також у цій залі висвітлюється історія розвитку пожежної справи Поліського краю.

2 зал знайомить відвідувачів з роботою пожежної охорони Чорнобильського району в доаварійний період. Також розкрито хронологію подій 26 квітня 1986 року та перших днів після аварії. Домінантою залу є унікальний експонат – перепустка Володимира Правіка, що була при ньому тієї жахливої ночі. Документ розміщено у спеціальному свинцевому захисному кубі, оскільки він і сьогодні радіаційно небезпечний для оточення.

3 зал знайомить нас з експозицією, що стосується теми часів ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це оригінали документів та фотокартки з перших днів після аварійного періоду і по теперішній час. Також за допомогою світлин проведено паралель між Чорнобилем і Фукусімою.

4 зал – Міжнародне визнання героїзму ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Зала оформлена нагородами, грамотами кубками міжнародних змагань з пожежно-прикладного спорту.

5 центральний зал. У цій залі переплелися лаконізм глибокого підтексту та умовність абстрактного мислення. Тут відвідувач має можливість у замкнутому метафоричному просторі переосмислити все почуте і побачене і зробити свої власні висновки.

Далі учасники експедиції оглянули кілька старих будинків в центрі Чорнобиля, зробили фото, а потім зустрілися з самоселом Євгеном Федоровичем Маркевичем 1937 р.н. на його подвір’ї, щоб взяти в нього інтерв’ю (аудіо формат).

Під час своєї розповіді літній життєрадісний чоловік поділився історією власного життя та членів своєї родини до аварії на ЧАЕС. Він також розказав, що після катастрофи тричі повертався в зону і зрештою тут знайшов роботу і залишився жити. Живе з дружиною у великому родинному будинку, господарює, вирощує городину. Радіації вони не бояться, тому сміливо користуються щедрими дарами місцевої природи: рибою, грибами і ягодами. Часом до родини приїздять журналісти і дослідники. Вони з радістю спілкуються з гостями. Євген Федорович у своєму гаражі зберігає дошку медалістів Чорнобильської школи №1, на якій зазначені прізвища «золотих» і «срібних» медалістів за період від 1945 року. Графа за 1986 рік залишилася пустою. Господар каже, що не вічний і хотів би комусь дошку передати.

Наступна зустріч членів експедиції була з Миколою Лозбіним, якому 49 років. Його сім’я раніше тримала 6 корів, зараз залишилася одна. На городі вирощують все, що необхідне для життя. Дружина працює, за електрику платять, ходять в магазин в Центрі. У хаті через дорогу від мешкання пан Микола створює «музей»: він збирає різні речі місцевого побуту і поступово наповнює експозицію: старі газети, пляшки від напоїв, предмети побуту, меблі, побутова техніка, предмети старовини тощо.

Далі учасники експедиція відвідали могилу (капличку) єврейських праведників біля колишньої Чорнобильської школи. Біля каплички ще горіли маленькі свічки, тут зовсім недавно були паломники.

В кінці дня учасників експедиції від УЦКД відправилися на електричці до м. Славутич. Пасажири електрички – це в основному працівники ЧАЄС та інших супутніх обслуговуючих підприємств.

 

День другий: 6 серпня

День розпочався з відвідування Краєзнавчого музею міста Славутича і ЧАЕС за адресою проспект Дружби народів, буд. 7, м. Славутич. Гостей радісно зустрів дружній колектив музею на чолі з директором Алімовим Євгеном Абдулайовичем.

Гостям для ознайомлення були представлені документи, фотоматеріали та інші матеріали. В музеї представлені пам’ятки матеріальної і нематеріальної культури Поліського регіону України, історії Славутича та Чорнобильської АЕС, матеріали з історії будівництва міста Прип’ять, аварії та ліквідації її наслідків на ЧАЕС і в 30-ти кілометровій Зоні, будівництва об’єкту «Укриття» і «Арка». «Арка» – це Новий безпечний конфайнмент, англ. New Safe Confinement –  «Нова захисна оболонка» – захисна споруда над зруйнованим унаслідок аварії четвертим енергоблоком ЧАЕС. «Арка» накрила застаріле «Укриття».

В експозиційній залі «Чорнобильська АЕС: події, факти, документи» представлено макет промислового майданчика станції з об’єктом «Укриття», фотохроніка будівництва ЧАЕС, стенди з матеріалами про ліквідацію наслідків аварії, про справжніх героїв – пожежників, працівників станції та інших людей які ціною власного життя і здоров’я боролися над усуненням наслідків найстрашнішої за всю історію людства техногенної катастрофи.

Учасники ознайомилися також з іншими експозиціями:

  • «Будівництво міста Славутича». Центральне місце в цій експозиції займає макет міста площею 12 метрів квадратних, який виконано Київським зональним науково-дослідним проектним інститутом. У цьому залі представлені урядові документи, ескізи художників та архітекторів, проекти забудови міських кварталів.

Місто ще на етапі планування створювалося, як місце відпочинку і рекреації, щоб мешканці, частина з яких є працівниками ЧАЕС, могли жити спокійним наповненим життям. Архітектура міста ввібрала в себе дух 8 тодішніх республік СРСР, які брали участь у будівництві Славутича. Таким чином місто має потужній потенціал для розвитку побратимських стосунків, народної дипломатії, культурних відносин з містами різних країн. Цікавий факт: використання в Славутичі в 90-х роках так званих «вільних» грошей, які випускалися різними місцевими підприємствами для оплати праці працівників. Ці гроші прозвали в народі «парашкі» на честь генерального директора виробничого об’єднання «Чорнобильська АЕС» Сергія Костянтиновича Парашина, який очолював підприємство у 1994-1998 роках. «Парашкі» приймалися на місцевому рівні в якості оплати за товари та послуги поруч зі звичайними грошима.

  • «Славутич – наш дім». Ця експозиція презентує аспекти життя і розбудови наймолодшого міста України: фотоматеріали, документи, предмети та інші експонати.
  • «Етнографічна світлиця» представляє речі побуту, світлини, меблі, одяг і взуття, рушники, ікони, знаряддя праці мешканців цього краю. Увагу привертають предмети для бортництва і рибальства, гончарної справи і гутництва. Зали прикрашають рушники і скатертини, створені кропіткою працею майстринь оточуючих сіл. Вони вражають багатством візерунків та технік виконання. Наявну експозицію змістовно доповнюють різні аспекти нематеріальної культурної спадщини (НКС) зібрані за роки працівниками музею: родинні історії, звичаї, традиції, обряди, пісні, колядки, щедрівки, кулінарні рецепти.

Учасники експедиції провели три зустрічі і взяли інтерв’ю у колишніх мешканців міста Прип’ять, двоє з яких працювали на ЧАЕС до та після катастрофи.

Анатолій Касянович Сухецький, 1942 р.н., народився у селі Лозуватка (Онуфріївський район, Кіровоградська обл.), пенсіонер. Станом на квітень 1986 року займав посаду заступника начальника лабораторії спектрометрії і КГО. Після аварії організовував новий цех і був начальником служби радіаційної безпеки в усій 30-кілометровій зоні при Штабі по ліквідації наслідків аварії. Він розповів, що по Чорнобильській зоні збирав інформацію про традиції нині покійний поет і бард Валентин Михайлюк.

Анатолій Касянович розповів про своє дитинство та юнацтво, про те, що після війни у село привозили кіно, і покази проходили під відкритим небом, про традицію красти на весілля не молоду, а каравай; про місцеву традицію співати святкові пісні тільки «правильно»: якщо хтось збився, то починають співати спочатку; про особливість місцевих христин – готування в глиняному горщику солодкої пшоняної каші з маслом та яйцями, який потім розбивався самим щедрим на подарунки гостем. Він і роздавав цей традиційний десерт всім присутнім. Також Анатолій Касянович розповів про традицію святкування у місцевих селах (колишнє с. Річиця) свята Івана Купала всією громадою. Ганяли русалок, щоб ті дощ віддали. Селяни від дальнього кінця села гуртом йшли до річки, спускались вниз, співали властивих святу пісень. Юнаки при цьому голосили, шуміли трищітками, стріляли з рушниць, щоб русалок налякати. Старші після ходи до річки поверталися додому або йшли в гості. Молоді люди залишалися на березі, стрибали через вогнище, дівчата пускали річкою вінки, а вночі молодь шукала цвіт папороті в лісі.

Лідія Володимирівна Климова, 1941 р.н., народилася у селі Владівка (Малинський район, Житомирська обл.), пенсіонерка, голова громадської організації ветеранів ЧАЕС. Станом на квітень 1986 року займала посаду інженера-економіста у цеху централізованого ремонту.

Лідія Володимирівна розповіла, про своє життя, сім’ю, про спогади старших щодо світової війни і розстріли євреїв, про папір з упаковки набоїв, який розкручували і, на якому вона писала ученицею в початкових класах, про те, що жили після війни в землянках до 1954 року, а в 1958 з’явилась електрика. Про студентські роки на Уралі і відчуття батьківщини саме на території України. Про те, що в селі раніше всі ходили у вишиванках на свята, які жінки вишивали власноруч, про авторитет вчителів і директора школи, де вона вчилася.

Жінка згадала, як зразу після аварії всьому персоналу атомної станції було віддано наказ залишатися на місці і не евакуюватися. Марія Хміль, економіст, взяла на себе вивіз дітей з міста. Дітей вивезли за межі Прип’яті. Вона дізналася, що у сусіднє забруднене село Красниця помилково було відправлено багатьох міських дітей, в т.ч. 18 дітей з багатоквартирного будинку, в якому Лідія Володимирівна мешкала до 1986 році в м. Прип’ять по вулиці Курчатова біля медсанчастини. Вона з колегами у білих станційних костюмах на трьох машинах у понеділок забрала дітей з села Красниця. Всі селяни якраз садили картоплю, а діти з міста їм допомагали. Лідія Володимирівна 18 своїх і чужих дітей з її будинку повезла до її мами у село Владівка. По дорозі у Діброві був санпропускник. Дітей оглянули, роздягли і обстригли, бо вони «дзвеніли». Потім голих дітей «в одних трусиках і пострижених наголо» привезли в її рідне село. З усіх його кутів і оточуючих хуторів старі немічні бабусі приносили їжу і речі для малечі. Лідія Володимирівна щоразу плаче, коли згадує цей момент. Згодом дітей повезли у районну лікарню на лікування, завдяки цьому вони залишилися здорові. Вона не погоджується, що вона героїня, бо врятувала дітей. Їй прикро, що онукам та молоді, зараз не цікаво про бувальщину, бо вони не вірять…

Після аварії працівники ЧАЕС працювали на «ізнос», власного здоров’я не шкодували, всі розуміли і повністю віддавалися роботі, тільки її напрямок кардинально змінився. Сергій Парашин, на той час був секретарем парткому,  очолив всю адміністративну роботу у місті. Збиралися вранці і чекали новин з 6 московської лікарні. На той момент у місті не працювала жодна служба, міліція, суд, прокуратура. Три людини взяли на себе весь цей тягар.

Лариса Іванівна Панова, завідуюча бібліотечно-бібліографічного відділу ЗБІЦ (Загальноміського бібліотечно-інформаційного центру Славутицької ЦБС), народилася у м. Чорнобиль у 1958 р. У 1981 році переселилася в Прип’ять. Лариса Іванівна розповіла про своє дитинство, аспекти життя того періоду, про побут і кухню. Її мама вишивала картини і рушники, а вона не навчилася цьому ремеслу, зате гарно співає. Район був дуже багатий. Поки не побудували ЧАЕС ціни були низькі. Свіже м’ясо носили по квартирах… У Чорнобилі жило багато євреїв. Люди казали, що лише один єврей працював на підводі, всі інші були інтелігентними людьми, працювали бухгалтерами, керівниками. Вулиці міста з приватними будинками «пахли єврейським запахом», бо в них готували курочку. У Чорнобилі було СПТУ сільськогосподарського спрямування. ГПТУ було в Прип’яті.

Звістку про аварію жінка отримала, коли була у рідному місті. У четвер перед аварією Лариса Іванівна забрала доньку з садочка «в одній кофтині» і поїхала до лежачої мами в Чорнобиль. Після аварії Прип’ять швидко закрили. А Лариса Іванівна дуже хвилювалася, як попаде в понеділок на роботу. В голові не вміщалося, що сталося. Сказали, що проїхало багато автобусів, отже місто буде евакуйовано. 30 квітня моя донька гралася у пісочниці, а гелікоптери сипали пісок на 4-й енергоблок, і вона їх бачила. Чорнобиль залишили у цей день, переїхали до свекрухи у Фастів, потім жили і працювали в Києві. Чоловік працював по вахтах на ЧАЕС. У 1987 році отримали квартиру в Славутичі.

Лариса Іванівна після 1986 року поверталася в Прип’ять неодноразово, в т.ч. разом з донькою, але вже три роки не була там. У цьому році якась турфірма обіцяла повезти людей зі Славутича до Чорнобиля, але нічого не вийшло… Коли раніше видавалося і на поминальні дні приїжджала в Чорнобиль, то жінка наче літала – рідна земля. У ці дні людей там багато. Лариса Іванівна кожного разу шукає у натовпі знайомі обличчя…

Зустрічі членів експедиції з опитуваними проходили у відтвореній у музеї прип’ятській квартирі з атмосферою, предметами побуту, меблями початку і середини 1980-их. Під час інтерв’ю мова велася про життя опитаних людей до аварії, про традиції, про побут. Вони кілька разів підкреслили, що вже неодноразово давали інтерв’ю, в т.ч. відомим світовим ЗМІ, але вперше їх розпитували про їхнє власне життя, рідних, стосунки в родині і між людьми, про традиції і звичаї. І добре, що ми не питали про дози випромінювання, про радіацію і катастрофу.

 

День третій: 7 серпня

7 серпня учасники експедиції від УЦКД об’єдналися з колегами, які 6 серпня працювали в м. Прип’ять.

У Краєзнавчому музеї міста Славутича і ЧАЕС учасників експедиції «Чорнобиль: перервана традиція» зустрічали представники міської влади, відділу культури, Агентства регіонального розвитку, Туристично-інформаційного центу, працівники музею.

Влада Литовченко, директорка Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидатка історичних наук представила учасників експедиції і розповіла про мету і завдання досліджень. Представники приймаючої сторони і гості спілкувалися, знайомлячись з експозиціями краєзнавчого музею, а після зустрічі відправилися на екскурсію містом і ознайомилися з місцевим стартапом.

У завершенні дня учасники експедиції відвідали локацію Міжнародного семінару для студентів-архітекторів «SESAM 2021 Poliklinika» від Європейської Архітектурної Студентської Асамблеї, яка в ці дні проходила у м. Славутич, познайомилися та поспілкувалися з його учасниками.

Як повідомили організатори події: «Цього літа, близько 100 студентів архітектури та молодих спеціалістів з усієї Європи та за її межами, приїхали до Славутича, щоб взяти участь у SESAM 2021 Poliklinika. Після перенесення події на рік через глобальну пандемію, задля забезпечення безпеки усіх учасників та жителів міста, було прийняти рішення провести подію в форматі трьох резиденцій та з меншою кількістю учасників.‍

Кожна резиденція складається з шести воркшопів, об’єднаних єдиною темою «Поліклініка». Воркшопи можуть варіюватись від дизайну та будівництва павільйонів до теоретичного дослідження та концептуального мистецтва. Локація SESAM 2021 Poliklinika – СЛАВУТИЧ, місто, побудоване для розміщення працівників Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС) та їх сімей після евакуації з Прип’яті після вибуху четвертого реактора в 1986 році. Нове місто покликане не лише забезпечити житлом тих, хто змушені були покинути Прип’ять, а й лікувати їх від пережитої травми.

На відміну від Прип’яті, побудованої як класичне «атомне місто», зосереджене на ядерній енергетиці з сильним акцентом на індустріалізацію, будівельні технології та ущільнення; Славутич планувався як зразкове гуманістичне місто, зосереджене на людині, і розташоване посеред лісу. Місто було побудовано лише за 18 місяців завдяки співпраці восьми радянських республік, кожна з яких відповідала за зведення району, названого на честь його міст: Таллінн, Рига, Вільнюс, Ленінград, Москва, Тбілісі, Баку, Єреван, Київ. Архітектори, муляри, інженери та дизайнери з кожної з республік приїжджали будувати райони, часто з виразними посиланнями на свої власні регіональні стилі. Також були імпортовані збірні бетонні панелі, шпалери та віконні рами. Це призвело до різноманіття пізньомодерністських стилів та людських масштабів. Славутич – єдине місто зведене в СРСР зі спланованою системою велосипедних доріжок.

Тема цьогорічного SESAM, ПОЛІКЛІНІКА, зосереджена на охороні здоров’я та його відношенні до архітектури на фізичному, методологічному та метафоричному рівнях. Тема має на меті поставити під сумнів методи, що використовуються в архітектурній практиці для діагностики та прогнозування «проблеми». Пропонується три анатомічні площини, за допомогою яких охорона здоров’я – підтримка чи поліпшення здоров’я – буде розглядатися під час фестивалю через воркшопи, лекції та дискусії: профілактика, діагностика та терапія. SESAM 2021 Poliklinika є частиною програми Славутич – Мала Культурна Столиця України 2021».

День четвертий: 8 серпня

Завершення експедиції, обробка та систематизація зібраних аудіо/фото матеріалів для подальшого аналізу та досліджень.

 

 

Щоденник підготували Н.І. Морозова та Р.В. Каць на основі зібраних аудіо та  фото матеріалів, моніторингу відкритих джерел, а також інформації, наданої Краєзнавчим музеєм міста Славутича і Чорнобильської АЕС, Загальноміським бібліотечно-інформаційним центром (ЗБІЦ).

У щоденнику використані фото О. Думанської, Н. Морозової та Р.Каць.

МОЖЛИВОСТІ СФЕРИ КУЛЬТУРИ ПІД ЧАС ОБМЕЖЕНЬ

Ірина Френкель,
директорка Українського центру культурних досліджень

КОРОНА? CORONA?! COVID – 19!

Як працівникам культури, нам достеменно відомо, який збиток нанесла пандемія нашій сфері. Відповідно, починаючи із середини березня місяця 2020 року ми бачили як руйнується ринок, який потужно розвивався останні п’ять років та несподівано був поставлений на паузу. Різні сфери загальмувались в своєму розвитку. Потім почалось змагання: Хто більше постраждав? Лише працівники культури ввічливо мовчали.

Локдаун 1.0

Коли почався секвестр бюджету, найбільші збитки у фінансуванні понесла саме культура. Наприкінці квітня 2020 року Кабінетом Міністрів України було презентовано план виходу з карантину, в якому сфера культури взагалі не згадувалась. Реакція на документ була різною – саме в цей момент стала відчутною чітка грань між «бюджетною» культурою обласного і міського рівнів та потужними національними закладами і незалежними креативними індустріями, робота в яких до початку пандемії набирала обертів, які не лише яскраво презентували нові культурні та мистецькі продукти а й формували нові кооперації з донорськими інституціями, міжнародними мистецькими установами та бізнесом.

12 травня 2020 року на акцію «Стоп культурний карантин»
вийшла так звана «незалежна» культура.
Тисячі промінів освітили нічне небо.

Посил, який обійшов не лише українські ЗМІ а й зарубіжні, вражав світових політиків, відомих діячів та пересічних громадян: «Якщо нас не чують, нас побачать». Культуру побачили!

Після акції «Стоп культурний карантин» відбулись перші зустрічі парламентерів незалежного сектору креативних індустрій з представниками влади та депутатами. В літку 2020 року було оголошено про нову програму Українського культурного фонду «Інституційна підтримка», завдяки Олександру Ткаченко, який очолив Міністерство культури та інформаційної політики України з червня 2020 року. Але навіть цей потужний крок не вирішував проблем галузі, яка почала втрачати фахівців . Були ознаки руйнування зв’язку «Глядач – культурний продукт». І якщо незалежний сектор почав створювати нові форми взаємодії, бюджетна культурна сфера в більшості своєї залишалася на «карантині».

Перші опитування Українського центру культурних досліджень закладів культурної сфери незалежно від форми власності та працівників культури у березні – квітні 2020 року доводили розпач та нерозуміння ситуації. Вже в травні місяці, відбулось повторне опитування з якого стало зрозумілим, що  незалежна культурна сфера почала активно працювати в інтернет просторі, національні театри та концертні організації розпочали он – лайн концерти, оприлюднювалися архівні записи театральних вистав, концертних програм, оперних постановок. Поступово підтягувались де які обласні заклади. Слова «стрім», «ZOOM», он – лайн вистави та виставки – увійшли в лексикон працівників культури. Але це жодним чином не впливало на фінансовий стан установ.

Вперше прийшло розуміння відсутності культури споживання
культурного продукту он – лайн та неготовність
цільової аудиторії сплачувати за це.

Так вперше постало питання формування діджитальної аудиторії – споживачів онлайн культурного продукту. З боку органів місцевого самоврядування також було відсутнє розуміння, яким чином можна спрямувати кошти, що заплановані на проведення «офлайн» культурних та мистецьких заходів на створення принципово нового культурного контенту з метоюпрезентації власних культурних надбань на діджитальному культурному ринку.

Локдаун 2.0

Оговтавшись від першого шоку, галузь культури в липні – серпні місяці 2020 року отримала дозвіл на відкриття установ в дуже обмеженому форматі, що не виправляло фінансової ситуації, але стало ковтком свіжого повітря і дарувало радість від першої зустрічі з глядачем та надію на повернення повноцінного культурного життя. Повільне повернення до культурного життя для культури означало використання можливостей для розробки та напрацювання креативних рішень та форматів. Незважаючи на всі розчарування, на щастя, працівники культури не припинили проявляти креативність. Навпаки, вимушена перерва була використана для розробки нових ідеї Враховуючи багато ментальних чинників, послаблення видалось короткостроковим.

Локдаун 2.0 не примусив на себе довго чекати. Галузь була більш – менш адаптована до роботи в умовах обмежень. З єдиною різницею: бюджетні установи регулярно отримували заробітну платню і не переймалися результатом діяльності. «Незалежна» культура продовжувала шукати шляхи заробітку, створюючи цікаві пропозиції на ринку культурних послуг, які погано продавалися.

Потужний ланцюг з он – лайн конференцій, концертів, семінарів, обговорень, круглих столів та дискусій заполонили інтернет простір – дезорієнтував багатьох учасників процесу. Таким чином, створювалась ситуація, коли можна було зареєструватись на декілька подій одночасно, вимкнути де кілька гаджетів для того, щоб намагатися стати он – лайн учасником відразу декількох подій. Пропала глибина сприйняття процесів. Локдаун 2.0 загострив питання формування он – лайн аудиторії, яка сприйнявши нові «халявні» можливості споживання культурного продукту вже не мала бажання повертатися до установ культури. Працівники бюджетної сфери культури продовжували бути задоволеними своїм буттям, а незалежний культурний сектор почав закривати проєкти, розпродавати майно та звільняти працівників. В цю мить стало зрозумілим, наскільки вразлива галузь культури, яка навряд чи самостійно знайде можливості оговтатися від другої зупинки.

Локдаун 2.0 вплинув на формування вже місцевих бюджетів галузі культури. Це пов’язано із відсутністю комплексного розуміння можливостей культурної сфери під час карантинних обмежень в першу чергу з боку керівників керівних структурних підрозділів галузі.

Процеси були загострені тим, що саме в цей час відбулась адміністративна
реформа і культурна бюджетна сфера базового та місцевого рівнів
в більшості своєї не змогла довести власну спроможність та «розчинилася»
в так званих гуманітарних відділах та управліннях.

Незважаючи на це, необхідно наголосити на можливостях для культурній сфери, яка має не лише захистити фінансування, а й комплексно підійти к питанню формування нового діджитального ринку культурних послуг.

На першому малюнку, можна побачити напрямки, які мають бути включені до плану роботи, реалізація яких допоможе створенню крос секторальних об’єднань, що збільшить кількість осіб, які інтегруються в культурну сферу та дотично стають амбасадорами галузі, додаючи голоси на її захист в громаді. Окрім цього маргінальний характер роботи закладів культури набуває екстравертних рис.

Напрямки, що зазначені, мають потенціал бути частково монетизовані задля поступового формування вітчизняної аудиторії, яка буде часом купувати культурні послуги. Враховуючи, що діджитальний культурний ринок Європейських країн більш розвинутий, наявність англомовного контенту може допомогти в процесі монетизації культурного контенту громади та/або міста.

Окрім цього, управлінці сфери культури мають ініціювати процеси, які підготують галузь до повернення в оффлайн або комбінований формат. Що можна підготувати під час карантинних обмежень під час карантину, можна побачити на малюнку № 2.

Час локдауну необхідно використовувати для навчання проєктному менеджменту, напрацюванню ідеї та написанню грантових заявок. Це час для переосмислення власної культурної спадщини та ресурсу задля створення visible profile території або ребрендингу, створення карти культурних подій та культурно – туристичних офф лайн та он – лайн продуктів. Розбудовувати крос секторальні партнерства з туристичною галуззю та сервісним сектором з метою швидкісного реагування на будь які карантини послаблення та залучення вітчизняного туриста в регіон.

Актуальним залишається опанування новітніх технологій та оснащення установ культури відповідним обладнанням для створення культурного контенту, який зможе конкурувати на ринку культурних послуг.

Перелік нових форм роботи оновлюється з кожним днем, завдяки проведенню постійного моніторингу роботи установ культури базового та місцевого рівнів України, вивчення та аналізу ситуації. Є зрозумілим, що ми маємо навчитися жити в нових умовах та виконувати нові правила, що пов’язані із соціальним дистанціюванням – що не притаманно для нашої сфери, враховуючи необхідність емоційного контакту між митцем та глядачем. Ми маємо навчитися долати цю «четверту стіну», створюючи такі проєкти та продукти, щоб наша аудиторія поступово почала користуватися онлайн культурними послугами, а установи культури та культурні оператори почали заробляти на діджітальному контенті. Але, для цього треба інвестувати в галузь культури та створити податкові канікули для інвесторів в культурну сферу, щоб не втратили те, що у нас залишилось.

Локдаун 3.0

Наразі стає очевидним, що на наступну хвилю пандемії не довго чекати. Це пов’язано з тим, що правила так званої «зеленої зони», в якій вже місяць знаходиться Україна , більшість підприємців, зокрема організаторів масових заходів не виконують. Всі намагаються «закінчити» з бідністю в цей «період можливостей», нехтуючи правилами та законами. Як взірець проведення масового заходу на сьогодні можна назвати лише міжнародний фестиваль LEOPOLIS JAZZFEST, який за європейським прикладом запровадив масове тестування глядачів та медичні браслети.

Це можна назвати ПРИКЛАДОМ СОЦІЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАТОРІВ перед своїм глядачем.

Чи прагнуть працівники культури працювати без вимушених карантинних канікул, в більшості залежить від нас самих. Від нашої відповідальності один перед одним.

Вирішення проблеми «Коронокризи» – є дедалі актуальним для сфери культури України. Галузь понесла найбільших збитків, які можна порівняти лише зі збитками в  туристичної галузі. Однак, це не дає нам права приховувати той факт, що проведення масових заходів в культурній, спортивній та інших сферах без правил, впливає на наближення Локдауну 3.0

 

Роль ООЦУК у формуванні політики охорони НКС в громадах Одещини

Витос Валентина,
Директорка Одеського обласного Центру української культури

Народні традиції, обряди, звичаї, спосіб життя, живі прояви нематеріальної культури, які успадковані від предків і передаються майбутнім поколінням становлять дуже важливу частину культурної спадщини людства. Нематеріальна культурна спадщина відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні ідентичності окремої соціальної групи і особистості. Існування нематеріальної культурної спадщини (далі НКС) Одещини, в її великому багатстві, є необхідною умовою для збереження культурного розмаїття в умовах зростаючої глобалізації. Взаємне розуміння НКС різних громад допомагає в проведенні міжкультурного діалогу, і виховує взаємну повагу до інших способів життя.  На Одещині вдалося створити систему взаємин і співпраці з метою збереження НКС, виявити і оцінити великий ресурсний потенціал НКС, зокрема як дієвого  фактора самоідентифікації та сталого розвитку регіону: виробити політику в цьому напрямі, яка об’єднує  різні соціальні сектори: не тільки культуру, але й освіту, туризм, сільськегосподарство,тощо. Бо НКС у масштабі своїх доменів торкається всіх сфер нашого життя і може існувати тільки в конкретному природному й соціально – культурному середовищі, поки існують її носії і люди забезпечують її спадкоємність і розвиток. Основні організаційні принципи цієї роботи забезпечує Одеський обласний центр української культури (далі ООЦУК).

Згідно наказу управління культури і туризму, національностей та релігій ООДА від 08 вересня 2015 року № 181 « Про організаційні заходи щодо забезпечення реалізації Конвенції про охорону нематеріальної спадщини» Одеський обласний центр української культури уповноважений  відповідальним за координацію питань охорони НКС в Одеській області. Цим наказом затверджений склад обласної комісії з НКС. Основним пріоритетом в роботі є створення умов для зацікавлених організацій, громад, окремих осіб, на основі широкої інклюзивності, відкритості, з метою поширення знань про НКС, дослідження, популяризації,  створення програм з охорони.

Величезним напрямком роботи є консультація громад щодо створення програм охорони НКС, дослідження, популяризації. Допомога із залучення експертів, науковців, пошуку відповідей на складні питання, чи роз’яснювальна робота. Формування місцевих переліків, опис, охорона та популяризація елементів нематеріальної культурної спадщини, створення при клубних закладах кімнат, які є місцем де зібрані матеріальні прояви НКС та які показують історію життя громади, музеїв, відтворення, дослідження обрядів, та відтворення втрачених складових, таких як костюм, чи його частину, обрядових дійств. Такі кімнати працюють у 60 сільських клубних закладах області. Вони на місцях є створенням нового простору для проведення семінарівпрактикумів, майстер-класів, виставок народного мистецтва.

Популяризація ролі та місця народних ремесел, художніх народних промислів, які в цей складний час можуть стати основою для створення робочих місць, та створити підґрунтя для економічного розвитку громади, спільноти шляхом збільшення числа самозайнятих осіб – залучення дітей та молоді до оволодіння навичками різноманітних видів декоративно-ужиткового мистецтва.

З вказаного періоду на рівні окремих територій і громад проведено збір, обробку та складання  орієнтовного переліку елементів НКС для внесення їх до переліків місцевого, регіонального рівнів та Національного переліку; інвентаризацію НКС на місцевому та регіональному рівнях за відповідною класифікацією оформлення у друкованому та  електронному форматах.

За більш як 5 років в області виявлено більше  70 виявів нематеріальної культурної спадщини, створена карта елементів нематеріальної культурної спадщини в розрізі територіальних громад.

До регіонального переліку внесено 7 елементів нематеріальної культурної спадщини:

  • Південний розпис степової України;
  • Клезмерська музика (Кодимський район);
  • Збереження та відтворення традиції ритуальних хлібів Кодимщини;
  • Різдвяний обряд «Мошу» (с. Орлівка, Ренійський район);
  • Обрядове дійство «Осичківський дідок» (с.Осички Савранський район);
  • Традиційне виготовлення віників на Савранщині;
  • Технологія виготовлення причорноморської глиняної іграшки.

З листопада 2020 року внаслідок проведеного моніторингу життєздатності елементів НКС та системного аналізу, Перелік оновлений та перейменований в «Регіональний інвентар НКС». Для його наповнення розпочатий процес інвентаризації на основі громад. Уже проведена комплексна інвентаризація на базі Кодимської міської об’єднаної громади, Ренійської міської об’єднаної громади, розпочата інвентаризація на базі Саратської міської об’єднаної громади, на чергу на інвентаризацію подані ще 11 заявок від територіальних об’єднаних громад Одещини.

Беручи до уваги ст. 13 п. 12 «забезпечення доступу до нематеріальної культурної спадщини з дотриманням загальноприйнятої практики, що визначає порядок доступупевних аспектів такої спадщини», на 8 елементів нематеріальної культурної спадщини Одещини підготовлені повні профайли, а це значить зібрано наукову довідку по кожному конкретному зразку, фототеку, медіатеку, відеофайли, аудіо файли, до яких є повний доступ. (http://oocuk.com.ua/nks/%d1%80%d0%b5%d0%b3%d1%96%d0%be%d0%bd%d0%b0%d0%bb%d1%8c%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bb%d1%96%d0%ba-%d0%b5%d0%bb%d0%b5%d0%bc%d0%b5%d0%bd%d1%82%d1%96%d0%b2-%d0%bd%d0%b5%d0%bc%d0%b0/klezmery)

Крім того, відповідно до ст. 15 «Участь спільнот, груп та окремих осіб» кожна держава-учасниця в рамках своєї діяльності з охорони нематеріальної культурної спадщини прагне забезпечити якнайширшу участь спільнот, груп та, у відповідних випадках, окремих осіб, які створюють, зберігають і передають таку спадщину, а також активно залучати їх до управління такою спадщиною. На вимогу Конвенції ЮНЕСКО, виявлені носії НКС. Це стосується всієї нематеріальної спадщини Одещини, адже елемент, що не має носіїв, вважається вже мертвим, він не є нематеріальною культурною спадщиною. Йому місце в музеях, можливо, в архівах. Тобто, якщо якийсь елемент не виконується, не має живих носіїв, не виражає сучасне життя, він не може бути елементом НКС.

Що дає нам вивчення та проведення інвентаризації НКС? Найперше це практичне включення мешканців окремих територій в творчий процес активно чи пасивно формування емоційної ідентифікації мешканців населених пунктів; залучення майстрів – носіїв до участі в розвитку культурного простору громади; сприйняття території своєї громади як емоційної власності мешканців; практичне включення мешканців окремих територій в творчий процес активно чи пасивно; формування емоційної ідентифікації мешканців населених пунктів; залучення майстрів – носіїв до участі в розвитку культурного простору громади; сприйняття території своєї громади як емоційної власності мешканців; стимулювання розвитку місцевих народних ремесел; створення нових робочих місць; проведення великих мистецьких подій (фестивалі); розвиток повільного туризму.

Для прикладу, фестиваль «Кодимафест». Його  відвідали тисячі людей. Основна увага під час проведення була приділена народній культурі Кодимщини та місцевим елементам нематеріальної культурної спадщини, три зразки яких внесені до регіонального списку.  Виявилась вдалою форма її презентації  – кожне село чи селищна рада мали свої локації, що посилювало виразність етнографічного розмаїття. Всі локації і об’єкти відображають українську історію, культуру і безпосередньо мають відношення і до історії, культури Кодимського краю.

Бажаючі мали можливість взяти участь у «клаці» – колективному спорудженні будівлі, у даному випадку за технологіями відомими з часів трипільців, якими користувалися у нас ще у недалекому минулому. Такі невербальні форми популяризації доступні і переконливі.

Родзинкою фестивалю стала участь представників української діаспори з Румунії. На чудово організованій локації «Козацький табір» з екзотичними об’єктами із життя козаків таких як сторожова вежа, сигнальні фігури, вози інше. Нащадки запорозьких козаків із сіл повіту Тульча готували за старовинними рецептами юшку, а всі присутні і місцеві кухарки-майстрині  випробовували свої навички у приготуванні інших козацьких страв і кодимських ритуальних хлібів.

Одещина багата такими великими мистецькими подіями, які проходять з метою підвищення обізнаності населення з елементами НКС, долучення  членів громад, особливо молодого покоління, до споконвічних духовних цінностей, традицій, звичаїв і обрядів та на виконання ст.11 (а) Конвенції стосовно вжитих заходів з охорони НКС. Головними в них є жива традиційна складова, заради якої вони і проходять. Основна увага приділяється народній культурі, фольклору, народним ремеслам, обрядовості. Всю палітру етнографічного розмаїття Одещини можна  відчути на:

  • святі Мошу у селі Орлівка Ренійської міської громади(24-25 грудня);
  • в обряді маланкування в селі Осички Савранської територіальної громади (13-14 січня );
  • на обласному фестивалі «Різдвяні піснеспіви» , під час реконструкції циклу весняних обрядів «Зелений шум» ,
  • реконструкції літніх купальських обрядів в селах, обласних фестивалях: «Чумацький шлях» (спосіб добування солі чумаками)
  • Красносільської сільської громади, «Дністровська вертута» (технологія і виготовлення традиційної молдавської вертути, яка є претендентом на внесення до регіонального інвентаря елементів НКС)
  • в Біляївській міській громаді, міжнародному винному фестивалі в Болграді,
  • фестивалі ковбаси в Любашівці,
  • фестивалі «Кодимафест» в селі Івашків Кодимської міської громади,
  • «Мерцишор», «Дунайська Січ» та ряд інших.

Основною особливістю всіх цих фестивалів і свят є залучення до участі широкого загалу людей, коли люди не є спостерігачами, а безпосередніми учасниками у кожній обрядодії з поясненням як семантично-символічного значення свята, так і його атрибутів. В усій цій різноманітній палітрі фестивалів і свят ООЦУК виступає як безпосереднім організатором , так і надає консультативну і методичну допомогу на місцях. Методика базується на досвіді громад, які уже розробили та проводять у себе великі заходи, створили туристичні маршрути. Цей інструмент став дуже важливим для нас, тому що ми його понесли і в інші громади.

Всебічне вивчення НКС і проведення комплексної інвентаризації та картування культурного простору громад  дає  можливості створення маршрутів на основі НКС. В Одеській області вже створені і дуже добре зарекомендували себе: культурно – туристичний маршрут «Шпаків шлях» – Кодимщина; туристична концепція «Чотири сезони» – Савранщина; гастрономічні тури в Бессарабію; туристично-культурологічний проект «Шляхами Одещини»; «Леся Українка – Одеса – Білгород-Дністровський – Шабо» та інші. (http://shpak-way.com/en/) Саме в цьому ракурсі ми спостерігаємо, що повільний туризм , складовою якого є НКС, стає економічним чинником розвитку територій і є основою сталого розвитку громад. Та не можна переходити межу в експлуатації НКС в туристичних цілях. Адже бездумне використання нашої спадщини для задоволення туристичних потреб несе із собою загрози для НКС.  ЦЕ – надмірна комерціалізація; використання спадщини в приватних цілях; виривання спадщини з контексту (деконтекстуалізація); перетворення живої культури в театральні вистави для туристів – фольклоризація. Перераховані проблеми можна вирішувати шляхом проведення широкої освітньої роботи в громадах, при їх зацікавленості в даних питаннях.

Своєрідним центром  для просвітницької роботи з НКС став «Живий музей» експозиційний, інтерактивний, демонстраційний та навчальний простір, який є продовженням Регіонального переліку (Регіонального інвентаря) елементів нематеріальної культурної спадщини Одеського регіону та місцем зберігання інвентаризаційних матеріалів. (http://oocuk.com.ua/%d0%bc%d1%83%d0%b7%d0%b5%d0%b9-%d1%82%d1%80%d0%b0%d0%b4%d0%b8%d1%86i%d0%b9%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%bd%d0%b0%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%be-%d0%bc%d0%b8%d1%81%d1%82%d0%b5%d1%86%d1%82).

Проект «Живий музей» – Музей нематеріальної культурної спадщини створив відкритий та інклюзивний майданчик для співпраці фахівців ОЦУК і місцевих громад, спрямованої на виявлення, дослідження та охорону НКС, зокрема і засобами формальної та неформальної освіти. В діяльності «Живого музею» використовуються як традиційні музейні практики (створення колекцій, опис та документування, архівування, експонування тощо), так і прийоми, що відповідають природі нематеріальної культурної спадщини й духу Конвенції ЮНЕСКО) інтерв’ю та усні історії, «поринання» в живу культуру за допомогою відеоінсталяцій, майстер-класи, тематичні заходи тощо), Успішне поєднання НКС і традиційних музейних інструментів є актуальним і перспективним напрямком діяльності сучасних музейних центрів. Важливим аспектом роботи «Живого музею» є використання сучасних технологій, що робить елементи місцевої нематеріальної культурної спадщини доступними в онлайн режимі.

У межах своєї діяльності «Живий музей» зосереджується на таких напрямках: вивчення та дослідження НКС; документування НКС; презентація та популяризація НКС; оцифрування НКС та створення електронної бази даних; освіта в НКС.

Проект “Живий музей» став Лауреатом премії за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини 2020 та переможцем конкурсу Міністерства культури та інформаційної політики України.

На сьогоднішній день музей перетворився на об’єкт неформальної освіти з питань НКС для зацікавлених та всіх бажаючих. При музеї набирає розвитку акція «Молодь та НКС». В її рамках проходять відкриті години народознавства  для учнів ЗОШ та майстер – класи для молоді..

Двічі на рік оголошується  в ООЦУК заклик  на інвентаризацію, згідно з яким представники громад запрошуються до проведення інвентаризації на своїх територіях . Інвентаризація НКС передбачає проведення необхідних інформаційно-навчальних заходів (можливо, в онлайн режимі), практичних та організаційних заходів, результатом яких стане підготовка описових, візуальних та програмних документів, необхідних для включення елемента НКС до обласного інвентаря, з можливою наступною підготовкою подання до Національного інвентаря НКС, відповідних Списків ЮНЕСКО та Реєстру кращих практик ЮНЕСКО.

З 2015 року спеціалістами ООЦУК проведено 35 навчальних семінарів. За 2020 рік: 5 всеукраїнських та міжнародних онлайн семінарів на ZOOM платформі; 22 учасника-представника Одещини отримали міжнародні сертифікати за участь в онлайн семінарі-тренінгу «Інвентаризація на основі громад на місцевому та національному рівнях».

З метою підвищення обізнаності жителів Одещини про НКС та з метою її популяризації проводяться виставки майстрів декоративно – ужиткового мистецтва та носіїв НКС, організовуються засідання Народної Академії Творчості (НАТ). В рамках НАТ організовано і проведено 14 майстер-класів (до співпраці залучені профільні викладачі, мистецтвознавці з вищих навчальних закладів м. Одеси, члени Одеської обласної організації Національної спілки художників України, носії НКС). В її рамках проходять заняття Школи народних ремесел. В рамках НАТ відбувається щорічне вручення премії ім. Ростислава Палецького майстрам декоративно-прикладного мистецтва та носіям НКС.

В результаті проведення величезної роботи по виявленню популяризації і створення карти НКС Одещини (додається) ми виявили розуміння значимості духовної нематеріальної спадщини для нашого сьогодення. Працюємо спільно з науковцями, дослідниками. Результати проведених досліджень, виявлених матеріалів, технологій,процесів оформлені у вигляді двох науково-публіцистичних книг «Радуниця» (автор Ярослава Різникова) та «Українська вишивка. Північно-Західне Причорномор’я» (ООЦУК, керівник проекту Валентина Вітос). До даних книг увійшли описи, розповіді, матеріали про окремі елементи НКС, які побутують на Одещині. Примірники книг передані до сільських бібліотек та всіх освітніх закладів Одещини.

На даному етапі ООЦУК спільно з громадами розпочав роботу над вирішенням питання створення програм з охорони елементів НКС, які вносяться в обласний перелік. Дані програми будуть реалізовуватись в громадах і стануть складовими економічного розвитку громади (розвиток ремесел і практик, створення народних промислів і т.д.).

 

Авторка:

Витос Валентина,
Директорка Одеського обласного Центру української культури

директор ООЦУК, Лауреатка премії ім Р. Палецького,
лауреатка Премії за збереження та охорону
нематеріальної культурної спадщини у 2020 році
Міністерства культури та інформаційної політики,
національний експерт з питань НКС України

Чіберек – страва з присмаком рідного дому

17 Листопада , 2020 Український  центр  культурних досліджень  публікував  інформацію  про  приготування «чібєрєк» – пиріжків з прісного тіста з м’ясом у кримських татар, які компактно проживають на Херсонщині. Наразі   пропонуємо  вам  статтю  Мамута Чурлу, Заслуженого  художника України, мистецтвознавця, майстра  ужиткового мистецтва  з  АР Крим.
Порівнюйте, насоложджуйтесь, смакуйте та  знайомтесь з  гастротрадиціями  України.

 

ЧІБЕРЕК – СТРАВА З ПРИСМАКОМ РІДНОГО ДОМУ

 

 

Серед щедрого різноманіття страв кримськотатарської кухні, чібереку завжди відводилось особливе місце. Як і український борщ, узбекський плов чи італійська піца, він став справжнім кулінарним брендом кримськотатарської кухні далеко за межами Кримського півострова. Ця страва не просто надійнийспособ втамовувати голод. Вона утвердилась як обрядовий елемент давньої гастрономічної традиції, без якої важко уявити весілля, свято або інші знакові події в житті кримськотатарської родини чи громади. 

Етнічна багатоманітність Криму, що вплинула на формування кримськотатарського народу, визначила і гастрономічну різноманітність кримськотатарської кухні. Дослідники справедливо відмічають, що чіберек міг бути запозиченим від степових кримських татар, у раціоні яких переважали страви саме з м’яса. В будь якому разі, вже на ХІХ – поч. ХХ ст. можна відмітити чимало назв цієї популярної страви. Хоча сьогодні у вжитку утвердилась його літературна форма – «чіберек», все ж, на різних кримськотатарських діалектах можна почуті і такі назви, як «чуберек», «чiборек», «чубрек», «шимиш» і навіть «чир-чир» (звуконаслідування характерного шкварчання масла).

Всі ці варіанти об’єднує спосіб приготування чібереку, який полягає у його швидкому (близько 45-60 секунд) обсмажені при відносно низькій (майже 200 градусів) температурі. Така нетривала термічна обробка дозволяє забезпечити чудовий смак і аромат їжі, а рясне додавання у м’ясний фарш бульйону створює ефект скороварки, що зберігає корисні властивості страви. Ця їжа була і є прикрасою столу кожної кримськотатарської сім’ї під час урочистостей, свят та обрядів. А правильно приготований чіберек впевнено утвердився як індикатор хорошої господині-ханум.

Чіберек ідеально пасує сучасній культурі вуличної їжі та фаст фуду, завдяки таким рисам, як швидке приготування, чудовий смак, ситність та подача завжди в гарячому і щойно приготованому вигляді. Саме тому, ця страва є візитною карткою Криму, де Вам запропонують скуштувати її в кожному куточку півострова. Останні роки кримські татари активно поширюють чіберек і в містах континентальної України, створюючи справжні острівці смачної, корисної та аутентичної кухні корінного народу Криму.

Кримські татари здавна славляться своєю гостинністю. Традиційно, вона виражається і в ритуалах частування гостя різноманітними стравами й напоями, серед яких помітне місце посідає чіберек. Є чудове повір’я про те, що під виглядом незнайомця світом мандрує святий Хадир (Хадирлез), який може обрати для свого візиту і ваш дім. Саме тому, кожного потрібно вітати з шаною та допомагати у дорозі. Адже прихід гостя – це неодмінно щастя та удача в родині.

Завітавши в кримськотатарську оселю, мандрівнику звичайно заварюють ароматну та міцну каву, до якої подають колотий цукор з печивом кураб’є. За приємною розмовою ви навіть не помітите, що хазяйка вже поставила на столі красивий мідний саан (посуд з кришкою), повний соковитих чібереків. В хорошій компанії їх можна з’їсти безмежну кількість, без жодної шкоди для здоров’я.

Адже чібереки – вони як фрукти. Ними неможливо наїстись (с).

З Хрещенням Господнім!

 

Не втрачайте віри в гарне, і вона неодмінно допоможе у скрутну хвилину.

Нехай Хрещенські морози вас підбадьорять і загартують.

В це свято варто відпустити все погане і змити гріх святою водою. З Хрещенням Господнім вас!

Міністерський борщ-батл: переміг всеукраїнський борщ з вишнями

22 грудня у кулінарних змаганнях з приготування кращого борщу змагалися чотири міністри українського Уряду. Захід відбувся  на підтримку внесення елементу “Культура приготування борщу” до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Відомий шеф-кухар Євген Клопотенко  поділив учасників на дві команди та  запропонував  на вибір 80 відсотків інгредієнтів,  з яких традиційно готують борщ в Україні. Екстравагантний борщ з вишнями вирішили готувати Ольга Стефанішина, Віце-прем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, та Олександр Ткаченко, Міністр культури та інформаційної політики. А як основний інгредієнт смажену капусту – для свого борщу обрали  Роман Абрамовський, Міністр захисту довкілля і природних ресурсів, та Ігор Петрашко, Міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства.

“Минулого тижня запропонував колегам-міністрам приготувати разом борщ. Така активність вкрай важлива для промоції страви та включення “Культури приготування українського борщу” до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. У команді із Ольгою Стефанішиною готували борщ за всеукраїнським рецептом! Вийшло смачно, як і у команди-суперників Ігоря Петрашко та Романа Абрамовського. Перемогу здобув борщ, бо по-іншому бути й не могло. Коли український борщ готують українці – завжди виходить смачно”, – ділиться враженнями від участі  Олександр Ткаченко, Міністр культури та інформаційної політики України.

Вишневий борщ на яловичому бульйоні вразив навіть знаного експерта Євгена Клопотенка. Натомість борщ Ігоря Петрашка та Романа Абрамовського отримав приз глядацьких симпатій.

“Переміг борщ, однак обираючи переможця серед наших гостей, то я віддаю перевагу борщу з вишнями, а борщу зі смаженою капустою – приз глядацьких симпатій. Тепер будемо очікувати, щоб в Україні з’явилися вулиці на честь борщу, пам’ятники, щоб у нас був День борщу та ТВ-шоу”, – сказав голова ГО “Інститут культури України”.

Наступний етап –  підготовка документів для внесення борщу в попередній список елементів нематеріальної культурної спадщини.

Переглянути, як міністри готували борщ, пропонуємо за посиланням:

https://www.facebook.com/MKIPUkraine/posts/2504266659698503 

Вітання Директорки Українського центру культурних досліджень

Вітаємо директорку Українського центру культурних досліджень заслужену артистку України Френкель Ірину Володимирівну з присвоєнням почесного звання Амбасадор України в ООН з питань жіночого підприємництва у 2021 році.
Символічним є те, що 19 листопада прогресивна міжнародна спільнота у 144 країнах світу, і в тому числі в Україні відзначається – Міжнародний день жіночого підприємництва.

 

Пишаємось Вашою невичерпною енергією та бажаємо нових творчих звершень!!!!

 

Юна майстриня гончарного кола

Дівчина розповідає, що вчитись вона не дуже любила. Навіть загальноосвітню школу закінчила з таким атестатом, «що соромно комусь показати». Вирішила вступати до Тульчинського училища культури, оскільки була ще й випускницею музичної школи. Спочатку обрала музичний напрямок, планувала вчитися грати на баяні. Але ще під час вступу проникливі педагоги в училищі дали їй пораду, за яку Ольга зараз дуже вдячна. Переконали вивчати декоративно-прикладне мистецтво. Бо навіщо, мовляв, тендітній дівчині той важкий баян? Краще опановувати гончарство. Тим більше, що раніше Оля пробувала ліпити – з пластиліну, з солоного тіста. А глина – це ж іще цікавіше.

– Коли будете писати про мене, не забудьте згадати моїх перших наставників у гончарстві, – каже Ольга Цибуля. – Це викладачі Тульчинського училища культури (тепер коледжу культури) Наталія Лавренюк та її чоловік Василь Рижий. Усі мої знання з традиційного розпису, з бубнівської кераміки, з фляндрівки (це техніка розпису по глині ангобами – фарбами на основі рідкої глини) – все це я здобула в училищі завдяки їм…

«Гончарний круг вона освоїла на 2-му курсі, хоч навчали цьому тільки на 3-му. Просто влітку прислала фото перших робіт. Чайники! Її виганяв із майстерні сторож, бо було вже пізно. А вона приходила перша і здавала ключі ввечері… Бо за дві пари на тиждень цьому не навчишся. Це непросто. Ми вчили її бачити в гончарстві не лише джерело прибутку (хоч для студента то важливо), а народну основу, наші витоки, прищеплювали любов до свого. І вона по крупинках те опановувала, вміла ставити розумні питання, чути те, що інші пропускали. Працювала над формою і розписом, опановувала фляндрівку, сама проводила майстер-класи. Далі були гончарні пленери і конкурси: Бубнівка, Буша, Косів, Крижопіль, Жорнище…

Тепер вона студентка ЛНАМ. Зараз може виточити таке вузеньке і довге горлечко вази, що не всі вірять, що то гончарство, а не форма. Оля експериментує з поливами, різними глинами, ангобами… Її критикують. Не було би робіт, не було би розмов. Їй дорікають за використання традиційних народних мотивів, з одного боку, а з іншого – критикують за сучасні експерименти. Але Оля – сильна. Вона розбереться, що до чого. А мудрі люди обов’язково направлять. Не все просто. Але перша персональна виставка – це як перші квіти: один раз і пам’ять на все життя».

Так розповідала про свою талановиту ученицю Наталія Лавренюк, коли восени 2018 року відкривалась перша персональна виставка робіт Ольги Цибулі у світлиці Вінницького обласного центру народної творчості.

Отже, наступну грань своєї творчості – більш модернові, химерні експерименти з різними емалями та поливами – молода майстриня гончарного мистецтва розкрила у Львівській національній академії мистецтв. Закінчивши академію, Ольга залишилась там працювати майстром з виробничого навчання.

– Це класно, що вони мене взяли, запропонували лишитися, – каже майстриня. – Так що зараз я працюю у ЛНАМ, хоча не знаю, чи надовго. Також у Львові паралельно працюю на студії «Творча кухня», де ми навчаємо гончарству всіх охочих – від малих до старих. А поки карантин, я приїхала додому, у Вороновицю. Мій батько Олександр – фермер, а мама Людмила працює у військовій частині.

Вдома дівчина має маленьку майстерню на літній кухні. Спеціальну піч зробив для неї викладач Василь Рижий, а гончарне коло змайстрував батько. На карантині Оля не сумує – виготовляє симпатичні горнятка, тарілки, вази, сервізи, поставці, сулії, оригінальні скульптури, навіть кахлі – оздоблення для стін. А ще нещодавно ділилася секретами старовинного гончарського ремесла у місті Бар на запрошення проекту «Відродження Барської кераміки».

– Гончарство – це не тільки ремесло, а й вид мистецтва, – каже Ольга Цибуля. – Основна моя ідея – зберегти давні традиції гончарства, але і поєднувати їх з елементами сучасності. Вважаю, що кожен ремісник повинен вдосконалюватися доти, доки не стане митцем. Давнє мистецтво треба відновлювати, додаючи щось своє, додаючи частинку себе.

Джерело

Петриківський розпис від майстрів з Дніпропетровщини презентують у Києві

У Києві відбудуться виставки робіт з петриківського розпису «Спадковість поколінь». Їх презентують заслужений майстер народної творчості України Тетяна Гарькава та її учні – студенти Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Про це повідомили в управлінні культури, національностей та релігій облдержадміністрації. 

«Петриківський розпис вражає власною самобутністю та красою. Його елементи можна побачити на різноманітних речах, а сама петриківка стала одним із впізнаваних і відомих у світі символів України, ­– зазначила начальниця управління Наталія Першина. – На виставці в Києві  будуть представлені твори, виконані в техніці петриківського розпису на різних матеріалах: дереві, полотні, тканині, склі».

Переглянути роботи майстрів з Дніпропетровщини та взяти участь у майстер-класах можна буде з 15 лютого в Університеті менеджменту освіти на вул. Січових Стрільців, 52А. З 26 лютого – в Київському національному університеті будівництва та архітектури на Повітрофлотському просп., 31.

«В обласному бюджеті на 2020 рік передбачені кошти на проведення виставок петриківського розпису – 324 тис. грн. Крім Києва, протягом року роботи наших майстрів презентують у Херсоні,  Львові, Кропивницькому», – додала Наталія Першина. 

Петриківський розпис – українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпропетровщині в селищі Петриківка. Був внесений до реєстру ЮНЕСКО як надбання світової нематеріальної культурної спадщини людства.

Джерело

Робоча зустріч з підготовки просування елементу нематеріальної культурної спадщини

4 квітня 2019 року Регіональний представник УЦКД Сергій Марусій відвідав управління культури і туризму Донецької ОДА з метою підготовки та просування елементу нематеріальної спадщини «Малоянисольська говірка румейської мови (мови греків Приазов’я)»

Протягом зустрічі з головним спеціалістом управління та фахівцем ОЦНТ були обговорені питання щодо підготовки пакету документів про внесення елементу НКС до національного переліку, надані рекомендації та спільні дії співпраці. Управлінням культури і туризму було запропоновано внести деякі елементи до регіонального переліку НКС. На часі йде обговорення та підготовка матеріалів та методичних рекомендацій.