Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС  #усні_традиції_та_форми_вираження

Надсянська говірка на теренах Мостищини

Охоронний Номер – 056.нкс

Географічне розташування: Україна, Львівська область, Яворівський район (3 2021р. – Мостиський), с.Старява, с. Заверхи, частково сусідні села, які розміщені у прикордонній смузі Львівської області, с. Мистичі, с. Циків

 

Надся́нський го́вір  належить до одних з архаїчних говорів галицько-буковинської групи, південно-західного наріччя. Поширений переважно по річці Сян (звідси назва) та її притоках, від річки Стрв’яж (Стривігор) на півдні аж до річки Танви на півночі; на території України невеликою смугою тягнеться на крайньому заході Львівської області та окремими острівцями в околицях Перемишля, Ярослава (тепер Польща). Назву та обсяг надсянських говірок утвердила в діалектологічній науці Марія Пшепюрська своєю монографією, опублікованою 1938 року “Надсянський говір”, написаною на основі записів, зроблених у 1930-1935 роках. Протягом 1937-40 рр. авторка продовжила свої дослідження 66 сіл бувших Перемиського, Добромильського, Мостиського, Самбірського, Рудецького, Яворівського та Городецького повітів, результатом яких стала праця “На пограниччях надсянського говору”. Після 1945 року надсянський говір, як мовно-територіальне утворення, зазнав змін унаслідок значних переселень носіїв говору на землі Західної та Північної Польщі та в різні регіони України (Операція «Вісла»).

Надсянський говір має звукові перетворення, які відносяться до ХІІІ-ХІV століть: перехід ки, ги, хи в кі, гі, хі; ненаголошених е, о в і, у (т.зв. укання); перехід а після м’яких приголосних в е тощо. Форми типу роб’ю, люб’ю, відзначались дослідниками, як типова риса надсянського та бойківського говору…

Також зберігається багато рис, спільних з лемківським, наддністрянським говорами; тривалий контакт з польською мовою вплинув на їх формування та на чіткість зовнішніх меж. Вони є якби перехідною ланкою між західнокарпатськими (лемківськи) і наддністрянськими говірками… У 1968 році мовознавець Олекса Горбач стверджував, що в Надсянських говірках порівняно велика кількість польських запозичених слів.

Марії Пшепюрський-Овчаренко, яка проживала певний час у с. Старява, пощастило записати багатий матеріал з надсянського ареалу українських говорів ще в той час, коли носії цих говірок жили компактно у своїх місцевостях, і виділити характерні риси: перехід звука е- в а- (грачка, сарп, траба, чарвоний); чітко виражене у– кання; перехід ненаголошеного о- в у- (курова, гурод, худити); відсутність вставного л (робйю, спйю); в- у функції прийменника та префікса переходить в г-, а ф- в г- (гдова, гліті, гмирати, хпав, хперіт, хтати) та інше. Вимова давнього і- як і- без пом’якшення попереднього приголосного та е- вузького під наголосом – це дві так характерні прикмети надсянського говору. Є також своєрідна лексика (халупа – хата, варцаби – віконні рами, гнет – невдовзі), та діалекти (д’єкую – дякую, жєба – жаба, флешка – фляшка, мнєсу – м’со).

 

Фото: Химка Ірина Павлівна, спеціаліст відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Мостиської міської ради

 

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Укрвїни»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування #традиційні_ремеслаВипікання весільних утят у селі Річки

Охоронний Номер – 054.нкс
Географічне розташування: Сумська область, Сумський район, Річківська сільська територіальна громада, село Річки

 

Здавна до випікання весільного короваю ставилися дуже відповідально. Не менш особливе значення має і його прикрашання. На території Річківської громади ще з давніх часів зберігся обряд випікання весільних утят для прикрашання короваю. Як говорять старожили села: «Без «весільних утят» і коровай не коровай, і весілля не весілля». Бо саме це весільне печиво  стало символом міцної любові та злагоди для молодої сім’ї.

У технології приготування теж дотримуються давніх звичаїв. Спочатку  беруть борошно, просіюють його в глиняний чи емальований посуд. Цукор розмішують з молоком або водою, а потім вливають у борошно для  замішування крутого тіста. Тісто вимішують до еластичної консистенції (щоб відставало від рук). Далі беруть невеликі шматочки тіста і розкачують їх у кульки. З кульок роблять «котелики» (невеличкі трубочки). Потім качалкою розкачують краї, а серединку залишають для формування «голівки». По кожному краю роблять вісім надрізів. Дві середні смужки залишають, а решту переплітають між собою: першу з правого боку та другу з іншого, першу зліва та третю і так по колу, утворюючи візерунок.

Вважається, що чим краще переплетені «пір’їнки», тим міцнішою буде родина. Посередині формують голівку «утяти», роблять носик та очі («вічки») з маку чи горошин чорного перцю.

Наступною дією є приготування головної прикраси весільного короваю – «пави». У «пави» переплетення роблять тільки ззаду, а на голівці формують «корону». Коли весільні утята виліплені, їх саджають у спеціально підготовлену витоплену піч на 2-4 хвилини (в сучасних умовах випікають і в електричній чи газовій духовці). Треба стежити, щоб «утята» не пригоріли. Адже вони повинні бути світло-жовтого, золотавого кольору. Коли утята будуть випечені, їм дають остигнути та роблять посередині дірочку для насаджування на кострицю (здерев’янілу частину стебла рослини), яку раніше робили із конопель.

Здавна всі обрядові дії по випіканню весільних «утят» в селі Річки супроводжувалися автентичними обрядовими піснями та відбувалися у вівторок або середу. Коровай випікали у четвер, а саме весілля святкували у п’ятницю або в неділю. Коли коровай був випечений та остиглий, молоді незаміжні дівчата починали його «одягати»: ставили на рушник перед тим місцем, де будуть сидіти наречені,   посередині короваю встановлювали «паву» (головна найбільша «утка»), а навкруги обов’язково парну кількість «утят» (щонайменше 12). Костриці між собою переплітали кольоровими стрічками, щоб міцніше трималися на короваї. За бажанням коровай прикрашали кетягами калини, штучними квітами та «гармошками» з кольорового паперу. Іноді «паву» не випікали, а замість неї в центрі короваю  ставили паперові фігурки молодої та молодого.

На сучасних весіллях випікати «утят» запрошують жінок, які зараз є носіями елементу. Випеченим весільним печивом дружки прикрашають коровай та ставлять його в центрі столу перед молодятами, де він і стоїть до кінця «посаду». Коли ввечері наречені збираються їхати додому до молодого, дружки та бояри розбирають коровай (наввипередки хватають «утят» та «паву», щоб принести додому). Вважається, що весільні утята приносять у дім добробут та сімейне благополуччя. Потім дружок крає коровай і частину передають сватам. Другу частину короваю розділяють між гостями на другий день весілля. В селі були випадки, коли випікали багато «утят», щоб роздати всім гостям на весіллі.

Фото: Швагер Ольга Михайлівна, начальник відділу культури Річківської сільської ради Сумського району Сумської області

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Укрвїни»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування

#усні_традиції_та_форми_вираження #традиційні_ремесла #виконавське_мистецтво  #знання_та_ практики_що_стосуються_природи_Всесвіту
Кобзарство

Охоронний Номер – 053.нкс
Географічне розташування: Елемент поширено у Волинській, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Львівській, Рівненській, Херсонській, Харківській, Полтавській, Черкаській областях; найвідоміші осередки – кобзарські цехи Києва, Харкова і Львова.

 

Кобзарство – це епічна музично-словесна традиція, яка передається з покоління в покоління через усні форм висловлювання, виконавське мистецтво, культурні коди та музичні композиції. Елемент виражає такі соціальні, культурні та моральні цінності, як героїзм, самопожертва, взаємодопомога, діалог, фізичне та духовне здоров’я, громадянська відповідальність, єдність, повага до природи, які досі підтримуються в суспільстві.
Особливістю музичних творів є їхній взаємозв’язок через епічні історії, такі як думи, історичні пісні, релігійні твори; кожен епічний твір супроводжується музичною композицією.
Елемент зберігся завдяки його носіям – спільноті кобзарів та лірників, оповідачів, музичних виконавців. Сьогодні елемент передається шляхом усної передачі від майстра до учня. Елемент підтримується і практикується під час різноманітних заходів, від сімейних подій до національних і міжнародних свят, у різних культурних просторах, саме тому глибоко вкоренився в суспільному житті.

Для громадян України елемент є сполучною ниткою поколінь, яка зшиває сторінки національної історії та культури.
Точна дата виникнення традиції невідома, найдавніші письмові згадки датуються 16 ст. Найпоширенішою вона стала у 17- на початку 20 століть, що пов’язано, зокрема, з існуванням Запорізької Січі та Козацької держави. Історично носіями традиції були незрячі мандрівні виконавці – кобзарі, лірники, бандуристи, співці. Традиційно це були чоловіки, які заробляли собі на хліб «старцівством», мандруючи та співаючи на майданах, вигонах, вулицях, базарах/ярмарках, на святах, під церквами тощо. Вони не поділяли слухачів за соціальним чи статевим статусом, у них був свій репертуар – думи, історичні пісні, наприклад, «Дума про Марусю Богуславку», релігійна традиція – псалми, пісні релігійного змісту, наприклад, «Ісусе мій, прелюбезний», а також весела, танцювальна музика, наприклад, «Ой на дворі метелиця». Кобзарство і лірництво було об’єднано  за професійною ознакою в кобзарські цехи; такі об’єднання мали свої правила – поведінкові, етичні, професійні, свій устрій, який базувався на демократичній традиції. В кобзарських цехах існувала своя «освітня програма» – як правило, це була передача знань від майстра до учня, від кобзаря до учня – навчання грі та вивчення текстів.

Лише після проходження науки та певних ритуалів учня зараховували до кобзарів. Така система навчання та устрій, який базувався на моральних та етичних цінностях, забезпечували безперервність традиції. У період 1920– 30-х років переслідували кобзарів, намагаючись знищити традицію. Як наслідок, багато носіїв мусили піти в підпілля.

Однак завдяки таким подвижникам, як Єгор Мовчан, Георгій Ткаченко кобзарська традиція жила і передавалась. У1960-ті вона набула нового дихання: завдяки невтомній діяльності Георгія Ткаченка була вихована ціла плеяда виконавців/кобзарів, серед яких Микола Будник, Микола Товкайло, Віктор Мішалов, Сергій Радько, Володимир Кушпет, Тарас Компаніченко, Кость Черемський. Сьогодні кобзарсько-лірницька традиція побутує та розвивається по всій Україні.

Традиційними осередками кобзарювання є Київ, Харків, Львів, Луцьк, Дніпро, Рівне. Сучасні кобзарі не лише виконують традиційний репертуар, розвивають «освітні програми», що складалися в середовищі кобзарів, а й майструють інструменти. Історично кобзарі та лірники купували музичний інструмент у майстра, однак починаючи з 1980-их років носії елемента, як правило, виготовляють інструмент самостійно. В такий спосіб вони розвивають і відтворюють традиційне ремесло, досліджують старовинні інструменти, намагаються відродити втрачені сегменти традиції майстрування.

В основі цієї традиції лежить дбайливе ставлення до природи: не рубати живе дерево, а підшукувати деревину з підгризених бобрами, чи повалених буревіями або роботами з облаштування території дерев, використовувати природні складові тощо.

 

 

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Укрвїни»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування
Традиційний обрядовий хліб Вінниччини

Охоронний Номер – 052.нкс
Географічне розташування: Населені пункти Вінниччини, Вінницька область

Автентичні хлібопекарські традиції, які збереглися на Вінниччині завдячуючи носіям даного елемента і їх міжпоколінній  передачі посідає чільне місце серед розмаїття культурних цінностей. Ще й досі на Вінниччині при виготовлені обрядових хлібів дотримуються звичаїв, що йдуть з глибокої давнини.

Носії елемента «Традиція випікання обрядових хлібів на Вінниччині» не становлять якоїсь однієї громади. Даний елемент  поширений по території всієї Вінницької області в родинах, про що свідчать  експедиції, проведені в 1985-2019 за участю фахівців обласного центру народної творчості, інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України та зібраних польових матеріалів кандидата історичних наук, етнографа-науковця Світлани Олександрівни Творун  з м.Вінниці.           На той момент значні здобутки у збереженні традицій випікання обрядових хлібів були у Тиврівському (с.Уяринці), Бершадському (с.Сумівка), Гайсинському (с.Мелешків), Теплицькому (с.Пологи), Шаргородському (с.Дерев’янки), Тростянецькому (с.Цибуліка) районах. Проте, поважний вік носіїв елементу та поступове припинення процесу міжпоколінної передачі можуть спричинити загрозу щодо його побутування у виявлених місцях. Дослідження, що були проведені у 2013 році, виявили інші села, де збережено даний елемент – с.Гибалівка Шаргородського, с.Тиманівка Тульчинського, с.Животівка та с.Човновиця Оратівського, с.Уланів  Хмільницького, с.Бирлівка  Бершадського,  с.Бохоники Вінницького, с.Стіна Томашпільського, с.Гущинці Калинівського, с.Білопілля Козятинського районів.

В результаті досліджень,  на Вінниччині виявлено понад 100 унікальних видів обрядової випічки, яка має свою особливість і сакральну цінність та користується великим попитом й нині.  Це: Празникові родові пиріжки з гречаною кашею та сиром випікають у  Літинському р-ні ( с. Гончарівка, майстрині – Оксана Моторна 1970 р. н. та Марія Іванишина 1942 р. н.). Пиріг-рід – в деяких селах називають “родичами”, або “родовими пиріжками” – це багато пиріжків зліплених в один пиріг, який символізує тісні родинні стосунки, великий дружний рід. Калач з каченятками (вужиками) для старійшини роду. Це досить великий калач овальної форми, поверхня якого обліплена знаками сигми. Його випікають  для запрошення на весілля старійшини роду молодої (молодого) в с.Байківка Калинівського району (Ступак Лідія Петрівна). Парний калач невеликого розміру зі знаками сигми, що символізує Велеса – божество родючості та багацтва (випікають в с.Комарівці Барського району, Надія Довгань). Ним запрошують на весілля. «Дівоцтво» – гілка плодового дерева обкручується з тіста, випікається, а потім вквітчається квітами і кольоровими паперовими стрічками. Дівоцтво дружки розбирають після розплети молодої. (с.Зарічне Тульчинського району. Барбалюк С.М.  Традиція випікання  побігущих калачів  для старших дружок зберіглася у в селах Антонівка, Стіна, Антопіль Томашпільського району (записано від Коваль М.А.). Калач обв’язують червоною стрічкою – на любов. Молода із старшою дружкою ним запрошують на весілля, а як виходять з хати старша дружка калач забирає.

Спасівчані  треби, так називають в Шаргородському районі пухкі солодкі пампушки, які зазвичай випікають до Спаса з борошна ново-го урожаю. Їх несуть на посвяту до храму та на кладовище, де роздають дітям та людям похилого віку.

Сончата – солодкі коржики у вигляді сонечка випікали на Гайсинщині для дітей весною та влітку, щоб сонечко закликати. У деяких коржиках серединка сонечка була щільно усипана маком, що робило їх схожими до квітки соняшника.

Розори (подаяння на свято Шуляка) – солодкі пироги з яблучним повидлом, маком та ягідним варенням. За традицією  жінки, які мали мертвонароджених дітей, або хоронили не нехрещених немовлят. У перший день Петрівчаного посту  роздають дітям «Подая-ніє». (згадує Барська Світлана Валеріївна з с. Бондурівка Чечельницького району).

Книш, або “Хліб з Душею”–хліб з хлібенят- ком. Він обов’язково випікався на Різдво, на Зелені свята, в деяких місцевостях – на поминки. Хліби «маланка» з «василем», оперезані часником, с.Уяринці Тиврівського  р-ну (записано від Мудли А.Й. 1932-2020р.).

Ряд інших видів обрядової випічки, характерної для Вінниччини, детально описаний в книзі «Обрядові хліби до свят та на пошану» (С.Творун. Т.Цвігун. 2019), виданої Вінницьким ОЦНТ. Книга складається з двох частин І – «Сакральна цінність хліба в українській автентичній культурі», ІІ -«Обрядові хліби в культурно-мистецьких проектах Вінницького ОЦНТ». В книзі відмічається специфіка Подільського регіону, як аграрного хліборобського краю, де зерно почали вирощувати ще з часів неоліту.

Дослідження  традицій випікання обрядових хлібів показало, що колективне пригощання — краяння і роздавання обрядового хліба, як символу сонця, єдності роду — є кульмінацією більшості народних ритуалів та свят, моментом єднання за допомогою спільної трапези з божественними силами і духами предків. Обрядовий хліб ломиться на частини, поєднуючи усіх учасників обряду у єдиний рід. І чим більше родичів, тим на більше частин ломиться коровай, і тим більше пахощів отримують боги. Хліб піднімають вгору для освячення богами, промовляються слави, а далі хліб розноситься по колу.

Фото: Творун Світлана Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент