Дівчина розповідає, що вчитись вона не дуже любила. Навіть загальноосвітню школу закінчила з таким атестатом, «що соромно комусь показати». Вирішила вступати до Тульчинського училища культури, оскільки була ще й випускницею музичної школи. Спочатку обрала музичний напрямок, планувала вчитися грати на баяні. Але ще під час вступу проникливі педагоги в училищі дали їй пораду, за яку Ольга зараз дуже вдячна. Переконали вивчати декоративно-прикладне мистецтво. Бо навіщо, мовляв, тендітній дівчині той важкий баян? Краще опановувати гончарство. Тим більше, що раніше Оля пробувала ліпити – з пластиліну, з солоного тіста. А глина – це ж іще цікавіше.
– Коли будете писати про мене, не забудьте згадати моїх перших наставників у гончарстві, – каже Ольга Цибуля. – Це викладачі Тульчинського училища культури (тепер коледжу культури) Наталія Лавренюк та її чоловік Василь Рижий. Усі мої знання з традиційного розпису, з бубнівської кераміки, з фляндрівки (це техніка розпису по глині ангобами – фарбами на основі рідкої глини) – все це я здобула в училищі завдяки їм…
«Гончарний круг вона освоїла на 2-му курсі, хоч навчали цьому тільки на 3-му. Просто влітку прислала фото перших робіт. Чайники! Її виганяв із майстерні сторож, бо було вже пізно. А вона приходила перша і здавала ключі ввечері… Бо за дві пари на тиждень цьому не навчишся. Це непросто. Ми вчили її бачити в гончарстві не лише джерело прибутку (хоч для студента то важливо), а народну основу, наші витоки, прищеплювали любов до свого. І вона по крупинках те опановувала, вміла ставити розумні питання, чути те, що інші пропускали. Працювала над формою і розписом, опановувала фляндрівку, сама проводила майстер-класи. Далі були гончарні пленери і конкурси: Бубнівка, Буша, Косів, Крижопіль, Жорнище…
Тепер вона студентка ЛНАМ. Зараз може виточити таке вузеньке і довге горлечко вази, що не всі вірять, що то гончарство, а не форма. Оля експериментує з поливами, різними глинами, ангобами… Її критикують. Не було би робіт, не було би розмов. Їй дорікають за використання традиційних народних мотивів, з одного боку, а з іншого – критикують за сучасні експерименти. Але Оля – сильна. Вона розбереться, що до чого. А мудрі люди обов’язково направлять. Не все просто. Але перша персональна виставка – це як перші квіти: один раз і пам’ять на все життя».
Так розповідала про свою талановиту ученицю Наталія Лавренюк, коли восени 2018 року відкривалась перша персональна виставка робіт Ольги Цибулі у світлиці Вінницького обласного центру народної творчості.
Отже, наступну грань своєї творчості – більш модернові, химерні експерименти з різними емалями та поливами – молода майстриня гончарного мистецтва розкрила у Львівській національній академії мистецтв. Закінчивши академію, Ольга залишилась там працювати майстром з виробничого навчання.
– Це класно, що вони мене взяли, запропонували лишитися, – каже майстриня. – Так що зараз я працюю у ЛНАМ, хоча не знаю, чи надовго. Також у Львові паралельно працюю на студії «Творча кухня», де ми навчаємо гончарству всіх охочих – від малих до старих. А поки карантин, я приїхала додому, у Вороновицю. Мій батько Олександр – фермер, а мама Людмила працює у військовій частині.
Вдома дівчина має маленьку майстерню на літній кухні. Спеціальну піч зробив для неї викладач Василь Рижий, а гончарне коло змайстрував батько. На карантині Оля не сумує – виготовляє симпатичні горнятка, тарілки, вази, сервізи, поставці, сулії, оригінальні скульптури, навіть кахлі – оздоблення для стін. А ще нещодавно ділилася секретами старовинного гончарського ремесла у місті Бар на запрошення проекту «Відродження Барської кераміки».
– Гончарство – це не тільки ремесло, а й вид мистецтва, – каже Ольга Цибуля. – Основна моя ідея – зберегти давні традиції гончарства, але і поєднувати їх з елементами сучасності. Вважаю, що кожен ремісник повинен вдосконалюватися доти, доки не стане митцем. Давнє мистецтво треба відновлювати, додаючи щось своє, додаючи частинку себе.
