Килимарство
селища Решетилівка
Внесено до Національного переліку у 2018 році
Характерною особливістю решетилівського рослинного килимарства є принципи побудови орнаменту з мальовничим вирішенням тла. Композиційні мотиви перегукуються з архаїкою прадавніх селянських килимів. Орнаментика є виразною, зі згладженими, округленими краями форм (на відміну від подільських, поліських і, тим більше, західноукраїнських килимів, де переважає геометризована, або комбінована стилістика). Силуети стилізованих рослин відзначаються великою кількістю світлих і темних контурів, різної конфігурації і товщини. Кольорова гама в більшості – теплих, земляних відтінків. Мальовниче вирішення тла проявляється у специфічній техніці ткання «дерканні». Вовняні нитки зближених кольорів рівно лягають горизонтальними рядками у пітканні і всі рослинні форми плавно перетікають одна в одну, органічно вплітаючись у фактуру виробу. Велика кількість кольорових відтінків помітні лише зблизька, а здалеку вони сприймаються лаконічними суцільними плямами і створюють враження багатющої колірної гармонії форм, ліній, силуетів. Тло наче мерехтить, вібрує, дихає міріадами переплетень по всій площині твору.
До появи хімічних барвників (до так званого «анілінового періоду») широко використовувався ткацький прийом «деркання». У ті часи він був ще більш виразним. Адже тоді ткали лише домопряденою овечою вовною.
Традиція Косівської мальованої кераміки
Внесено до Репрезентативного списку елементів нематеріальної культурної спадщини людства, який веде ЮНЕСКО, у 2019 р.
Елемент на сайті ЮНЕСКО: https://ich.unesco.org/en/RL/tradition-of-kosiv-painted-ceramics-01456
Традиція косівської мальованої кераміки (процес виготовлення посуду, іграшок, сакральних обрядових виробів, а також кахлів, облицювальних плиток і тарелів для оздоблення інтер’єру) бере початок з кінця XVIII ст. і передається з покоління в покоління до сьогодні.
Назва «мальована кераміка» виникла завдяки особливостям декорування керамічних виробів. Спершу виточений (виліплений) з місцевої сірої глини виріб поливають ангобом (біла глина сметанкової густини). Потім трохи підсушений виріб розписують технікою «ритування» (видряпують металевим писачком), завдяки чому утворюється графічний контурний малюнок, окремі елементи якого заповнюють коричневим ангобом (глиною). Далі виріб висушують і випалюють при температурі +9500, після чого орнамент розфарбовують оксидами металів, які під час другого полив’яного випалу дають традиційні для косівської кераміки кольори: зелений і жовтий.
Головною ознакою місцевої кераміки є традиція розмальовувати її в три кольори: зелений, жовтий та коричневий. Саме за цією колірною гамою місцеву кераміку вирізняють як «гуцульська» чи «косівська». Інколи майстри додають вкраплення кобальту, але настільки, щоб не порушити усталену колористику, що склалася впродовж кількох століть. Під час другого полив’яного випалу зелений фарбник розтікається і створює ефект «акварелі по-мокрому». Зазвичай його називають «сльозами».
У сюжетних мотивах декору відображено історію, життя, побут, фольклор, вірування та обряди гуцулів; навколишня флора і фауна.
Сьогодні центром Косівської мальованої кераміки є м. Косів і сусідні села Пістинь, Вербовець, Старий Косів та Кути Івано-Франківської області.
Майстри працюють у власних родинних майстернях та в невеликих виробничих цехах.
Петриківський розпис -українське декоративно-орнаментальне малярство ХІХ – ХХІ ст.
Внесено до Репрезентативного списку елементів нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО у 2013 р.
Сайт ЮНЕСКО – Режим доступу: https://ich.unesco.org/en/RL/petrykivka-decortive-painting-as-a-phenomenon-of-the-ukrainian-ornamental-folk-art-00893
Петриківський декоративний розпис сформувався спочатку як мистецтво розпису хати і лише згодом став переноситись на інші простори і побутові предмети. В основі розпису лежить образне, поетичне осмислення світу рідної природи, краси української землі. Петриківський розпис відрізняється яскравістю кольорів та неповторними орнаментальними композиціями. Традиційним петриківським орнаментом розмальовують дерев’яні, керамічні, скляні, ткані, паперові вироби.
Козацькі пісні
Дніпропетровщини
Внесено до Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони у 2016 р.
Сайт ЮНЕСКО – Режим доступу: https://ich.unesco.org/en/USL/cossacks-songs-of-
dnipropetrovsk-region-01194
Географічний ареал поширення козацьких пісень охоплює майже всю Дніпропетровську область, за винятком сіл, в яких компактно проживають представники інших національностей наприклад росіян, білорусів.
Козацтво як окремий стан до тепер не зберігся, тому приналежність тієї чи іншої пісні до козацької визначається за такими ознаками, як текст та музична мова.
Можна вважати «козацькими піснями» ті пісні, в яких змальовуються козацькі походи, пісні про козацьких ватажків, козацька лірика, козацький романс. У цих піснях текст іде або від невизначеного розповідача, або від самого козака. Козацькі пісні виконуються зазвичай голосним насиченим звуком з формуванням його у грудній клітині, причому манера виконання є спільною як для чоловіків, так і для жінок.
Косівська
мальовна кераміка
Внесено до Національного переліку у 2012 році
Традиція косівської мальованої кераміки представлена як невід’ємна частина нематеріальної культурної спадщини гуцулів – етнографічної групи українців, що здавна проживають на території Карпат України та найкраще зберегла свої етнографічні й побутові традиції поряд з іншими субетнічними групами українців. Ця традиція розвивалась з кінця XVIII ст.
Однією з ознак косівської кераміки є триколірна гама забарвлення виробів – жовтий, зелений, коричневий, яка пов’язана із сприйняттям природи: жовтий символізує сонце, зелений – карпатські гори, коричневий – землю. Інколи майстри додають до триколірної гами синього кольору.
На керамічних виробах особливою ознакою «традиції» є відображення життя гуцулів, їх вірування, традиційний побут (засобами наївного малювання). Елемент тісно пов’язаний із церковною іконографією: зокрема зображення святих, церков та дзвіниць. Біблійні сюжети використовуються у малюнках, на кахлях та тарілях, поряд із побутовими сценками з життя гуцулів.
Вироби виготовляються з місцевої сировини – глини темно-сірого відтінку, яка при випалі дає червоний відтінок.
Кролевецьке
переборне ткацтво
Внесено до Національного переліку у 2012 році
Основний осередок кролевецького переборного ткацтва
Музей кролевецького ткацтва
Режим доступу: http://krolkultura.org.ua/
Основна історична зона побутування елемента – місто Кролевець та села Кролевецького району Сумської області, а також міста Ніжин, Козелець, село Рихли Чернігівської області.
Технологія ручного переборного ткацтва передбачає використання спеціальних багаторемізних (не менше 4-х ремізок) верстатів: тчуться такі рушники у складній техніці ручного перебору (переважно однобічного у поєднанні з ремізно-човниковим ткацтвом) бавовняними (до сімдесятих років ХІХ століття використовували також лляне прядиво) нитками червоного та білого кольорів.
Класичними елементами сучасних тканих орнаментів кролевецького рушника залишаються ромби, трикутники, поєднані вершинами, «сухарики» (прямокутники), восьмикінечні розетки та чотири- і восьмипелюсткові квіти, геометризоване символічне зображення птахів (качечок, голубів, півнів та павичів). Центральну частину рушника заповнює характерний антропоморфний символ, який нагадує постать жінки з піднятими руками або форму триріжкового свічника, який з часом замінений на «квітучий вазон».
Опішнянська
кераміка
Внесено до Національного переліку у 2012 році
На фоні сучасного зникнення численних гончарних осередків в Україні, Опішня залишається найбільшим національним центром виготовлення традиційної художньої кераміки, де зберігаються народномистецькі традиції, сформовані впродовж ХІХ–ХХ століть.
Основними носіями опішнянської гончарної традиції є народні майстри-гончарі, які отримали професійні знання в традиційному середовищі побутування промислу способом учнівства в старших майстрів. Нині частина гончарів отримала художню освіту, але окремі з них, зберігаючи традиційні технологічні прийоми роботи, стилістично відійшли від народної опішнянської кераміки.
Самобутність декору визначили такі традиційні елементи й мотиви орнаментики, як: «опускання», «пояски», «кривульки», «вивідець», «решітка», «пальчики», «накапування», «крапельки», «яблучка», «клинці», «доріжка», «лиштва», «дряпачка», «овесець», «гребінчики», «волочок» та інші.
Пісенна традиція
села Лука
Внесено до Національного переліку у 2017 році
Елемент «Пісенна традиція с. Лука Києво-Святошинського району Київської області» охоплює собою практично весь жанровий спектр українських народних пісень. У репертуарі гурту «Червона калина» є колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні, весільні, колискові, протяжні пісні (пісні про кохання, сирітські, наймитські, чумацькі, козацькі, побутові, історичні, балади, романси), жартівливі та танцювальні пісні, псальми, які становлять пісенний спадок села Лука, сформований протягом багатьох століть.
Показовим для гурту є варіативність виконання пісень, яка проявляється у коректній змінності музичного контуру заспівів та виводів. Практично кожна учасниця гурту має власний яскраво виражений індивідуальний стиль, свій арсенал прийомів імпровізації у співі. Якщо календарні та календарно-обрядові пісні села Лука мають, здебільшого гетерофонну одноголосу або двоголосу фактуру, то протяжні пісні, переважно, мають триголосий склад: нижній і верхній голосові пласти («низ» та «гору»). Верхній голос (вивід – назва верхнього підголоска) в протяжних піснях виконує одна особа, а нижній пласт епізодично розгалужується на два, і більше голосів.
Показовою є народна манера виконання пісень гуртом «Червона калина». З одного боку, вона точно відповідає принципу звукоутворення і стилістиці автентичного звуку, а, з іншого боку, позбавлена крику і є дуже співучою. Можна сказати, що гурт колективно досягнув вершини виконавської майстерності саме в народній манері співу, зберігаючи набуту практику попередніх поколінь.
Вишивки
«білим по білому»
Внесено до Національного переліку у 2017 році
Характерною особливістю сучасної вишивки «білим по білому» селища Решетилівка є поєднання в одному виробі різноманітних численних технік, до 5–7 одночасно. Поєднання лиштви, ажурних мережок, вирізування, виколювання і, особливих технік – «солов’їні вічка», «зерновий вивід» – збагачує художні засоби орнаментальних композицій, надаючи їм схожості з мініатюрою, що відрізняє їх від інших вишивок України.
Вишивка «білим по білому» розрахована як на сприйняття здалеку, так і зблизька.
Класичною технікою вишивання біллю є «лічильна гладь» або «лиштва», так називають її в Решетилівці. Лиштва при виконанні вимагає точного розрахунку ниток. Узор вишивають однією лиштвою, але найчастіше поєднують з ажурними техніками. За допомогою лиштви створюють геометризовані рослинні мотиви, характерні для вишивки.
Існує і чимало мережок для оформлення вишиванок: «стовпчик», «гречечка», «вівсяночка», «лучка», «ляхівка», «прутик з настилом», «чисна мережка», «безчисна мережка», «прорізний прутик». Орнаментальні композиції, які виконуються мережкою, зустрічаються геометричні та рослинно-геометризовані.
Внесено до Національного переліку у 2018 році
Орьнек – так називається традиційний орнамент кримських татар. Це дивовижне явище народної культури, чия тематика, символіка, технологія мають коріння у давній історії Криму. Увібравши в себе художні прийоми і традиції багатьох народів, які взяли участь в етногенезі кримських татар, з появою Кримського ханства в середині XV століття самобутнє орнаментальне мистецтво кримських татар розквітнуло і по сьогоднішній день продовжується на Кримській землі та у багатьох місцях проживання кримськотатарського народу на материковій частині України, є невід’ємною складовою нематеріальної культурної спадщини України.
Орнамент складається з різних елементів рослинного та геометричного характеру. Кожен елемент має свою назву і сенс. Серед них виділяються жіночі і чоловічі знаки, знаки-обереги та елементи, зміст яких розкривається в контексті загальної побудови орнаментальної композиції. Поєднання різних елементів орнаменту створює композицію, через яку можна розповісти цілу історію. Знання про зміст кожного елементу, а також вміння прочитувати їх, є живим явищем кримськотатарської культури.
Майстри, створюючи різноманітні орнаменти, уникають наочної правдоподібності зображуваних рослин та предметів, а перетворюють їх на геометризовані знаки. Кольорове вирішення відрізняється від того, як ці об’єкти виглядають у реальності. Цим досягається своєрідний ефект дематеріалізації. Мета такого прийому – підкреслити символічний, а не реалістичний характер зображень.
Кримські татари протягом тривалого часу зберігають звичай прикрашати будинок орнаментованими предметами декоративного та ужиткового призначення. Вироби з традиційним кримськотатарським орнаментом Орьнек завжди є гордістю сім’ї, їх ретельно зберігають і передають у спадок.
Розпис
бубнівської кераміки
Внесено до Національного переліку у 2018 році
Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки має самобутні стилістичні особливості виконання орнаментальних елементів, композиційних побудов, творення образних мотивів, що вирізняє бубнівську кераміку серед інших осередків подільського гончарства, надаючи їй особливих стилістичних рис. Здебільшого бубнівска кераміка розписується ріжком (в минулому) або гумовою грушею (в нинішніх умовах). Бубнівські майстри застосовують також допоміжні підручні інструменти, як от, шматок тоненького дроту, яким творять «фляндрівку»; пірїну курячу чи гусячу, щоб намалювати «косичку» чи «квітку» та інше.
Орнаментальні композиції бубнівського розпису комбінуються, переважно, з рослино-подібних та умовно-декоративних деталей, що творяться довільно вище згаданими інструментами в найрізноманітніших варіаціях. В результаті творчої фантазії майстра і поєднання його найпростіших технічних засобів і прийомів, бубнівський орнаментальний розпис має неповторну і розмаїту декоративну красу, вишуканість і безконечне багатство графічних форм. Твори бубнівських майстрів – миски, вази, поставці, дрібна пластика, свічники, сервізні гарнітури і т. ін., завдяки сталим традиціям керамічного розпису мають стилістичну спорідненність і декоративну виразність.
Традиція гуцульської писанки
Внесено до Національного переліку Нематеріальної культурної спадщини в 2018 році (охоронний номер 014.нкс)
Традиція гуцульської писанки
Музей писанкового розпису – філія Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського
Писання писанок є невід`ємною складовою нематеріальної культурної спадщини гуцулів – етнографічної групи українців, що здавна проживає на території Українських Карпат. Саме на Гуцульщині впродовж багатьох століть безперервно зберігали мистецькі й етнографічні традиції, пов`язані з писанням писанок, а також з великодніми обрядами, під час яких використовували писанки.
Сьогодні головним осередком поширення елемента є с. Космач Косівського району Івано-Франківської обл., де проживає найбільше династій писанкарів і окремих майстрів. Науковими співробітниками музею писанкового розпису зафіксовано 87 писанкарів, які тепер активно творчо працюють, а в колекції музею зберігаються писанки 68 писанкарів.
Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області
Внесено до Національного переліку Нематеріальної культурної спадщини в 2018 році (охоронний номер 014.нкс)
Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області
Історія обряду «Водіння Куста» започатковується ще в прадавні язичницькі часи, коли в такий спосіб, за аналогією до зимового колядування-щедрування та весняного волочебництва-ранцювання, у певних осередках відбувалося обходження дворів з метою величання членів родини.
Нині обряд проводять жителі села Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області (участь у святкуваннях беруть усі жителі села, близько 2000 осіб). Обряд проводять молоді дівчата (від 5-6 до 16-17 років), а також старші жінки, які передають свої знання щодо традиції молодшому поколінню (вік від 20-30 до 60-70 років). Особливо слід відзначити членів громади села Сварицевичі – народний аматорський родинний ансамбль сім’ї Чудиновичів, які зберегли, популяризують і передають теперішньому поколінню обряд «Водіння Куста».
Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом). Досвід караїмів Мелітополя
Внесено до Національного переліку Нематеріальної культурної спадщини в 2018 році (охоронний номер 013.нкс)
Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом). Досвід караїмів Мелітополя
Народні традиції найдовше зберігаються саме в національній кухні. Караїми (караї), один із найменших за чисельністю населення етносів у світі, пронесли крізь століття і зберегли вірність своїй національній кухні з її давніми традиціями, що сягають ще хазарського періоду.
Рецепти караїмських страв, типові для скотарів-кочівників і землеробів, передавалися з вуст в уста, від покоління – до покоління, дійшли і до наших днів.
Про національну кухню караїмів сьогодні відомо більше чим про сам народ. Особливість караїмської кухні полягає у вживанні та поєднанні різних видів баранини з тістом.
Внесено до Національного переліку у 2018 році
Бортництво — традиційний промисел, старовинна форма лісового бджільництва. Виникло у ранньому середньовіччі в лісовій частині Європи.
Як масовий вид селянського промислу на Поліссі бортництво існувало ще в 40–50-х рр. ХІХ ст. Нині воно існує як допоміжний промисел, активізувалося наприкінці 80-х років ХХ ст.
Бортництво почало занепадати через масові вирубки лісів та зростаюче значення землеробства, винайдення рамкового бджільництва. Праця бортника полягала на виготовленні вуликів у стовбурах дерев або використання природніх отворів в деревах на висоті від 4-х до 15 метрів над землею. Видовбували отвори в деревах, коли там оселялися бджоли, слідкували, щоб рій не замерз взимку, діставали мед та інші продукти бджільництва два рази в рік — навесні та восени, лишаючи бджолиній сім’ї третину меду на зимівлю. З бортництвом пов’язане колодне бджільництво. Вулики-колоди виготовляли зі зрізаних бортних дерев і розташовували на деревах в лісах чи на подвір’ях селянських садиб. під час економічної кризи. Кількість вуликів у різних бортників коливається від 30 до 200. Бортницький інструментарій зберіг давні форми та типи інструментів для обробки деревини, для підняття на дерево вуликів та пристрої, які використовували для підйому на дерево — шкіряна або конопляна (корпив’яна) мотузка 20-метрової довжини.
МАЛЬЧЕНКО ОКСАНА ІВАНІВНА Мальченко Оксана Іванівна – громадська діячка, Голова ГО “Простір рівних можливостей”, магістр державного управління, тренерка з прав людини, ненасильницької комунікації та миробудування, тренерка програми “Молодіжний працівник”, засновниця і програмний керівник дитячого освітньо-відпочинкового наметового табору “Табір Миру”
ПАВЛО ТРЕТЬЯКОВ Павло Третьяков – регіональний представник УЦКД у м. Вінниця.
Заслужений діяч мистецтв України, Радник Міністра культури України з питань децентралізації (на громадських засадах), Голова ГО “Інститут культурної політики”
СЕРГІЙ МАРУСІЙ Марусій Сергій Олександрович – регіональний представник УЦКД у м.Краматорськ.
1990 року народження. Закінчив Донецький державний університет управління, спеціальність “Менеджмент організацій та адміністрування”. Працював у галузі культури. Пройшов професійне становлення від методиста сільського будинку культури до Директора Донецького учбово-методичного центру культури. Як організатор та режисер-постановник, реалізував багато мистецьких проектів в Донецькій та інших областях України.
ІРИНА КАЦЬ Ірина Рафаїлівна Каць – регіональна представниця УЦКД у м. Кременчук, фасилітаторка та соціальна аніматорка, магістр державного управління, голова правління ГО “Культурний ді@лог”
НАДІЯ ЧУШАК НАДІЯ ЧУШАК (Київ-Львів) – активістка, освітянка, антропологиня (PhD університету Мельбурна, Австралія), дослідниця культури пам’яті, ностальгії та пост-соціалізму. Працює з темами політик ідентичності, пам’яті, фемінізму та квір теорії і практики.
ЯРОСЛАВ МІНКІН ЯРОСЛАВ МІНКІН (Івано-Франківськ) – громадський активіст, культурний медіатор, голова правління Молодіжної організації «СТАН». Закінчив фізико-математичний факультет Луганського Педагогічного Університету та отримує ступінь магістра з управління неприбутковими організаціями в Українському Католицькому Університеті.
Фахівець з розбудови міжкультурного діалогу в Україні. Організатор мистецьких акцій прямої дії та кампаній на захист суспільних інтересів. Пропагандист культурного розмаїття, європейських цінностей та поваги до прав людини. Тривалий час Ярослав працював над демократизацією культурної політики на Донбасі. У березні 2014 року в зв’язку з його професійною діяльністю, Ярослав був змушений покинути Луганськ та розпочати громадську діяльність в Івано-Франківську. Координує освітні, культурні, правозахисні та дослідницькі ініціативи по всій України, працює в якості незалежного експерта та тренера по партисипативній демократії, культурному різноманіттю та недискримінації, картуванню громади. Співавтор кількох навчальних посібників та серії соціокультурних видань.
Історичний центр Чернігова
Місто славиться своїми пам’ятками часів Київської Русі і Чернігівського князівства, а також Гетьманщини і козацького Чернігівського полку.
Торгівельні пости та укріплення на торговельних шляхах генуезців
Генуе́зькі коло́нії у Півні́чному Причорномо́р’ї (колонії Генуезької Ґазарії) — укріплені торгові центри генуезьких купців у XIII—XV століття.
Розширюючи сферу торгових операцій після хрестових походів і борючись проти своєї суперниці Венеціанської республіки, Генуя, що прагнула за підтримки Візантії монополізувати торгівлю на Чорному морі, у 1266 р. добилися від ставленика Золотої орди в Криму Мангу-хана передачі їм у володіння Кафи (сучасна Феодосія), що стала пізніше центром їх колоній. У 1357 р. Генуя придбала Чембало (сучасна Балаклава), у 1365 р. — Солдайю (сучасний Судак), витіснивши звідти венеціанців. Виникли нові колонії Генуї: Воспоро (на території сучасної Керчі), Тана (у гирлі Дону), Джінестра (на території сучасної Одеси). Їх агентства були в містах Матрега (сучасна Тамань), Копа (сучасний Слов’янськ-на-Кубані) та інші. У колоніях жили греки, італійці, вірмени, татари, слов’яни, косоги та інші народи. До кінця XIV ст. вони опанували чорноморською торгівлею. Через свої опорні пункти у Причорномор’ї генуезькі купці вели посередницьку торгівлю. Вони продавали зерно, сіль, шкіри, хутра, віск, мед, ліс, рибу, ікру з причорноморських районів, сукна — з Італії і Німеччини, масло і вино — з Греції, прянощі, коштовні камені, мускус — з країн Азії, слонову кістку — з Африки і багато інших товарів. В результаті місіонерської діяльності по поширенню католицизму та шлюбів генуезців з жінками місцевих народів виникає етноконцесійна група френккардашів.
Історичне оточення столиці кримських ханів у Бахчисараї
Ханський палац у Бахчисараї (крим. Han Saray) — родова резиденція династії Ґераїв — правителів Кримського ханства у 1532—1783 р. Центр політичного, духовного й культурного життя кримських татар. Засновником Хансарая був Сахіб I Ґерай.
Бахчисарайський палац — пам’ятка історії та культури всесвітнього значення, єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури[1]. Палац входить до складу Бахчисарайського історико-культурного заповідника. В приміщеннях палацу розташовані музей історії та культури кримських татар, художній музей[2], виставка холодної та вогнепальної зброї. Територія палацового комплексу займає 4,3 гектари, раніше площа комплексу становила 18 гектарів[3].
Палац розташований на лівому березі річки Чурук-Су. До складу комплексу входять північні та південні ворота, Свитський корпус, палацова площа, головний корпус, гарем, ханська кухня і стайня, бібліотечний корпус, соколина вежа, ханська мечеть, Перський сад, ханський цвинтар, гробниця (дюрбе) Диляри-бікеч, гробниці Північне і Південне дюрбе, надгробна ротонда, баня «Сари-Гюзель», набережна з трьома мостам, сади і паркові споруди, Катеринівська миля, «Фонтан Сліз» та інші об’єкти.
Могила Тараса Шевченка та державний історичний і природній музей-заповідник
Моги́ла Тара́са Шевче́нка — поховання визначного українського поета Тараса Шевченка в місті Канів (Черкаська область) на Чернечій горі, над яким із 1939 року височіє бронзовий пам’ятник роботи скульптора Матвія Манізера.
Андріївська церква
Андрі́ївська це́рква — барокова церква Св. Андрія у Києві, споруджена за проектом видатного архітектора Бартеломео Растреллі.
Входить до складу Національного заповідника «Софія Київська». На даний час — на реставрації
Київ: Собор святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Кирилівська церква і Андріївська церква, Києво-Печерська лавра (розширення)
Собор Святої Софії є видатною пам’яткою архітектури і монументального мистецтва першої половини XI ст. Собор було споруджено як головний християнський храм столиці Київської Русі. Собор зберіг давній інтер’єр та унікальний за своєю цілісністю комплекс мозаїк і фресок XI ст. Архітектура і монументальний живопис собору мали великий вплив на архітектуру і стиль розписів храмів Київської Русі. Собор і муровані монастирські будівлі, які було споруджено в XVII – XVIII ст., оточено кам’яним муром. Серед них: Дзвіниця, Будинок митрополита, Трапезна церква. Брама Заборовського, Південна проїзна вежа. Братський корпус та Бурса. Всі споруди побудовано в стилі українського бароко. Як головний митрополичий храм, Софійський собор став центром суспільного, духовного і культурного життя всієї Давньоруської держави.Софія Київська була місцем поховання князів і вищого духовенства.
Ансамбль Києво-Печерської лаври, заснованої Преподобними Антонієм і Феодосієм в ХІ ст., є визначною пам’яткою історії та архітектури Середньовіччя та Ранньомодерного часу, однією з найбільших святинь православ’я України та Східної Європи. Розташований на плато високого правого берега ріки Дніпро, ансамбль Лаври формувався протягом багатьох століть в органічному поєднанні з ландшафтом та відіграє роль загальноміської містобудівної домінанти.
До складу архітектурного ансамблю Києво-Печерської Лаври входять унікальні наземні та підземні храми ХІ-ХІХ ст., комплекси печер з лабіринтами довжиною понад 600 метрів, а також житлові та господарчі будівлі XVII – XІX століть.
Архітектурний ансамбль набув свого сучасного вигляду в період розквіту українського бароко XVII-XVIIІ ст. Основними об’єктами ансамблю Києво-Печерської Лаври є Успенський собор, Троїцька надбрамна церква, Велика дзвіниця, церква Всіх Святих, Трапезна церква, монастирські оборонні мури з баштами, комплекси Антонієвих (Ближніх) та Феодосієвих (Дальніх) печер з наземними церквами – Хрестовоздвиженською та Різдва Богородиці, а також церква Спаса на Берестові.
Комплекси Софійського собору і Києво-Печерської лаври є шедевром творчого генія людини, як з точки зору архітектурної композиції, так і декоративного оздобленні. Ці пам’ятки є результатом культурної взаємодії Київської Русі, Візантії та Західної Європи. Архітектура та монументальний живопис об’єкта наслідує візантійські архітектурні та мистецькі традиції, які набули у ньому нового тлумачення під впливом місцевого замовлення. Це виявилося як у духовному наслідуванні, так і в архітектурному плануванні, включаючи традицію підземної православної культової архітектури Києво-Печерської Лаври.
Протягом століть Софійський собор і Лавра мають значний духовний вплив на Східну Європу. А відтак вони є виключно важливим свідченням багатовікової культурної традиції країн візантійського ареалу взагалі та Київської Русі зокрема.
Софійський собор є винятковою спорудою, яка відображає у своїй архітектурі та стінописі специфіку ктиторського замовлення. Будівництво собору започаткувало створення архітектурної школи, яка вплинула на формування культової архітектури та монументального мистецтва Київської Русі, а згодом Східної Європи.
Київ: Собор святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Кирилівська церква і Андріївська церква, Києво-Печерська лавра (розширення)
Святе місце, де, за свідченням преподобного Нестора, ще в першому столітті святий апостол Андрій поставив хрест як пророцтво славного православного майбутнього цих земель, від початку долею було призначено Великому храму.
Так вже у рік хрещення Русі (988) вершину Старокиївської гори по праву займає дерев‘яна церква святого Василя, призначенням якої було повернути святість місцю, зганьбленому язичницьким перуновим капищем. А ще через сто років великим князем Всеволодом Ярославовичем (1030 – 1093) будується Андріївський (Янчин) монастир, який займає своє місце поряд з церквою.
Продовжив традицію надання милостей князів київських, які вподобали храм на Старокиївській горі, Мстислав Романович (- 1223) – в 1215 році храм отримує разом з новим ім‘ям Воздвиження Чесного хреста Андрієм Первозванним своє перше кам‘яне вбрання.
За велінням імператриці російської Єлизавети Петрівни (1709 – 1762) під час її паломництва в київські землі було закладено новий храм в ім‘я святого апостола Андрія на місці святині, що має величезне значення для всього православного світу. Спочатку розробка проекту будівництва була доручена російському архітекторові німецького походження Йоганну Готфріду Шеделю (1680 – 1752) та військовому інженеру Де-Баскету, але запропоновані ними в 1745 році ескізи не знайшли схвалення в Петербурзі.
Культурний ландшафт “печерних міст” Кримської Готії
Поданий до Попереднього списку від України об’єкт “Історичне середовище столиці кримських ханів у місті Бахчисараї” є розширенням номінації “Бахчисарайський палац Кримських ханів”, що перебувала у Попередньому списку від України з 2003 року. Зокрема, до складу розширеної номінації, крім Бахчисарайського ханського палацу, увійшли печерне місто Чуфут-Кале з прилеглою історичною місцевістю Салачик, стародавній мембер і шість середньовічних гробниць-дюрбе у палацовому оточенні та історичній місцевості Ескі-Юрт. Поданий до Попереднього списку від України об’єкт “Культурний Ландшафт “печерних міст” Кримської Готії” є новою номінацією, що складається із залишків стародавніх міських поселень Мангуп-Кале та Ескі-Кермен, а також гірського ландшафту в оточенні цих пам’яток, розташованих у Бахчисарайському районі Криму.
Культурний ландшафт каньйону у Кам’янці-Подільському
Завдяки унікальному поєднанню містобудівної архітектурної, історичної спадщини Старого міста з ландшафтом каньйону р. Смотрич «Культурний ландшафт, каньйону в м.Кам’янці-Подільському» визначено Кандидатом до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Історичний центр портового міста Одеса
Попри те що Одесі в історичному плані небагато років — понад 200, сам регіон має довгу історію. Ще за кілька століть до н. е. гавань, на яку виходить центральна частина міста, стародавні греки використовували як пристань. Пізніше з’явилося слов’янське поселення. Ця територія впродовж своєї історії часто переходила від однієї держави до іншої. Турецько-татарський воєначальник Бек-Хаджі спорудив на місці сучасної Одеси укріплення та назвав його Хаджибей. Саме укріплення, а також однойменне поселення проіснували тут до 1795 року. За Ясським мирним договором 1791 р. фортеця відійшла до Російської Імперії. З 1794 року біля фортеці під керівництвом О. Суворова й адмірала Й. Дерібаса розпочали будівництво міста та порту, яке в 1795 році дістало назву Одеса[1]. На честь адмірала Й. Дерібаса названо головну вулицю міста Дерибасівську.
Астрономічні обсерваторії України
Місцем, де буде цікаво спостерігати за сонячним затемненням, астрономічна обсерваторія Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка створена 170 років тому. 1834 року був заснований Університет Святого Володимира, за його програмою вивчалась і астрономія. Тому для студентів збудували обсерваторію. Першим завідувачем кафедри астрономії в 1837 році був призначений професор Василь Федоров. Спочатку університет знімав приміщення на Печерську, і там для обсерваторії облаштували невелику тимчасову споруду. Але незабаром за проектом відомого петербурзького архітектора Вікентія Беретті був побудований величезний «червоний корпус», який в даний час належить Київському національному університету імені Тараса Шевченка.
Взято з сайту Україна – це ми! https://we.org.ua/malovnychi-kutochky-ukrayiny/kyyivska-oblast/sonyachne-zatemnennya-v-kyyivskij-observatoriyi/
Комплекс пам’яток Судацької фортеці
Генуезька фортеця — фортеця в місті Судак (Крим, Україна), побудована генуезцями з 1371 по 1460 рік.
Фортеця розташована на стародавньому кораловому рифі, що є конусоподібною горою (Киз-Кулле-Бурун, або Кріпосна), біля Судацької бухти Чорного моря. Площа фортеці майже 30 гектарів.
Ескі-Кермен
Місто збудоване в VI ст. як міцна військова фортеця, а також центр торгівлі, ремесла й сільського господарства. До середини VII ст. було важливим політичним і адміністративним центром південно-західного Криму. У 787 р. захоплене хазарами, які зруйнували стіни й вежі цитаделі, після чого Ескі-Кермен втратив своє оборонне значення. Остаточно місто було зруйноване в 1299 р. ордою беклярбека Ногая.
Кам’яна Могила
Кам’яна́ Моги́ла — світова пам’ятка давньої культури в Україні поблизу Мелітополя смт. Мирне у Запорізькій області над річкою Молочною, з 2008 р. — Національний історико-археологічний заповідник. Пагорб, що тисячоліттями служив людям вівтарем для відправлення язичницьких обрядів, містить декілька тисяч унікальних стародавніх наскельних зображень — петрогліфів. Хронологія петрогліфів охоплює величезний період від епохи пізнього палеоліту до середньовіччя (XXIV—XXII тис. до н. е. до X—XII ст.). З 2006 р. заповідник є претендентом на включення до списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Національний степовий біосферний заповідник «Асканія-Нова»
Територія була заселена ще в давні часи. Тут знайдено мідні прикраси доби пізньої бронзи, виявлено поховання кочівника з конем, кілька кам’яних баб XI—XIII ст. н. е. Неподалік сучасного селища пролягав один із чумацьких шляхів. Саме в цьому місці чумацький шлях перетинався з поштовою дорогою, що йшла з Мелітополя на Олешки. На перехресті цих шляхів і виникло поселення Чаплі, яке вперше згадується в документальних матеріалах 1822 року.
Після закріплення Російської імперії на узбережжях Чорного та Азовського морів наприкінці XVIII ст. почалося заселення цих місць. Необжиті землі царський уряд роздавав за невисокими цінами. 1828 року німецький герцог Ангальт-Кетенський придбав тут 42,3 тис. десятин. Через 13 років у степу поблизу Чапель виник хутір, названий герцогом на честь свого маєтку Асканія у Німеччині Асканією-Новою. На своїх землях герцог почав розводити мериносових овець, але господарство з часом занепало і 1856 року він продав маєток іншому колоністові – Фейну. Згодом Фейн поріднився зі ще одним німецьким поміщиком – Фальцем. Скуповуючи навколишні землі, Фальц-Фейни швидко стали «королями вівчарства» на півдні України. В маєтку налічувалося близько 200 постійних робітників, всього тут проживало 312 осіб, 1831 року була відкрита школа. Посезонно на літніх польових роботах працю¬вали сотні найманих робітників. Засновник Асканійського заповідного комплексу нащадок королів вівчарства Фрідріх Фальц-Фейн був широко освіченим біологом і добрим організатором.
Надгробний камінь могили Фальц-Фейна
Заповідник був заснований у 1874 році Фрідріхом Фальц-Фейном. Спочатку юний Фальц-Фейн ставив за мету збереження диких тварин — у 1874 р. 11-річному хлопцю зводять вольєри для утримання тварин. У 1887 році було створено ботанічний сад.
Миколаївська астрономічна обсерваторія
Миколаївська обсерваторія — одна з найстаріших обсерваторій Східної Європи, заснована в 1821 році як морська. З 1912 року вона стає Миколаївським відділенням Головної (Пулковської) астрономічної обсерваторії (ГАО). У 1935 році була включена в мережу наукових установ Академії наук СРСР як Миколаївське відділення ГАО. У 1992 році стає самостійним науковим закладом України, а з 2002 року — Науково-дослідним інститутом «Миколаївська астрономічна обсерваторія». На даний момент знаходиться в підпорядкуванні Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації. Обсерваторія розташована в центральній частині міста Миколаєва на висоті 52 м над рівнем моря з географічними координатами: 31° 58′ східної довготи і 46° 58′ північної широти. Миколаївська обсерваторія була включена до Попереднього списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО від України.
Держпром (Будинок Державної промисловості)
Де́ржпро́м або Буди́нок Держа́вної промисло́вості — перший радянський 13-поверховий хмарочос,[6] пам’ятка архітектури в стилі конструктивізму, одна з трьох харківських висоток, збудована впродовж 1926—1928 років. Споруда розташовується на центральній площі міста Харків — площі Свободи (до 1991 року — пл. Дзержинського).
Дендрологічний парк «Софіївка»
Націона́льний дендрологі́чний парк «Софі́ївка» — парк, науково-дослідний інститут Національної академії наук України. На сьогодні — це місце відпочинку, об’єкт природо-заповідного фонду та історико-культурної спадщини України. Щорічно його відвідують близько 150 тисяч людей (граничнодопустима, науково-обґрунтована норма відвідування — 500 тисяч на рік). Площа — 179,2 га.
«Софіївка» є пам’яткою краєвидного типу світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII — першої половини XIX століть. Тут росте понад 2000 видів дерев і кущів (місцевих і екзотичних), серед них: таксодіум (кипарис болотний), сосна Веймутова, тюльпанове дерево, платан, гінкґо, смерека та багато інших. Колективом парку видано каталог рослин, в якому нараховується 1994 таксони, з них 1220 деревних і кущових порід та 774 трав’янистих рослин, в тому числі 25 таксонів ліщин, 24 — буків, 41 — ялин, 44 — ялівці, 100 — ліан, 320 — троянд, 57 — рододендронів, 376 — ґрунтопокривних та 98 — квіткових рослин. Колекційний фонд парку в 2007 році нараховував 3323 таксонів, з них: 546 деревних, 1557 кущових, 115 ліан, 1212 трав’янистих рослин, з них 914 інтродукованих та 246 аборигенних.
Парк розташований у північній частині міста Умань Черкаської області, обабіч річки Кам’янки, за адресою — вулиця Київська, 12-а. З 1980 року директором дендропарку є член-кореспондент НАН України, доктор біологічних наук, професор Іван Косенко.
У 1985 році мала планета № 2259 отримала назву «Софіївка» на честь уманського парку.
Пункт геодезичної дуги Струве «Баранівка»
Дуга́ Стру́ве — мережа з 265 тріангуляційних вимірювальних пунктів, які утворювали 258 тріангуляційних трикутників, а також 60 додаткових пунктів. Служила для визначення параметрів Землі, її форми та розміру.
Опорні точки данної мережі тріангуляції були марковані на місцевості найрізноманітнішим чином: видовбаними в скелях поглибленнями, залізними хрестами, пірамідами з каменів або спеціально встановленими обелісками. Часто їх позначали цеглиною з пісковика, закладеною на дно ями, іноді це був гранітний куб з порожниною, залитою свинцем, покладений до ями з бруковим камінням (брукняками)[1].
Два крайні геодезичні пункти, як найважливіші, позначені монументальними стовпами на знак вдалого завершення робіт. Пам’ятник у Старій Некрасівці складається з 4-гранної чавунної піраміди на кам’яному фундаменті. Його споруджено одразу по завершенню тригонометричних робіт.
Дугу виміряли з 1816 по 1855 рік на відстані від Фугленеса (в околицях Хаммерфеста біля мису Норд-Кап, Норвегія, 70° 40′ 12″ N, 23° 39′ 48″ E) до Старої Некрасівки в околицях Ізмаїла (Одеська область, 45° 19′ 54″ N, 28° 55′ 41″ E). Це дуга меридіану довжиною 2821,833 км і амплітудою 25° 20′ 08″.
У момент створення Дуга пролягала територією двох держав — Російської імперії та унії Швеції та Норвегії. Нині дуга Струве перетинає території 10 держав.
ІГОР ГАРМАШ Громадсько-культурний діяч, президент ГО «Центр мистецтв «Арт-Простір» та ГО «Кіноклуб «Сходження», директор міжнародних фестивалей «Запорізька книжкова толока» та «Маріупольська книжкова толока», фестивалю бітломанів «Let it Beatles», організатор більш ніж 1500 культурних подій, експерт та тренер з проектної діяльності у сфері культури. Працював на керівних посадах у бізнесі та органах місцевого самоврядування.
Букові праліси Карпат та інших регіонів Європи
Бу́кові пра́ліси Карпа́т — транскордонний серійний природний об’єкт, що складається з десяти окремих масивів, які розташовані вздовж осі завдовжки 185 км. Простягається від Рахівських гір і Чорногірського хребта в Україні на захід Полонинським хребтом до гір Буковські Верхи (Bukovské vrchy) та Вигорлат (Vihorlatské vrchy) у Словаччині.
Українсько-словацький об’єкт «Букові праліси Карпат» займає площу 77971,6 га, з яких 29278,9 га — заповідне ядро, а 48692,7 га — буферна зона. Понад 70 відсотків території об’єкта розташовані в Україні.
Цей об’єкт становить надзвичайну цінність на світовому рівні як взірець недоторканих природних комплексів помірних лісів. Він репрезентує найзавершеніші й найповніші екологічні моделі, де відображено процеси, що відбуваються в чистих та мішаних лісостанах за різноманітних природно-кліматичних умов.
Лише тут найкраще зберігся неоціненний генофонд бука лісового (Fagus sylvatica) та ряду інших видів з його ареалу. Букові праліси Карпат є надзвичайно важливими для розуміння повної картини історії та еволюції роду бука (Fagus), який завдяки своїй поширеності у північній півкулі є глобально важливим. Бук є однією із найважливіших складових помірних широколистяних лісів, які колись займали 40 відсотків території Європи.
Важливо також, що ці праліси зростають на всіх ґрунтотвірних породах, що трапляються в Карпатах (кристалічні породи, вапняки, фліш, андезит), представляють 123 рослинні асоціації та володіють значним біологічним різноманіттям. У порівнянні з іншими лісовими об’єктами Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, «Букові праліси Карпат» вирізняються специфічною флорою і фауною (зокрема троглобіонтними видами), які додають екологічної комплексності та завершеності цим екосистемам.
Архітектурний ансамбль Резиденція митрополитів Буковини і Далмації
Ансамбль Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, збудований впродовж 18 років (1864-1882 рр.), є наймасштабнішим проявом постромантичних тенденцій в архітектурі Чернівців. В його стінах нині розташований Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича.
Резиденція – дух Буковини, симбіоз стилів і культур різних народів, які населяли цей край. Автор цього вишуканого шедевру, який і сьогодні визначає архітектурний образ Чернівців, чеський архітектор і меценат Йозеф Главка (1831-1908). За його проектами збудовано близько 150 споруд у ряді країн Європи, проте лише Резиденція митрополитів Буковини і Далмації визнана пам’яткою всесвітнього значення.
Архітектурний ансамбль Резиденція митрополитів Буковини і Далмації – грандіозний історичний духовний центр православної Східної Європи. Властивості архітектурно-просторового композиційного вирішення архітектурного ансамблю надали підстави називати його чудом Сходу. Після завершення будівництва місто Чернівці отримало метафоричну назву Єрусалиму на Пруті.
За художніми принципами архітектура ансамблю поєднує історичні традиції розпланування часів зниклої Візантії, романського періоду монастирського будівництва, цегляної готики Центральної та північно-східної Європи та планувальні принципи бароко.
Архітектурний ансамбль Резиденції засобами пластичного мистецтва і архітектури втілює високі ідеали людства. Він – унікальний витвір просторового мистецтва, який мав значний вплив на розвиток культової архітектури та монументального мистецтва Центральної і Східної Європи.
Ансамбль приваблює своїм незвичним виглядом, скидаючись на середньовічний замок.
Геодезична дуга Струве
Дуга Струве – це мережа тріангуляційних пунктів, що простяглася на 2820 км по території десяти європейських країн від Хаммерфеста в Норвегії до Чорного моря. Ці опорні пункти спостереження закладені в період 1816-1855 рр. астрономом Фрідріхом Вільгельмом Георгом Струве, який здійснив таким чином перше достовірне дослідження великого сегмента дуги земного меридіана. Це дозволило точно встановити розмір та форму нашої планети, що стало важливим кроком у розвитку наук про Землю та топографічного картування. В об’єкт всесвітньої спадщини увійшли 34 таких пункти (ті, що найкраще збереглися до теперішнього часу), які марковані на місцевості різними засобами, як наприклад: заглиблення, видовбані в скелях, залізні хрести, піраміди з каміння чи спеціально встановлені обеліски.
Чотири пункти, які входять до об’єкту Дуги Струве, розташовані в Україні.
Це є винятковий приклад співробітництва в науковій сфері між вченими різних країн. В той самий час це є приклад співпраці між монархами для наукових цілей.
Геодезична Дуга Струве є безсумнівно видатним прикладом технологічного ансамблю, що представляє собою тріангуляційні пункти вимірювання меридіану, які є також нерухомою та нематеріальною частиною вимірювальних технологій.
Вимірювання Дуги та отримані результати безпосередньо асоціюється з загальним людським бажанням знання про Землю, її форми і розмірів. Це пов’язано з теорією Ісака Ньютона, що наша планета не є шаром точної форми.
Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора
Пам’ятка розташовується у м. Севастополі на території Кримського півострова. Вона складається з двох основних частин: херсонеського городища (залишків античного міста Херсонеса Таврійського, заснованого наприкінці V ст. до н. е.) і гераклейскої хори (сільськогосподарської округи Херсонеса ІV ст. до н. е.). Херсонеське городище є єдиним в Північному Причорномор’ї цілісно збереженим зразком залишків стародавнього міста, що виконувало роль політичного і економічного центру регіону в часи грецької колонізації, а також в періоди становлення і занепаду Римської і Візантійської імперій з V ст. до н. е. по XІV ст. н. е. Після знелюднення міста в XV ст. н. е. його територія не була заселена, тому тут цілісно збереглися залишки міського планування, фортифікаційних, житлових, господарських та культових споруд.
Збережені ділянки хори Херсонеса Таврійського являють собою фрагменти системно організованої в ІV ст. до н. е. сільськогосподарської округи міста, розмежованої в межах 10000 га на більш ніж 400 ділянок однакової площі. Принципи розподілу територій міста та хори між громадянами Херсонесу є унікальним відображенням демократичних цінностей давньогрецького суспільства, втілених в його пам’ятках, відіграв вирішальну роль в розповсюдженні християнства в Південно-Східній Європі, зокрема на території Стародавньої Русі.
В античному і середньовічному світі Херсонес Таврійський як давньогрецька колонія і форпост Римської та Візантійської імперій був найбільш далекою точкою, де стикалися цивілізації Середземномор’я і «варварське» населення Південно-Східної Європи.
Сільськогосподарський ландшафт херсонеської хори на Гераклейському півострові, що сформувався в ІV–ІІІ ст. до н. е., орієнтований переважно на вирощування винограду, є видатним зразком системи розподілу земель античного поліса, здійсненої в комплексі з міським плануванням за аналогічною «системою Гіподама».
В той же час хора Херсонеса Таврійського є винятковим свідченням стародавніх технологій в галузі обробки землі, а також повсякденного життя її мешканців, що втілилося в численних залишках межових і плантажних стін, транспортних магістралей, водопроводів, житлових садиб і оборонних комплексів. Хора Херсонеса Таврійського свідчить про міжчасову і міжкультурну спадковість у використанні та розвитку культурного ландшафту з ІV ст. до н. е. до XІV ст. н.е.
Дерев’яні церкви карпатського регіону України та Польщі
Дерев’яні церкви на українських та польських землях є унікальним явищем, тісно пов’язаним із загальними ідеологічними цінностями та місцевими будівельними традиціями. Визначний характер храмового будівництва знайшов тут поєднання з народними будівельними традиціями, які своїм корінням сягають давніх дохристиянських часів. Застосовувані в них в специфічний спосіб конструкція (зруб) та архітектурні форми можуть бути однозначно віднесені до спільної групи об’єктів, створюючи унікальний анклав, розташований на стику східної і західної культур. Переважна більшість дерев’яних храмів розташовується у Львівській, Волинській, Івано-Франківській, Закарпатській та Чернівецькій областях. Велика кількість пам’яток української дерев’яної сакральної архітектури розташована на території прикордонних областей Республіки Польща.
З українського боку це наступні об’єкти:
Об’єкти, внесені в Список, є найкраще збереженими прикладами дерев’яних церков різних типів, які розташовані уздовж північного краю Карпат. Більшість церков містять унікальні взірці мистецького оформлення (іконостаси, ікони), які відповідають процесу переходу європейського мистецтва від готики до пізнього бароко та сучасності і є рідкісними музейними цінностями.
Деякі храми є прикладом історичних домінант в оточуючому середовищі, що й донині вирізняються незвичайною природною красою. Дерев’яні церкви є символами ідентичності локальних ландшафтів і важливим компонентом у масштабах всього культурного субрегіону.
Запропонована група дерев’яних церков є унікальним реліктом завершеної в наш час багатовікової лінії розвитку традиційних дерев’яних святинь. Її занепад викликали пануючі сучасні відносини – демографічні, технологічні і стильові тенденції. Ці пам’ятки втратили перспективу подальшого розвитку, ставши специфічними пам’ятками минулих епох. Це унікальне явище, що поширене лише на точно окресленім терені. Всі запропоновані об’єкти сторіччями виконують сакральну функцію. Довкола них матеріалізуються цінності духовної культури які мають універсальну вартість, а одночасно ідентифікують і документують локальну релігійно-культурну тотожність.
Вибрані церкви є найкращими збереженими зразками колись загальної традиції дерев’яного будівництва, пов’язаної з найважливішим ідейним змістом християнської Європи. Є найрепрезентативнішими об’єктами в рамках своєї типології і ідентичності. Поліхромії вибраних церков відносяться до найцінніших збережених стінописів. Вирізняються вони розбудованими іконографічними програмами, одночасно репрезентуючи різні техніки виконання та високий мистецький рівень.
ВІКТОРІЯ ДАНЕЛЯН Вікторія Данелян (Київ) – кураторка художніх та освітніх проектів, психоаналітик. Співавтор і тренер в програмі Академія Культурного Лідерства (Goethe-Institut Ukraine, Міністерство культури України), Член правління міжнародної Асоціації «Культура і Креативність», Експерт з культурних програм Британської Ради в Україні, Член правління Української асоціації психоаналізу, Співзасновник міждисциплінарного центру розвитку мистецтва та культури «Dream Projects» (Україна, Грузія), Співзасновник і куратор проекту «Музей Сновидінь» (Київ, Україна).
СЕРГІЙ ЖУКОВСЬКИЙ Сергій Жуковський (Харків), голова ГО «День музики», керівник Хабу соціальної активності «Студія 42», громадський активіст, організатор культурних заходів. Має ступінь магістра з філології та психології, отримує ступінь бакалавра за спеціальністю «Право» у Харківському національному університеті внутрішніх справ. Випускник програми ЄС і Східного партнерства «Культура та Креативність», співзасновник Асоціації «Культура та креативність». Тренер з розвитку культурного менеджменту, тренер міжнародної організації «Ініціативи змін» з проектного менеджменту. Організатор та співзасновник таких проектів: «День музики», «День однієї вулиці», «Ніч історії Харкова», «Хаб соціальної активності «Студія 42», «День класичної музики», «Мапа музеїв Харкова», «Art&Piano: грай яскраво» тощо. Координує освітні та культурні ініціативи, сприяє розвитку громадського руху, провадить позитивні зміни на сході України.
ІРИНА КАЦЬ Ірина Каць (м. Кременчук) – менеджерка культури, магістр державного управління, засновниця та лідерка громадської організації «Культурний ді@лог», метою якої є розвиток громади через соціальні трансформації та інтеркультурний діалог.
Професійний шлях починала як режисерка районного Будинку культури, а після закінчення Національної академії державного управління працювала на керівних посадах у галузі культури в органах державного управління та місцевого самоврядування.
З 2015 року працює як незалежна експертка з культурної політики, займається розвитком неофіційних культурних ініціатив і стратегій. Виступила ініціаторкою та координаторкою створення альтернативного культурного центру #Adapter в м. Кременчук на базі закинутої столярної майстерні.
Має досвід впровадження партисипативних проектів міського розвитку, міждисциплінарних проектів для розвитку креативної спільноти, організації культурно-мистецьких заходів для трансформації просторів, різноманітних інтеркультурних заходів для побудови довіри у громаді.
АНСАМБЛЬ ІСТОРИЧНОГО ЦЕНТРУ ЛЬВОВА
Місто Львів, засноване в пізньому Середньовіччі, протягом кількох століть процвітало як адміністративний, релігійний і торговий центр. Львів зберіг практично недоторканою свою середньовічну міську топографію, і, зокрема свідоцтва окремих етнічних громад, які жили там, разом з великою кількістю будівель XVI-XX ст.
Ансамбль історичного центру Львова складається з частин, що репрезентують кілька історичних етапів формування міського середовища та різняться за характером культурної спадщини, яку містять:
1. Високий замок і Підзамче: первинна частина міської структури, що виникла близько 5 століття, а у 12 столітті вже являла собою високорозвинуте міське поселення. Частково збереглися автентичні пам’ятки архітектури 13-17 століття, планувальна структура вулиць та площ, потужний пласт археологічного культурного шару, природний та антропогенно змінений ландшафт. Природно-географічні особливості міського ландшафту – розташування на межі Поліської низовини та Подільської височини, у Львівській котловині, сформованій долиною ріки Полтви, схилами Львівського плато та пагорбами Розточчя, через які проходить головний європейський вододіл між басейнами Чорного та Балтійського морів. Охоплює замкову гору з рештками замку (13 ст.) та посад, на території якого в 13 – початку 14 століття було десять православних церков і монастирів, три вірменські церкви, два костьоли, мечеть і синагога.
2. Середмістя: до дільниці Підзамче безпосередньо примикає регулярно розплановане Середмістя, що виникло в середині 14 століття на території посаду княжого міста. Є повністю збереженим зразком регулярного містобудування на території Східної Європи. Характер міського середовища визначається ансамблево згармонізованими сакральними, громадськими, житлово-ремісничими будівлями різнонаціональних громад, що мешкали в місті. Серед пам’яток домінують будівлі епохи ренесансу, що увібрали в себе релікти давніших будівельних конструкцій. Центральна частина середмістя оточена кільцем скверів, що виникли на місці розібраних середньовічних міських фортифікацій, ансамблями заміських (свого часу) монастирів та магнатських резиденцій, які репрезентують переважно епоху бароко.
З. Ансамбль собору Святого Юра: розташований на терасі південно-західного узгір’я за межами середньовічного міста, в який входить: собор Святого Юра (1744-1770 рр.); митрополичий палац (1772-1774 рр.) капітульні будинки (1774-1866); дзвіниця (1828 р.); огорожа з двома брамами: “від базару” (1770р.) та “від городу” (1772 р.).
Собору Святого Юра є одним з кращих архітектурних ансамблів України доби пізнього бароко.
Цей об’єкт увійшов до Списку всесвітньої спадщини на основі критеріїв II і V:
Критерій (ІІ): За своєю міською забудовою та архітектурою Львів є видатним прикладом синтезу архітектурних і художніх традицій Східної Європи з такими ж традиціями Італії та Німеччини.
Об’єкт всесвітньої спадщини «Ансамбль історичного центру Львова» є унікальним зразком містобудівельного середовища, результатом взаємовпливу різних за походженням містобудівельних традицій та цілеспрямованої урбаністичної діяльності, осередком архітектурно-мистецьких шедеврів найвищої якості, неповторність яких зумовлена симбіозом стилів і традицій місцевого (галицька школа давньоукраїнської архітектури), східного (візантійський, вірменський), західноєвропейського (переважно італійського та німецького) культурних кіл. З них до унікальних здобутків належать святині княжої доби, ансамблі епохи ренесансу, пам’ятки архітектури та скульптурної пластики бароко та рококо, окремі напрямки стилю модерн, зокрема, сецесії та українського модерну.
Критерій (V): Політична і торгівельна роль Львова завжди приваблювала певну кількість етнічних груп з різноманітними культурними і релігійними традиціями, які створювали окремі, хоча і взаємозалежні громади в межах міста, свідчення чого завжди був і є міський архітектурний ландшафт.
Львів протягом усієї своєї історії був великим торгівельним центром і певний час найвідомішим у Європі східноєвропейським містом. На французькій географічній карті 1492 року з усієї Східної Європи позначено лише одне місто – «Leopolis».
Своїй виключній торгівельній місії Львів завдячує географічному розташуванню найоптимальнішого пункту перетину шляхів зі Сходу на Захід і навпаки.
Межі історичного ареалу м. Львова (2329 га), що є буферною зоною об’єкта, визначені та затверджені Рішенням виконкому Львівської міської ради № 1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови м. Львова» від 09.12.2005 р. і передані до Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у 2008 році.
Площа буферної зони об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО “Львів: Ансамбль історичного центру” (УКРАЇНА) (C 865 bis) – 2179 га.
Управління та збереження об’єкта здійснюється на основі стратегічного плану розвитку міста Львова (2011-2025 рр.), Інтегрованої Концепції розвитку центральної частини міста Львова (2011-2020 рр.).
Крім того, на місцевому рівні затверджуються щорічні плани реставрації пам’яток, благоустрою території та реконструкції інженерних мереж об’єкта.
