“Культурний ресурс – нова парадигма розвитку громад” у місті Тульчин

Вже є доброю щорічною традицією проведення конференції “Культурний ресурс – нова парадигма розвитку громад” у місті Тульчин в день відкриття Міжнародного фестивалю OPERAFEST TULCHYN.

Цьогоріч Конференція була проведена колективом Українського центру культурних досліджень у співпраці з командою Тульчинської громади. Учасниками були очільники громад та керівники культури Вінницької та суміжних областей.

Головною дієвою особою заходу беззаперечно був Тульчинський міський голова Валерій Весняний. Він доповів про економічний та соціальний ефекти, яких вдалося досягти завдяки проведенню чотирьох фестивалів OPERAFEST TULCHYN у громаді.

Гаряче підтримали у своїх виступах тему використання культурних ресурсів для креативних підприємницьких ініціатив у громадах присутні Народні депутати України Микола Кучер, Лариса Білозір та Євгенія Кравчук. Їх виступи переросли у дискусію з присутніми щодо бюджетування громад у контексті децентралізації. Особливі суперечки точилися навколо розподілу між бюджетами різного рівня податку на доходи фізичних осіб.

Професійні аспекти такої діяльності у своїх виступах озвучили співробітники ДП «Український центр культурних досліджень»:

– “Культура в епоху COVID-19. Виклики та перспективи”, доповідь директорки ДП “Український центр культурних досліджень” Ірини Френкель;

– “Трансформація громадських просторів через низові культурні ініціативи”, доповідь начальниці відділу з питань регіональної політики та координації реформ у сфері культури Ірини Каць;

– “Важливість гендерного підходу у культурній діяльності громад”, доповідь старшої наукової співробітниці Науково-дослідного відділу культурної політики Богдани Стельмах;

– “Стратегічне мислення – ключовий аспект монетизації культурних ініціатив”, доповідь провідного методиста відділу з питань регіональної політики та координації реформ у сфері культури Ігоря Гармаша.

Про “Нематеріальну культурну спадщину – ресурс розвитку територій на прикладі громад Сумської області” розповіла директорка ЗК “Сумський обласний науково – методичний центр культури і мистецтв” Євгенія Бистрицька.

Виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан у своїй доповіді надав низку прикладів успішних культурних практик та запросив поділитися досвідом присутніх у залі голів Тростянецької громади Сумської області Юрія Бову, та Жовківської громади Львівської області Олега Вольського.

Конференція видалася жвавою, плідною на дискусії. По завершенню заходу учасники і учасниці взяли участь в урочистому відкритті Міжнародного фестивалю OPERAFEST TULCHYN-2021.

Щоденник польових досліджень в межах етнографічно-дослідницької експедиції «Чорнобиль: перервана традиція»

Етнографічно-дослідницька експедиція «Чорнобиль: перервана традиція» відбулася 5-8 серпня 2021 року у містах Чорнобиль, Прип’ять, Славутич, на місцях колишніх сіл Чорнобильської зони відчуження.

Організаторами експедиції виступили Вишгородська районна державна адміністрація, Вишгородська районна рада, Вишгородський історико-культурний заповідник, Славутицька міська рада. Співорганізатори: Український центр культурних досліджень, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України та Державний архів Київської області.

Метою експедиції було вивчення наявності локальних етнокультурних традицій у побуті жителів зони відчуження, збереженої ними історичної пам’яті, стратегій виживання в умовах посткатастрофи; дослідження міського ландшафту в перспективі використання його як локацій для артпроєктів.

Український центр культурних досліджень (УЦКД) в експедиції представляли: Наталія Морозова, завідувачка відділу нематеріальної культурної спадщини та Роман Каць, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу інноваційних технологій та популяризації культури.

 

День перший: 5 серпня

Учасники експедиції «Чорнобиль: перервана традиція» зібралися біля пам’ятника Борису і Глібу у м. Вишгород та на автобусі відправилися в бік Чорнобильської зони. На КПП Дитятки відбулася перевірка завчасно оформлених електронних квитків (перепусток, виданих Державним агентством України з управління зоною відчуження) посвідчень особи, задекларованої техніки (декларуються ноутбуки, планшети, фотокамери, крім мобільних телефонів), наявність захисного одягу всіх прибулих. Всім учасникам були видані портативні дозиметри, експедиція у супроводі двох гідів вирушила до м. Чорнобиль.

У Чорнобилі учасники ознайомились з двома музеями: «Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф» та Музей цивільного захисту «Зірка полин».

 «Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф» на чолі з директором Ростиславом Омеляшком вже багато років займається дослідженням матеріальної і духовної культури території, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. За більш ніж 20 років комплексним історико-етнографічним дослідженням було охоплено 575 постраждалих поліських сіл (у т.ч. 159 – у зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення), а також 97 компактних поселень переселенців. У результаті польових розвідок відкрито декілька десятків нових пам’яток археології, серед яких: городище літописного Чорнобиля ХІ-ХІІ ст., ранньонеолітична стоянка VI тисячоліття до н.е. в с. Плютовище – за 5 кілометрів від сучасного Чорнобиля та інші. На сьогодні Музейно-архівний фонд Центру налічує 47 тисяч рухомих пам’яток культури, понад 145 тис. фотографій, 6330 год. аудіо- та відеозаписів, понад 20 тис. документальних свідчень на паперовій основі. За результатами польових досліджень випущено понад 30 наукових та науково-популярних видань, 5 компакт-дисків з традиційною музикою Полісся, організовано 16 історико-етнографічних та археологічних виставок. Вже нині зібрана джерельна база всесторонньо відтворює культурно-історичний образ ураженої катастрофою етнокультурної території.

 

 

 

 

 

 

 

Музей цивільного захисту «Зірка полин». Музей є частиною Меморіального комплексу «Зірка полин». Заклад відображає спогади про катастрофу в символічних композиціях, героїчних сторінках ліквідації аварії на ЧАЕС, висвітлює наслідки відчуження територій та життя «в зоні» після багатьох років аварії…

Музей є багатофункціональною історико-культурною установою, що об’єднує наукову, культурно-просвітницьку діяльність з діяльністю сучасного музею з архівування збереження і оприлюднення історії ядерної катастрофи на ЧАЕС.

Ініціатор проекту Головне Управління ДСНС України у Київській області. Автор проекту і керівник творчої групи: народний художник України Гайдамака Анатолій Васильович. Надання матеріалів: Голова Ради ветеранів ГУДСНС України у Київській області Бондаренко А.І. Роботи з облаштування музею були виконані особовим складом 11 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Київській області (м. Чорнобиль).

Музей знаходиться в будівлі колишнього кінотеатру 1964 року побудови в центрі м. Чорнобиль.

 

В музеї оформлено 5 експозиційних залів:

Основними темами музейної експозиції 1 залу є атомна енергетика світу, тут показані країни світу, які мають атомні електростанції, найбільші АЕС світу та Європи; історію будівництва Чорнобильської АЕС. Також у цій залі висвітлюється історія розвитку пожежної справи Поліського краю.

2 зал знайомить відвідувачів з роботою пожежної охорони Чорнобильського району в доаварійний період. Також розкрито хронологію подій 26 квітня 1986 року та перших днів після аварії. Домінантою залу є унікальний експонат – перепустка Володимира Правіка, що була при ньому тієї жахливої ночі. Документ розміщено у спеціальному свинцевому захисному кубі, оскільки він і сьогодні радіаційно небезпечний для оточення.

3 зал знайомить нас з експозицією, що стосується теми часів ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це оригінали документів та фотокартки з перших днів після аварійного періоду і по теперішній час. Також за допомогою світлин проведено паралель між Чорнобилем і Фукусімою.

4 зал – Міжнародне визнання героїзму ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Зала оформлена нагородами, грамотами кубками міжнародних змагань з пожежно-прикладного спорту.

5 центральний зал. У цій залі переплелися лаконізм глибокого підтексту та умовність абстрактного мислення. Тут відвідувач має можливість у замкнутому метафоричному просторі переосмислити все почуте і побачене і зробити свої власні висновки.

Далі учасники експедиції оглянули кілька старих будинків в центрі Чорнобиля, зробили фото, а потім зустрілися з самоселом Євгеном Федоровичем Маркевичем 1937 р.н. на його подвір’ї, щоб взяти в нього інтерв’ю (аудіо формат).

Під час своєї розповіді літній життєрадісний чоловік поділився історією власного життя та членів своєї родини до аварії на ЧАЕС. Він також розказав, що після катастрофи тричі повертався в зону і зрештою тут знайшов роботу і залишився жити. Живе з дружиною у великому родинному будинку, господарює, вирощує городину. Радіації вони не бояться, тому сміливо користуються щедрими дарами місцевої природи: рибою, грибами і ягодами. Часом до родини приїздять журналісти і дослідники. Вони з радістю спілкуються з гостями. Євген Федорович у своєму гаражі зберігає дошку медалістів Чорнобильської школи №1, на якій зазначені прізвища «золотих» і «срібних» медалістів за період від 1945 року. Графа за 1986 рік залишилася пустою. Господар каже, що не вічний і хотів би комусь дошку передати.

Наступна зустріч членів експедиції була з Миколою Лозбіним, якому 49 років. Його сім’я раніше тримала 6 корів, зараз залишилася одна. На городі вирощують все, що необхідне для життя. Дружина працює, за електрику платять, ходять в магазин в Центрі. У хаті через дорогу від мешкання пан Микола створює «музей»: він збирає різні речі місцевого побуту і поступово наповнює експозицію: старі газети, пляшки від напоїв, предмети побуту, меблі, побутова техніка, предмети старовини тощо.

Далі учасники експедиція відвідали могилу (капличку) єврейських праведників біля колишньої Чорнобильської школи. Біля каплички ще горіли маленькі свічки, тут зовсім недавно були паломники.

В кінці дня учасників експедиції від УЦКД відправилися на електричці до м. Славутич. Пасажири електрички – це в основному працівники ЧАЄС та інших супутніх обслуговуючих підприємств.

 

День другий: 6 серпня

День розпочався з відвідування Краєзнавчого музею міста Славутича і ЧАЕС за адресою проспект Дружби народів, буд. 7, м. Славутич. Гостей радісно зустрів дружній колектив музею на чолі з директором Алімовим Євгеном Абдулайовичем.

Гостям для ознайомлення були представлені документи, фотоматеріали та інші матеріали. В музеї представлені пам’ятки матеріальної і нематеріальної культури Поліського регіону України, історії Славутича та Чорнобильської АЕС, матеріали з історії будівництва міста Прип’ять, аварії та ліквідації її наслідків на ЧАЕС і в 30-ти кілометровій Зоні, будівництва об’єкту «Укриття» і «Арка». «Арка» – це Новий безпечний конфайнмент, англ. New Safe Confinement –  «Нова захисна оболонка» – захисна споруда над зруйнованим унаслідок аварії четвертим енергоблоком ЧАЕС. «Арка» накрила застаріле «Укриття».

В експозиційній залі «Чорнобильська АЕС: події, факти, документи» представлено макет промислового майданчика станції з об’єктом «Укриття», фотохроніка будівництва ЧАЕС, стенди з матеріалами про ліквідацію наслідків аварії, про справжніх героїв – пожежників, працівників станції та інших людей які ціною власного життя і здоров’я боролися над усуненням наслідків найстрашнішої за всю історію людства техногенної катастрофи.

Учасники ознайомилися також з іншими експозиціями:

  • «Будівництво міста Славутича». Центральне місце в цій експозиції займає макет міста площею 12 метрів квадратних, який виконано Київським зональним науково-дослідним проектним інститутом. У цьому залі представлені урядові документи, ескізи художників та архітекторів, проекти забудови міських кварталів.

Місто ще на етапі планування створювалося, як місце відпочинку і рекреації, щоб мешканці, частина з яких є працівниками ЧАЕС, могли жити спокійним наповненим життям. Архітектура міста ввібрала в себе дух 8 тодішніх республік СРСР, які брали участь у будівництві Славутича. Таким чином місто має потужній потенціал для розвитку побратимських стосунків, народної дипломатії, культурних відносин з містами різних країн. Цікавий факт: використання в Славутичі в 90-х роках так званих «вільних» грошей, які випускалися різними місцевими підприємствами для оплати праці працівників. Ці гроші прозвали в народі «парашкі» на честь генерального директора виробничого об’єднання «Чорнобильська АЕС» Сергія Костянтиновича Парашина, який очолював підприємство у 1994-1998 роках. «Парашкі» приймалися на місцевому рівні в якості оплати за товари та послуги поруч зі звичайними грошима.

  • «Славутич – наш дім». Ця експозиція презентує аспекти життя і розбудови наймолодшого міста України: фотоматеріали, документи, предмети та інші експонати.
  • «Етнографічна світлиця» представляє речі побуту, світлини, меблі, одяг і взуття, рушники, ікони, знаряддя праці мешканців цього краю. Увагу привертають предмети для бортництва і рибальства, гончарної справи і гутництва. Зали прикрашають рушники і скатертини, створені кропіткою працею майстринь оточуючих сіл. Вони вражають багатством візерунків та технік виконання. Наявну експозицію змістовно доповнюють різні аспекти нематеріальної культурної спадщини (НКС) зібрані за роки працівниками музею: родинні історії, звичаї, традиції, обряди, пісні, колядки, щедрівки, кулінарні рецепти.

Учасники експедиції провели три зустрічі і взяли інтерв’ю у колишніх мешканців міста Прип’ять, двоє з яких працювали на ЧАЕС до та після катастрофи.

Анатолій Касянович Сухецький, 1942 р.н., народився у селі Лозуватка (Онуфріївський район, Кіровоградська обл.), пенсіонер. Станом на квітень 1986 року займав посаду заступника начальника лабораторії спектрометрії і КГО. Після аварії організовував новий цех і був начальником служби радіаційної безпеки в усій 30-кілометровій зоні при Штабі по ліквідації наслідків аварії. Він розповів, що по Чорнобильській зоні збирав інформацію про традиції нині покійний поет і бард Валентин Михайлюк.

Анатолій Касянович розповів про своє дитинство та юнацтво, про те, що після війни у село привозили кіно, і покази проходили під відкритим небом, про традицію красти на весілля не молоду, а каравай; про місцеву традицію співати святкові пісні тільки «правильно»: якщо хтось збився, то починають співати спочатку; про особливість місцевих христин – готування в глиняному горщику солодкої пшоняної каші з маслом та яйцями, який потім розбивався самим щедрим на подарунки гостем. Він і роздавав цей традиційний десерт всім присутнім. Також Анатолій Касянович розповів про традицію святкування у місцевих селах (колишнє с. Річиця) свята Івана Купала всією громадою. Ганяли русалок, щоб ті дощ віддали. Селяни від дальнього кінця села гуртом йшли до річки, спускались вниз, співали властивих святу пісень. Юнаки при цьому голосили, шуміли трищітками, стріляли з рушниць, щоб русалок налякати. Старші після ходи до річки поверталися додому або йшли в гості. Молоді люди залишалися на березі, стрибали через вогнище, дівчата пускали річкою вінки, а вночі молодь шукала цвіт папороті в лісі.

Лідія Володимирівна Климова, 1941 р.н., народилася у селі Владівка (Малинський район, Житомирська обл.), пенсіонерка, голова громадської організації ветеранів ЧАЕС. Станом на квітень 1986 року займала посаду інженера-економіста у цеху централізованого ремонту.

Лідія Володимирівна розповіла, про своє життя, сім’ю, про спогади старших щодо світової війни і розстріли євреїв, про папір з упаковки набоїв, який розкручували і, на якому вона писала ученицею в початкових класах, про те, що жили після війни в землянках до 1954 року, а в 1958 з’явилась електрика. Про студентські роки на Уралі і відчуття батьківщини саме на території України. Про те, що в селі раніше всі ходили у вишиванках на свята, які жінки вишивали власноруч, про авторитет вчителів і директора школи, де вона вчилася.

Жінка згадала, як зразу після аварії всьому персоналу атомної станції було віддано наказ залишатися на місці і не евакуюватися. Марія Хміль, економіст, взяла на себе вивіз дітей з міста. Дітей вивезли за межі Прип’яті. Вона дізналася, що у сусіднє забруднене село Красниця помилково було відправлено багатьох міських дітей, в т.ч. 18 дітей з багатоквартирного будинку, в якому Лідія Володимирівна мешкала до 1986 році в м. Прип’ять по вулиці Курчатова біля медсанчастини. Вона з колегами у білих станційних костюмах на трьох машинах у понеділок забрала дітей з села Красниця. Всі селяни якраз садили картоплю, а діти з міста їм допомагали. Лідія Володимирівна 18 своїх і чужих дітей з її будинку повезла до її мами у село Владівка. По дорозі у Діброві був санпропускник. Дітей оглянули, роздягли і обстригли, бо вони «дзвеніли». Потім голих дітей «в одних трусиках і пострижених наголо» привезли в її рідне село. З усіх його кутів і оточуючих хуторів старі немічні бабусі приносили їжу і речі для малечі. Лідія Володимирівна щоразу плаче, коли згадує цей момент. Згодом дітей повезли у районну лікарню на лікування, завдяки цьому вони залишилися здорові. Вона не погоджується, що вона героїня, бо врятувала дітей. Їй прикро, що онукам та молоді, зараз не цікаво про бувальщину, бо вони не вірять…

Після аварії працівники ЧАЕС працювали на «ізнос», власного здоров’я не шкодували, всі розуміли і повністю віддавалися роботі, тільки її напрямок кардинально змінився. Сергій Парашин, на той час був секретарем парткому,  очолив всю адміністративну роботу у місті. Збиралися вранці і чекали новин з 6 московської лікарні. На той момент у місті не працювала жодна служба, міліція, суд, прокуратура. Три людини взяли на себе весь цей тягар.

Лариса Іванівна Панова, завідуюча бібліотечно-бібліографічного відділу ЗБІЦ (Загальноміського бібліотечно-інформаційного центру Славутицької ЦБС), народилася у м. Чорнобиль у 1958 р. У 1981 році переселилася в Прип’ять. Лариса Іванівна розповіла про своє дитинство, аспекти життя того періоду, про побут і кухню. Її мама вишивала картини і рушники, а вона не навчилася цьому ремеслу, зате гарно співає. Район був дуже багатий. Поки не побудували ЧАЕС ціни були низькі. Свіже м’ясо носили по квартирах… У Чорнобилі жило багато євреїв. Люди казали, що лише один єврей працював на підводі, всі інші були інтелігентними людьми, працювали бухгалтерами, керівниками. Вулиці міста з приватними будинками «пахли єврейським запахом», бо в них готували курочку. У Чорнобилі було СПТУ сільськогосподарського спрямування. ГПТУ було в Прип’яті.

Звістку про аварію жінка отримала, коли була у рідному місті. У четвер перед аварією Лариса Іванівна забрала доньку з садочка «в одній кофтині» і поїхала до лежачої мами в Чорнобиль. Після аварії Прип’ять швидко закрили. А Лариса Іванівна дуже хвилювалася, як попаде в понеділок на роботу. В голові не вміщалося, що сталося. Сказали, що проїхало багато автобусів, отже місто буде евакуйовано. 30 квітня моя донька гралася у пісочниці, а гелікоптери сипали пісок на 4-й енергоблок, і вона їх бачила. Чорнобиль залишили у цей день, переїхали до свекрухи у Фастів, потім жили і працювали в Києві. Чоловік працював по вахтах на ЧАЕС. У 1987 році отримали квартиру в Славутичі.

Лариса Іванівна після 1986 року поверталася в Прип’ять неодноразово, в т.ч. разом з донькою, але вже три роки не була там. У цьому році якась турфірма обіцяла повезти людей зі Славутича до Чорнобиля, але нічого не вийшло… Коли раніше видавалося і на поминальні дні приїжджала в Чорнобиль, то жінка наче літала – рідна земля. У ці дні людей там багато. Лариса Іванівна кожного разу шукає у натовпі знайомі обличчя…

Зустрічі членів експедиції з опитуваними проходили у відтвореній у музеї прип’ятській квартирі з атмосферою, предметами побуту, меблями початку і середини 1980-их. Під час інтерв’ю мова велася про життя опитаних людей до аварії, про традиції, про побут. Вони кілька разів підкреслили, що вже неодноразово давали інтерв’ю, в т.ч. відомим світовим ЗМІ, але вперше їх розпитували про їхнє власне життя, рідних, стосунки в родині і між людьми, про традиції і звичаї. І добре, що ми не питали про дози випромінювання, про радіацію і катастрофу.

 

День третій: 7 серпня

7 серпня учасники експедиції від УЦКД об’єдналися з колегами, які 6 серпня працювали в м. Прип’ять.

У Краєзнавчому музеї міста Славутича і ЧАЕС учасників експедиції «Чорнобиль: перервана традиція» зустрічали представники міської влади, відділу культури, Агентства регіонального розвитку, Туристично-інформаційного центу, працівники музею.

Влада Литовченко, директорка Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидатка історичних наук представила учасників експедиції і розповіла про мету і завдання досліджень. Представники приймаючої сторони і гості спілкувалися, знайомлячись з експозиціями краєзнавчого музею, а після зустрічі відправилися на екскурсію містом і ознайомилися з місцевим стартапом.

У завершенні дня учасники експедиції відвідали локацію Міжнародного семінару для студентів-архітекторів «SESAM 2021 Poliklinika» від Європейської Архітектурної Студентської Асамблеї, яка в ці дні проходила у м. Славутич, познайомилися та поспілкувалися з його учасниками.

Як повідомили організатори події: «Цього літа, близько 100 студентів архітектури та молодих спеціалістів з усієї Європи та за її межами, приїхали до Славутича, щоб взяти участь у SESAM 2021 Poliklinika. Після перенесення події на рік через глобальну пандемію, задля забезпечення безпеки усіх учасників та жителів міста, було прийняти рішення провести подію в форматі трьох резиденцій та з меншою кількістю учасників.‍

Кожна резиденція складається з шести воркшопів, об’єднаних єдиною темою «Поліклініка». Воркшопи можуть варіюватись від дизайну та будівництва павільйонів до теоретичного дослідження та концептуального мистецтва. Локація SESAM 2021 Poliklinika – СЛАВУТИЧ, місто, побудоване для розміщення працівників Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС) та їх сімей після евакуації з Прип’яті після вибуху четвертого реактора в 1986 році. Нове місто покликане не лише забезпечити житлом тих, хто змушені були покинути Прип’ять, а й лікувати їх від пережитої травми.

На відміну від Прип’яті, побудованої як класичне «атомне місто», зосереджене на ядерній енергетиці з сильним акцентом на індустріалізацію, будівельні технології та ущільнення; Славутич планувався як зразкове гуманістичне місто, зосереджене на людині, і розташоване посеред лісу. Місто було побудовано лише за 18 місяців завдяки співпраці восьми радянських республік, кожна з яких відповідала за зведення району, названого на честь його міст: Таллінн, Рига, Вільнюс, Ленінград, Москва, Тбілісі, Баку, Єреван, Київ. Архітектори, муляри, інженери та дизайнери з кожної з республік приїжджали будувати райони, часто з виразними посиланнями на свої власні регіональні стилі. Також були імпортовані збірні бетонні панелі, шпалери та віконні рами. Це призвело до різноманіття пізньомодерністських стилів та людських масштабів. Славутич – єдине місто зведене в СРСР зі спланованою системою велосипедних доріжок.

Тема цьогорічного SESAM, ПОЛІКЛІНІКА, зосереджена на охороні здоров’я та його відношенні до архітектури на фізичному, методологічному та метафоричному рівнях. Тема має на меті поставити під сумнів методи, що використовуються в архітектурній практиці для діагностики та прогнозування «проблеми». Пропонується три анатомічні площини, за допомогою яких охорона здоров’я – підтримка чи поліпшення здоров’я – буде розглядатися під час фестивалю через воркшопи, лекції та дискусії: профілактика, діагностика та терапія. SESAM 2021 Poliklinika є частиною програми Славутич – Мала Культурна Столиця України 2021».

День четвертий: 8 серпня

Завершення експедиції, обробка та систематизація зібраних аудіо/фото матеріалів для подальшого аналізу та досліджень.

 

 

Щоденник підготували Н.І. Морозова та Р.В. Каць на основі зібраних аудіо та  фото матеріалів, моніторингу відкритих джерел, а також інформації, наданої Краєзнавчим музеєм міста Славутича і Чорнобильської АЕС, Загальноміським бібліотечно-інформаційним центром (ЗБІЦ).

У щоденнику використані фото О. Думанської, Н. Морозової та Р.Каць.

“НАЙКРАЩЕ ДЛЯ ГОСТЯ ДОРОГОГО” – КУХНЯ КАРАЇМІВ

Олена Арабаджи

член правління  караїмського національно-культурного товариства «Джамаат»
м. Мелітополь

Кулінарні традиції гостинних караїмів

Найкраще все для гостя дорогого
З дитинства мати так навчала нас…

Караїмському народу притаманна така риса національного характеру як гостинність. Гість для них – носій чогось святого і світлого, радісного і нового. Караїми завжди пригощають кожного, хто увійшов до їхнього дому – нагодуй, а потім вислухай з чим прийшла ця людина! Допомога ближнім, щедрість культивувались у караїмських громадах. Особлива увага приділялась дітям та особам похилого віку. Добродійність і милосердя не знали національних і релігійних кордонів. У караїмів існувало таке повір’я – гостя не можна відпускати без пригощення і чим смачніше почастує хазяйка, тим більше щастя буде у домі. Кулінарне мистецтво завжди було в шані у караїмського народу. Професії кулінарів знайшли відображення у прізвищах: Пастак (кашовар), Екмекчі (пекар) та інших. 

Гостинні караїми спочатку обов’язково запропонують вам маслини, овечу бринзу та запечені яйця. Маслини будуть без кісточок, а бринза – витримана, в міру солона. Бринзу заливають окропом, щоб вона стала м’якою. А великі качині яйця запікають у духовці або варять у солоній воді впродовж трьох годин. Потім їх розрізають, посипають чорним перцем і сіллю, змащують вершковим маслом.

Однією із перших страв традиційно є «хамурдолма» (або «вушка») – пельмені з м’ясом. Пельмені повинні бути маленькими, акуратно зліпленими, обов’язково з невеликою дірочкою, через яку у вушка надходить бульйон, щоб начинка швидше варилася й стала соковитішою. Начинка зазвичай готується з молодої жирної баранини. Із баранячих кісточок вариться бульйон, у якій додається томатна паста або свіжі помідори. Ідяться вушка завжди гарячими, з катиком – кислим молоком, виробленим особливим способом. Хамурдолма є настільки важливою й улюбленою стравою, що раніше, коли сватали караїмську наречену, вона повинні була показати своє вміння її готувати. Вушки ліпилися маленькими, завбільшки з наперсток. Це було справжнє мистецтво!

На друге караїми пригощають начиненими м’ясним фаршем помідорами і перцем – «помадор вебюбер долма». А ранньою весною, коли з’являється виноградне листя, у нього загортають м’ясний фарш з рисом, й готують «сарму». Молоде виноградне листя ошпарюють окропом, щоб воно було м’якішим, а потім у нього конвертиком загортають фарш. Своєрідні голубці виходять дуже ароматними, кисле виноградне листя просочується м’ясним бульйоном і теж добре смакує! Сарму їдять гарячою, обов’язково з катиком.

Жоден караїмський стіл не обходиться без караїмських пиріжків «ет аякълакъ» або караїмського пирога “кобете” з баранячим м’ясом, картоплею або рисом. Караїми говорять: «Погана господиня з тіста зробить коржик, а м’ясо підсмажить, гарна ж – із тіста і м’яса спече смачний пиріг».

Караїмський пиріг викладають на велику круглу сковороду і печуть у духовці. Використовується листкове тісто, а м’ясо нарізується маленькими кубиками. Краї пирога защипують красивою косичкою – бурмою. У центрі робиться «носик» – дві маленькі дірочки, через які під час приготування підливається підсолена вода, щоб пиріг був соковитим і м’ясо краще пропікалося. Це – головний секрет караїмської господині, про який не можна забувати. Коли пиріг готовий, його викладають на велике блюдо, накривають рушником, щоб ще пропарився. Запах кобете апетитно поширюється по всьому будинку. Ще гарячим пиріг нарізується на шматочки й урочисто подається до столу. 

Велику роль мав власне ритуал подання кобете до столу. В обідню годину родина збиралася за столом. Господиня клопотала біля плити, зрідка долучаючись до розмови. За низкою ознак (аромат, час випічки, колір) вона безпомилково визначала готовність страви. Пиріг ставився на стіл. За вказівкою господаря всі замовкали. Неголосно, але чітко, він промовляв молитву, сповнену подяки за «хліб-сіль». Повторивши за господарем «амен», всі пожвавлювалися. Розпочиналося святе дійство – господар брав шматок пирога і куштував його. «Так, баранина приготована» – вказував він кивком голови господині. Інший шматок він давав покуштувати старійшині родини або гостю. Спробувавши його, той теж кивав головою. Це засвідчувало готовність пирога, тобто м’якість баранини, повний набір смаку й аромату. Потім давали шматочки кобете дітям. Господарі пильно стежили, щоб старійшини і гості не були обділені, а діти не пустували. Їли, висловлюючи захоплення й вдячність за гостинність – це теж частина ритуалу. Встаючи з-за столу цілували хліб, тричі прикладаючи до чола, зі словами: «Нехай благословить Господь!» (караїмською: «Танри бераха берсин!»).

Традиційним і улюбленим напоєм караїмів була  кава, приготування якої потребує особливого мистецтва. Раніше ним володіли караїмські чоловіки. На великі свята подавалася біла халва –« акъхалва», приготування якої вважалося вершиною кулінарного мистецтва для господині. Яєчні білки збивали до густої піни, з цукру готували сироп, додавали трохи лимонної кислоти і варили в мідному тазу, постійно помішуючи. Опісля всипали смажені горіхи чи абрикосові кісточки. Зварену халву розкатували невеликими коржами або різали на шматочки і завертали у пергаментний папір.

 «ХОШ ИШТАХ» – говорять гостинні караїми – « СМАЧНОГО!»

 

 

Олена Семенівна Арабаджи народилась у Мелітополі та її особисте життя та трудова діяльність

пов’язані з цим південним містом та Мелітопольським педагогічним університетом, де вона пройшла шлях від студента до проректора. Область наукових інтересів доцента О.С.Арабаджи – географічні, етнографічні та краєзнавчі дослідження Запорізького краю. Є автором понад 40 наукових та навчально-методичних праць, організатором науково-методичного центру із дослідження нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я.

Заслуговує на увагу дослідницька та просвітницька діяльність Олени Семенівни, спрямована на збереження та відродження культури одного із найменших етносів у світі – караїмів. Під її керівництвом видано історичний нарис “Караїми Мелітополя», відкрито етнографічний караїмський центр “Кале”, проводяться науково-практичні конференції та семінари, присвячені історико-культурної спадщині караїмського етносу. Особлива увага приділяється традиціям гостинності караїмів, вивченню національній кухні. У 2018 році елемент «Традиція приготування ет аяклак (караїмського пиріжка з м’ясом). З досвіду караїмів Мелітополя» включено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, а програма «Традиція частування караїмів Мелітополя» – в кращі програми Всеукраїнського відкритого конкурсу «Жива традиція».

 

ДУНАЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ ГОСТИННОСТІ: фестиваль гастрономічної спадщини «Дунайські гостини» в місті Вилкове

Вилкове – невеличке містечко в Кілійському районі Одеської області, розташоване в українській частині дельти Дунаю на кордоні з Румунією. Вилкове є адміністративним центром Дунайського біосферного заповідника – одного з чотирьох головних природних резерватів України, територія якого занесена в усі можливі реєстри найцінніших світових ландшафтів.

Сучасна назва поселення пов’язана з характером русла Дунаю в цьому місці – саме тут Кілійське гирло утворює потрійне розгалуження на три рукави, схоже на «виделку». Завдяки численним каналам («єрикам»), проритим вздовж вулиць, це місто також відоме під назвою «українська Венеція». 

Засноване було у 1746 році як Посад Липованський релігійною групою старообрядців (липован), яка оселилася на території Добруджі, Молдовського князівства та східної Волощини, переховуючись від офіційного переслідування російською церквою після реформ патріарха Нікона. Пізніше тут з’явилися запорізькі козаки, а також інші етнічні спільноти – молдовани, румуни, гагаузи, болгари, албанці. 

Історично тут сформувався й тривалий час зберігається острівний спосіб життя з характерними лише для цієї місцевості народними промислами, унікальними видами господарювання, гастрономічними традиціями. Особливого шарму містечку додає симбіоз багатонаціональної фольклорної та культурної спадщини, мовних діалектів, особливостей релігійного світогляду, а також атмосфера толерантності та злагоди. 

Географічне положення м.Вилкове здавна обумовлювало основну сферу зайнятості його населення – рибальство. За даними 1835 року в поселенні нараховувалося 966 рибалок при загальній кількості населення 1478 чол. За радянських часів тут функціонувало одне з найбільших колективних господарств з вилову та переробки риби в Україні – рибколгосп ім. В.Леніна.  Сьогодні на території Вилківської ОТГ діє 14 риболовецьких кооперативів, які в сезон залучають від 700 до 900 рибалок. 

Головна промислова риба в Вилкове – азово-чорноморський прохідний оселедець (місцева назва «дунайка»), який заходить у Дунай на нерест із другої половини березня до кінця липня. Дунайський оселедець зображений на офіційному гербі міста і вважається його гастрономічним сувеніром.

Окрім рибальства, Вилкове відоме екологічно чистою полуницею, яку вирощують на островах дельти Дунаю. Унікальне поєднання сприятливого клімату (м’якого і вологого), плодоносного ґрунту та великих запасів прісної води дозволяють культивувати ранні голландські сорти полуниці без додавання хімічних добрив. Так, одне селище Ліски, відоме в народі як «полунична столиця» півдня України, щорічно постачає на ринки країни біля 400 тонн ягід. Про спеціалізацію села свідчить навіть встановлена скульптура жаби з полуницею в лапах та іронічний напис під нею: «У нас полуниця уродила – сусідів жаба задавила!»).

Вилкове – це єдине місце у світі, де можна скуштувати особливий сорт вина «Новак» (від слова «новий»), який виготовляється за спеціальною технологією, апробованою декількома поколіннями. За легендою саджанці виноградної лози «ноа» були завезені в цей край купцями з берегів Амазонки й поступово адаптовані до місцевих кліматичних умов. Виноград має унікальну кореневу систему, яка почуває себе комфортно в підземних водах та має стійкий імунітет до шкідників. Окрім того, що вино з даного сорту винограду є натуральним, екологічно чистим продуктом, завдяки способу вирощування (традиційно між виноградними рядами садять полуницю) його відрізняє приємний суничний присмак. 

Ще однією екзотичною зерновою культурою Кілійського району можна вважати рис – «біле золото Бессарабії». Вирощують рис на заливних полях-чеках – відносно невеликих, ідеально рівних ділянках орної землі в заплаві Дунаю. Він має свій індивідуальний смак, але поєднується з різними продуктами. Відварений кілійський рис містить вітаміни групи В, Е, залізо та рослинну клітковину.

У поліетнічному середовищі міста Вилкове історично сформувався гармонійний синтез кулінарних традицій, де в межах одного міста можна скуштувати молдовську мамалигу, болгарський курбан, липованську юшку з осетром та куркою, жаб’ячі лапки за оригінальним рецептом та багато інших місцевих страв. У кожній із них закладений кулінарний код окремого народу – центральний концепт повсякденності, тісно пов’язаний зі звичаями, менталітетом, ідентичністю, сімейною гостинністю, релігійною свідомістю, нормами етикету та іншим етногенетичними категоріями.

Саме тут народився і проходить фестиваль гастрономічної спадщини «Дунайські гостини» – яскрава подія, яка привертає увагу прихильників локальної гастрономії з усієї України.

Під час фестивалю головні локації – площа св. Миколая, вул. Свято-Миколаївська та місцевий ринок – перетворюються на гастрономічну мапу, де представлені різноманітні національні страви, напої, продукція місцевих фермерських господарств, сучасні кулінарні спеціалітети та смаколики.

Приємним бонусом для відвідувачів фестивалю є можливість купувати екологічно чисту сезонну продукцію без послуг посередників, тобто безпосередньо від виробника, що забезпечує хорошу якість та ціну. Протягом дня місцевий ринок працює як екомаркет «Своє! Свіже! Сезонне!», де переважає регіональний продуктовий асортимент – яблука, груші та виноград з острова Анкудіново, багато видів риби, вино «Новак», рис, бринза та багато іншого.

На вулиці Свято-Миколаївській відкривається Бессарабський салон смаку – тут можна скуштувати різні види м’ясних та сирних делікатесів, молдовську мамалигу, болгарські традиційні страви, жаб’ячі лапки, кулінарні шедеври з риби за місцевою рецептурою, ікорне меню, трав’яний чай з медом, десерти з полуниці. 

У 2018 році під час фестивалю було встановлено національний рекорд із приготування найбільшого об’єму рибної юшки (понад 4 тони). Спробувати страву за традиційним липованським рецептом, яка включає 15 видів риби, можна було безкоштовно.

 Вдень на головній сцені фестивалю проходять кулінарні майстер-класи від відомих шеф-кухарів. Імениті майстер-шефи пропонують власне бачення «високої кухні» з використанням локальних продуктів.

У рамках фестивалю вперше в Україні було засновано Шеф-альянс на підтримку місцевих фермерських виробників сільгосппродукції – це добровільне об’єднання шефів, котрі взяли на себе зобов’язання готувати та популяризувати екологічні локальні продукти. Ініціаторами цього заходу виступили такі відомі українські й світові гастрономічні організації як Slow Food Ukraine, Ukrainian South Chef Association, Ukrainian Association of Chefs.

У рамках фестивалю власну продукцію презентують кращі регіональні виробники вина – виноробні «Колоніст», VPetrov, Bolgrad, Інститут виноградарства і виноробства ім. В.Є.Таїрова. 

В окремо відведеному місці працює інтелектуальний майданчик, де можна було прослухати цікаві лекції вітчизняних та іноземних food-блогерів, food-фотографів, краєзнавців, рестораторів та інших цікавих людей, які пізнають світ крізь призму гастрономічних традицій. Так, у 2018 році під час фестивалю бажаючі могли відвідати презентації книг «Бессарабія. Кулінарна мандрівка» та «Вилкове. Рибна кухня липован: історія, традиції, сучасність».

Для дітей відкриває двері Дім біорізноманіття, де на них чекають цікаві  майстер-класи, творчі заняття, конкурси, ігри.

Справжнім дивом для присутніх стала феєрична програма І.Штраус «На блакитному Дунаї» у виконанні Національного одеського філармонічного оркестру під керівництвом Хобарта Ерла.

Для бажаючих власними очима подивитися на полуничні грядки та виноградні плантації на островах дельти, рисові чеки в с.Ліски, а також поринути в атмосферу справжньої дунайської риболовлі, організовані групові екскурсії з дегустаціями.

В цілому, мета фестивалю гастрономічної спадщини «Дунайські гостини» полягала у створенні контексту для покращення іміджу української частини Придунав’я на внутрішньому та зовнішньому туристичних ринках; популяризації продукції місцевих фермерських господарств та послуг суб’єктів підприємницької діяльності у сервісній сфері; збереження самобутньої гастрономічної спадщини громади в умовах поліетнічного середовища.

Сьогодні можна з впевненістю говорити про те, що проведення фестивалю гастрономічної спадщини «Дунайські гостини» поступово допомагає у вирішенні низки завдань:

  • активізації туристичного потоку за рахунок ексклюзивної культурної події з унікальною регіональною специфікою;
  • просуванні знакового для Придунав’я продуктового асортименту (дунайського оселедцю, полуниці, окремих сортів вина) та сукупності гастрономічних традицій як туристичного бренду дестинації;
  • стимулюванні підприємств малого та середнього бізнесу до підвищення конкурентоспроможності своєї продукції за рахунок упровадження сучасних технологій екологічно чистого та безпечного виробництва;
  • посиленні «гастрономічного патріотизму» та підвищенні бажання зберегти культурний код, пов’язаний із приготуванням та споживанням їжі як елемент національної ідентичності.

ПЕТРОВА ОЛЕНА 

Кандидатка історичних наук, урбаністка, дослідниця радянської спадщини, авторка та менеджерка культурних проєктів. 

Сфера інтересів: креативні індустрії, культурні і туристичні кластери, регіональна історія, етнічні ідентичності в Європі, монументально-декоративне мистецтво другої половини XX століття.

Авторка фестивалів гастрономічної спадщини «Дунайські гостини» в місті Вилкове та «Дністровські гостини» в селі Маяки. Фестивалі стали відомими на всю Україну завдяки встановленню двох гастрономічних рекордів – «Рекорду з приготування максимального об’єму рибної юшки в казані» та «Рекорду з найбільшої кількості різновидів рибної юшки, приготовленої на одній локації»

СТАРШИЙ НАУКОВИЙ СПІВРОБІТНИК НАУКОВО-ДОСЛІДНОГО ВІДДІЛУ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

Український центр культурних досліджень оголошує конкурс на заміщення  вакантної посади:

  • Старший науковий співробітник науково-дослідного відділу культурної політики (1 посада)

Вимоги до кандидатів:

  • Вища освіта ступеня магістра (рівня спеціаліста) гуманітарного спрямування;
  • Досвід роботи на посадах наукових, науково-педагогічних або педагогічних працівників не менше 3 років;
  • Знання основних законів та НПА галузі культури України;
  • Знання англійської або іншої мови рівня В2;
  • Знання MS Office (Word, Excel, PowerPoint);
  • Загальні знання про співпрацю між ЄС та Україною;
  • Знання програмного забезпечення для розробки інформаційних продуктів.
  • Наявність наукового ступеня доктора філософії/кандидата наук (бажано відповідно в галузях Культура, Мистецтво, Філологія, Історія, Культурна економіка, Менеджмент) вчене звання надають перевагу;

 

Основні завдання працівника:

  • Моніторинг реформ в Україні в галузі культури та постійне визначення ситуацій і напрямків, що потребують додаткової роботи/реформування;
  • Підтримка в процесі подальшої оцінки та сприяння реформуванню культурної політики і законодавства, зокрема механізмів отримання цифрового доступу до даних та інституційної структури у тісній співпраці з ЄС та іншими сторонами;
  • Надання консультацій в регіонах щодо синергії з іншими національними і місцевими ініціативами, оцінки поточних обставин, співпраці з іншими проектами і програмами (іншими донорами/проектами, громадами, урядовцями);
  • Надання консультативної підтримки працівникам Регіональних представництв УЦКД з питань законодавства, передового досвіду у сфері культурних послуг в Україні;
  • Відстеження і моніторинг роботи партнерів для визначення прогалин у нормативно-правовій базі та шляхів її удосконалення, надання консультативної підтримки субпідрядникам та партнерам щодо реформування нормативно-правової бази та державної політики в сфері культури.

 

 

Спеціальні вимоги:

  • Наявність у Кандидата власних досліджень в галузях Культура, Мистецтво, Філологія, Історія, Культурна економіка, Менеджмент, Педагогіка, їх актуальність та практичне значення;
  • Особистий внесок Кандидата в розробку сучасних методологій та методик виконання досліджень і розробок, освітніх стандартів, науково-методичного чи навчально-методичного забезпечення в галузях Культура, Мистецтво, Філологія, Історія, Культурна економіка, Менеджмент, Педагогіка;
  • Досвід участі у підготовці аналітичних матеріалів у гуманітарній сфері, проведення експертизи за міжнародними програмами;
  • Досвід і здатність розробки стратегій, перспективних планів розвитку закладів культури.

Особа, яка виявила бажання взяти участь у Конкурсі, подає особисто або надсилає поштою такі документи:

  • письмову заяву на ім’я керівника про участь у конкурсі, написану власноруч;
  • копію документа, що посвідчує особу, засвідчена Кандидатом;
  • заповнену особову картку (встановленого зразка);
  • біографічну довідку (резюме);
  • копію трудової книжки (за наявності);
  • копії документів про вищу освіту, підвищення кваліфікації, присудження наукового ступеня, присвоєння вченого звання, військового квитка (для військовослужбовців або військовозобов’язаних);
  • перелік наукових праць, опублікованих у вітчизняних та/або іноземних (міжнародних) рецензованих фахових виданнях
  • письмову згоду на обробку персональних даних;

Кандидати, які виявили бажання взяти участь у конкурсі, можуть подавати додаткову інформацію про освіту, досвід роботи, професійний рівень і репутацію, а також своє бачення розвитку досліджень і розробок на посаді (характеристики, рекомендації, копії наукових публікацій, реферати, довідку про психічний стан здоров’я тощо).

Копії документів, які подаються Кандидатом мають бути завірені в установленому порядку. Відповідальність за недостовірність документів несе Кандидат.

Документи приймаються до 03/09/2021р. за адресою: 01054, Україна, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 36-38, Український центр культурних досліджень.

е-mail: info.ukrccs@gmail.com.

Документи приймаються в відсканованому вигляді  до 03/09/2021р.  на  електронну  пошту  info.ukrccs@gmail.com.

Завідувач науково-дослідного відділу інноваційних технологій та популяризації культури

Український центр культурних досліджень оголошує конкурс на заміщення вакантної посади:

  • Завідувач науково-дослідного відділу інноваційних технологій та популяризації культури

Вимоги до кандидата:

  • Вища освіта ступеня магістра (рівня спеціаліста) відповідного напрямку професійного (гуманітарного) спрямування;
  • Наявність наукових ступенів доктора філософії/кандидата наук (бажано в галузях Культура, Мистецтво, Філологія, Історія, Менеджмент та інновацій в сфері культури) надають перевагу.
  • Знання основних законів; НПА галузі культури України; Технології організації методичної, науково-методичної, науково-дослідної роботи; Міжнародних конвенції та сучасних форм і методів впровадження інноваційних технологій;
  • Перевага надається кандидатам зі знанням англійської або іншої мови рівня В2 та досвідом роботи, відповідно до напрямку роботи науково-дослідного відділу;
  • Знання MS Office (Word, Excel, PowerPoint);
  • Знання програмного забезпечення для розробки інноваційних продуктів.

Основні завдання працівника:

  • Організація виконання науково-дослідної роботи передбаченої для підрозділу і визначає перспективи його розвитку, визначає методи та засоби проведення досліджень і розробок;
  • Керування розробкою технічних завдань, методичних робочих програм, техніко-економічних обґрунтувань, прогнозів і пропозицій в розвитку відповідної галузі, культури, науки та техніки, економіки, інших планових документів та методичних матеріалів;
  • Здійснення моніторингу щодо існуючих грантових пропозицій у сфері культури контроль процесу підготовки та подачі необхідних документів на отримання грантової підтримки;
  • Забезпечення впровадження інноваційних технологій та розробка інструментів для популяризації культури.

Спеціальні вимоги:

  • Наявність у Кандидата досліджень в галузях Культура, Мистецтво, Філологія, Історія, Культурна економіка, Менеджмент, Педагогіка, їх актуальність та практичне значення;
  • Досвід і здатність розроблення стратегій, перспективних планів розвитку інноваційних технологій закладів культури.

Особа, яка виявила бажання взяти участь у Конкурсі, подає особисто або надсилає поштою такі документи:

  • – письмову заяву на ім’я керівника про участь у конкурсі, написану власноруч;
  • – копію документа, що посвідчує особу, засвідчена Кандидатом;
  • – заповнену особову картку (встановленого зразка);
  • – біографічну довідку (резюме);
  • – копію трудової книжки (за наявності);
  • – копії документів про вищу освіту, підвищення кваліфікації, присудження наукового ступеня, присвоєння вченого звання, військового квитка (для військовослужбовців або військовозобов’язаних);
  • – перелік наукових праць, опублікованих у вітчизняних та/або іноземних (міжнародних) рецензованих фахових виданнях;
  • – письмову згоду на обробку персональних даних.

Кандидати, які виявили бажання взяти участь у конкурсі, можуть подавати додаткову інформацію про освіту, досвід роботи, професійний рівень і репутацію, а також своє бачення розвитку досліджень і розробок на посаді (характеристики, рекомендації, копії наукових публікацій, реферати тощо).

Копії документів, які подаються Кандидатом мають бути завірені в установленому порядку. Відповідальність за недостовірність документів несе Кандидат.

Документи приймаються в відсканованому вигляді  до 03.09.2021р.  на  електронну  пошту  info.ukrccs@gmail.com.

У Гельмязівській громаді Черкаської області досліджують нематеріальну культурну спадщину

29-30 липня 2021 року, на запрошення Гельмязівської територіальної громади, Ірина Каць – регіональна представниця Українського центру культурних досліджень взяла участь у польових дослідженнях нематеріальної культурної спадщини громади.

В рамках першого етапу польових досліджень, спільно з Наталією Сайченко – завідувачкою  відділу фольклору Черкаського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи, Валентиною Дем’ян – заступницею директора ГО «Демократія через культуру», Аллою Олефір – начальницею відділу  культури, туризму, молоді та спорту виконавчого комітету Гельмязівської сільської ради, Олесею Семенець – старостою села Плешкані, був досліджений культурний простір сіл Плешкані, Ковраї та Ковраї 2.

Також команда дослідниць провела кілька неформальних бесід з мешканцями села Плешкані для збору інформації про традиції та особливості їхнього побуту.

Матеріали (аудіозаписи неформальних бесід та фото) зібрані для подальшого аналізу, систематизації та обговорення з громадою в процесі дослідження елементів нематеріальної культурної спадщини Гельмязівскої ТГ.

Нагадаємо, що 11 червня 2021 року у Гельмязівському Центрі розвитку творчості відбувся семінар-практикум «Нематеріальна культурна спадщина, як ресурс для сталого розвитку громад».

Український центр культурних досліджень проводить онлайн-опитування для дослідження гастрономічного ресурсу України з метою подальшого формулювання концепції культурного стартапу

В рамках проєкту «Дослідження гастроспадщини України: традицій гостинності та культури приготування страв як основи для розвитку креативних індустрій регіонів» Український центр культурних досліджень проводить онлайн-опитування для дослідження гастрономічного ресурсу України з метою подальшого формулювання концепції культурного стартапу. Ми отримали понад 80 ідей для стартапів з 24 областей України та міста Києва під час інтерактивного опитування територіальних громад, представників установ всіх форм власності, представників ОТГ.
На першому етапі відбулось онлайн-анкетування, було розроблено Положення про проведення конкурсу ідей для стартапів в рамках проєкту який здійснюється Українським центром культурних досліджень за підтримки Українського культурного фонду. Для оцінки матеріалів що надійшли було створено журі у складі: Влада Литовченко, Ігор Абрам’юк, Елена Арабарджи, Ірина Френкель, Ірина Каць, Олена Павлова, Наталія Морозова.

В Положенні визначені наступні критерії оцінки ідей:

1) актуальність – відповідність означеної проблематики актуальним місцевим потребам та місцевим, регіональним та державним стратегіям і програмам розвитку;
2) реалістичність – наявність досвіду та потенціалу щодо розв’язання означених проблем;
3) позитивний вплив на місцевий розвиток (створення робочих місць, сприяння місцевій діловій активності, соціальна злагода тощо);
4) інноваційний потенціал – ідея містить елементи сучасних технологій і методів управлінської діяльності, наявність інновацій (на місцевому, регіональному, національному рівні: у технічній, організаційній, методичній, економічній, нормативній та інших сферах), нових підходів до вирішення проблем розвитку територій;
5) поширюваність – можливість передачі набутого досвіду і знань у інші громади та території (інакше, мультиплікативність, повторюваність);
6) сталість – можливість довготривалого функціонування організаційних і інших результатів втілення ідеї.

ПОЛОЖЕННЯ.