БУКОВИНСЬКЕ ПОМИНАЛЬНЕ ДЕРЕВЦЕ З ДАРАМИ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 25.05.2023 № 299 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #Звичаї_обряди_святкування #Знання_та_практики_що_стосуються_природи_Всесвіту

Буковинське поминальне деревце з дарами

Охоронний Номер – 069н.к.с.

Географічне розташування: Села Драчинці, Глиниця, Шипинці, Мамаївці, Просіка, Байраки, Буківка, Велика Буда, Великосілля, Годинівка, Горбова, Бояни, Дяківці, Круп’янське, Куликівка, Лунка, Мала Буда, Маморниця, Маморниця Вама, Луковиця, Могилівка, Молниця, Остриця, Банчени, Петрашівка, Підвальне, Тернавка, Хряцька, Цурень, Йорданешти, Купка, Корчинці, Сучевени, Димка, Опришени, Тереблече, Карапчів, Волока, Валя Кузьмина, Грушівка, Молодія, Чагор, Червона Діброва, Ленківці, Рідківці, Маршинці, Магала, місто Герца Чернівецького району, села Керстенці, Грозинці, Подвірне, Мамалига Дністровського району, села Вашківці, Бережниця, місто Вижниця Вижницького району.

Буковинське поминальне деревце з дарами – похоронний офірний атрибут, що відображає дар, гостину в потойбіччя для Царства Небесного душі загиблого, офіру “перед душі”.

За структурою буковинське поминальне деревце з дарами має кілька основних інваріантів:

Тип 1 – “прутчик”: в калач встромляють непарне число дерев’яних прутиків-шпажок, на які нанизується ритуальне печиво, солодощі (Вижницький район практикує і зараз, Рогізна, Стара Жучка, Гарячий Урбан передмістя Чернівців практикували цей тип до 70-х років минулого століття);

Тип 2 – деревце живе: зрубують невелике молоде плодове деревце, яке прикрашають ритуальним печивом спеціальної форми, на його верхівці палять непарну кількість свічок, цей тип деревця доповнюється мискою з трьома калачами і пляшкою води (окремо), миска носить назву “паус” або “блід”. У деяких населених пунктах (наприклад, Остриця і прилеглі) деревце ставиться в головах покійного, паус – в ногах, і Опришени, Тереблече, Карапчів, Волока, Валя Кузьмина, Грушівка, Молодія, Чагор, Червона Діброва, Ленківці, Рідківці, Маршинці, Магала, місто Герца Чернівецького району, села Керстенці, Грозинці, Подвірне, Мамалига Дністровського району, села Вашківці, Бережниця, місто Вижниця Вижницького району несуть деревце вінчальні батьки – чоловіки з іншими чоловіками з родини, а паус несуть вінчальні матки з іншими жінками з родини. В інших селах (наприклад, Коровія) розрізнення за ступенем родичання немає – несе той, кого попросять. Обов’язковими з хлібних фігурок є три “драбинки” (символ сходження на небо), три “замки” і три “ключі” (ключ від Царства Небесного), а також три “голуби” (аби душа летіла легко).

Тип 3 – обрядова гілка. В деяких населених пунктах замість цілого деревця використовують його фрагмент (гілку сливи). Ця гілка прикрашається аналогічно до деревця, окрім того додатково перев’язується рушником. Такий звичай донині живий у селі Подвірне Дністровського району. Разом із гілкою до церкви несуть “мисочку” – цедруга частина дару. Приношення (вміст офірної миски) складається з трьох калачів, цукерок, пляшки води, олії, вина.

Тип 4 – деревце каркасне хлібне – в спеціальному кошику кріпляться дерев’яні прути (як правило, ставлять 9), на які нанизуються почергово хлібні фігурки – “голубочки”, “квітка”, “людина”, “безконечник”, внизу ставлять також “драбинку”, “ключ” і “замок”.

Тип 5 – обрядовий кошик – прикрашений випеченим ритуальним печивом, сливами і солодощами сам кошик, без прутів (Червона Діброва).

Тип 6 – деревце каркасне на ношах – для складання деревця беруться з церкви дерев’яні ноші, які містять стаціонарні прути і місця під солодощі та свічки, це осучаснений варіант. В окремих населених пунктах має значення кількість хлібних фігурок та їхня послідовність на поминальному дереві (Йорданешти, Сучевени ). Основні типи обов’язкового ритуального печива на дереві (дані за свідченнями респондентів сіл Просіка та Волока): “драбинка”, “коріння дерева”, “замок від раю”, “голуб”, “ангел-серафим”, “місяць небесний”, “листя конюшини”, “ружа”, слойка” (спіралеподібна), “хрест”, “ключ”, “тайстра селянина”, “безкінечник”, “сонце” (“колач”), “виноград”, “дзвіночки”. Всі фігурки випікаються по три, крім “драбинки”, “замка” і “ключа”.

Послідовність складання деревця у селах Волока та Грушівка (ярусами):

  1. “Драбинки” і “коріння дерев”.
  2. “Ключ”, “замок”, “ангел-серафим”.
  3. “Тайстра селянина” (“кошик”): елемент квадратної форми, символізує земну зайнятість, вантаж земного шляху, “голуб”, три фігурки “місця небесного” і “сонця”, рослинні символи, на самому верху – “хрест”.

Тип 7 – “стіл”: з ритуальною метою виготовляється каркас із нержавійки (Остриця, Горбова, Банчени), це по суті металевий стіл із місцем під деревце, і тому саму конструкцію також називають “стіл”. Після здійснення обрядової функції солодощі з каркасу розбирають, а сам каркас повертають у церкву. Деревце з дарами випікається в ніч напередодні похорону, далі воно стоїть поруч із тілом всю церемонію прощання. Коли очолювана панотцем процесія співає. “Вічна пам’ять” (в домі, біля дому і в церкві), родина припіднімає деревце-парастас, а всі присутні символічно похитують випростаними долонями, ніби припіднімають деревце також. Відтак обрядовий припис різниться.

У одних населених пунктах солодощі з деревця роздають дітям відразу після відправи у церкві (Драбинці, Горбова), в інших же населених пунктах деревце віддають у церкву і солодощі розділяють між служителями церкви, співаками хору тощо (Остриця, Бояни, Сучевени, Просіка). Одні з найдавніших зафіксованих згадок про буковинські поминальні деревця з дарами знаходимо у праці Раймунда Фрідріха Кайндля “Русини на Буковині” (1889) “Мертвий завжди отримує крейцер, який кладуть йому на груди або кидають у могилу зверху на труну два крейцери, що, звичайно, є символом стародавнього звичаю приносити жертву.

Подібне можна сказати й про той калач (парастас), в який застромлено від п’яти до семи паличок, на яких прикріплені пряники, сливи і яблука, і який несуть попереду труни, а потім на могилі його здебільшого їдять”. За свідченням сучасних носіїв традиції (Угринчук М.І, Пентелейчук А.Г., Паламарю С.К) прути чи гілки хлібного деревця символізують ті шляхи, які має пройти душа на шляху до Господа, перед тим, як попрощатися з усім земним світом. Деревце можуть випікати самостійно (особливо в населених пунктах, де немає чітких вимог до форми та кількості хлібних фігурок) – Бояни, Горбова, Коровія, Бережниця), а можуть запрошуватися спеціальні кухарки – перепікарки (Драчинці, Сучевени). Скоромні (не пісні) хлібні фігурки випікаються з тіста як на калач з розрахунку  на 5-15 порцій (залежно від форми і висоти деревця). Пісні фігурки печуться за аналогічним рецептом, лише не додається молоко та яйце. Пісні фігурки замащують розчином води, цукру та компоту або міцного чаю (для кольору), скоромні – збитим яйцем із цукром.

Фото: Буковинський центр культури і мистецтв

НАДСЯНСЬКА ГОВІРКА НА ТЕРЕНАХ МОСТИЩИНИ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС  #усні_традиції_та_форми_вираження

Надсянська говірка на теренах Мостищини

Охоронний Номер – 056.нкс

Географічне розташування: Україна, Львівська область, Яворівський район (3 2021р. – Мостиський), с.Старява, с. Заверхи, частково сусідні села, які розміщені у прикордонній смузі Львівської області, с. Мистичі, с. Циків

 

Надся́нський го́вір  належить до одних з архаїчних говорів галицько-буковинської групи, південно-західного наріччя. Поширений переважно по річці Сян (звідси назва) та її притоках, від річки Стрв’яж (Стривігор) на півдні аж до річки Танви на півночі; на території України невеликою смугою тягнеться на крайньому заході Львівської області та окремими острівцями в околицях Перемишля, Ярослава (тепер Польща). Назву та обсяг надсянських говірок утвердила в діалектологічній науці Марія Пшепюрська своєю монографією, опублікованою 1938 року “Надсянський говір”, написаною на основі записів, зроблених у 1930-1935 роках. Протягом 1937-40 рр. авторка продовжила свої дослідження 66 сіл бувших Перемиського, Добромильського, Мостиського, Самбірського, Рудецького, Яворівського та Городецького повітів, результатом яких стала праця “На пограниччях надсянського говору”. Після 1945 року надсянський говір, як мовно-територіальне утворення, зазнав змін унаслідок значних переселень носіїв говору на землі Західної та Північної Польщі та в різні регіони України (Операція «Вісла»).

Надсянський говір має звукові перетворення, які відносяться до ХІІІ-ХІV століть: перехід ки, ги, хи в кі, гі, хі; ненаголошених е, о в і, у (т.зв. укання); перехід а після м’яких приголосних в е тощо. Форми типу роб’ю, люб’ю, відзначались дослідниками, як типова риса надсянського та бойківського говору…

Також зберігається багато рис, спільних з лемківським, наддністрянським говорами; тривалий контакт з польською мовою вплинув на їх формування та на чіткість зовнішніх меж. Вони є якби перехідною ланкою між західнокарпатськими (лемківськи) і наддністрянськими говірками… У 1968 році мовознавець Олекса Горбач стверджував, що в Надсянських говірках порівняно велика кількість польських запозичених слів.

Марії Пшепюрський-Овчаренко, яка проживала певний час у с. Старява, пощастило записати багатий матеріал з надсянського ареалу українських говорів ще в той час, коли носії цих говірок жили компактно у своїх місцевостях, і виділити характерні риси: перехід звука е- в а- (грачка, сарп, траба, чарвоний); чітко виражене у– кання; перехід ненаголошеного о- в у- (курова, гурод, худити); відсутність вставного л (робйю, спйю); в- у функції прийменника та префікса переходить в г-, а ф- в г- (гдова, гліті, гмирати, хпав, хперіт, хтати) та інше. Вимова давнього і- як і- без пом’якшення попереднього приголосного та е- вузького під наголосом – це дві так характерні прикмети надсянського говору. Є також своєрідна лексика (халупа – хата, варцаби – віконні рами, гнет – невдовзі), та діалекти (д’єкую – дякую, жєба – жаба, флешка – фляшка, мнєсу – м’со).

 

Фото: Химка Ірина Павлівна, спеціаліст відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини Мостиської міської ради

 

ВИПІКАННЯ ВЕСІЛЬНИХ УТЯТ У СЕЛІ РІЧКИ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Укрвїни»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування #традиційні_ремеслаВипікання весільних утят у селі Річки

Охоронний Номер – 054.нкс
Географічне розташування: Сумська область, Сумський район, Річківська сільська територіальна громада, село Річки

 

Здавна до випікання весільного короваю ставилися дуже відповідально. Не менш особливе значення має і його прикрашання. На території Річківської громади ще з давніх часів зберігся обряд випікання весільних утят для прикрашання короваю. Як говорять старожили села: «Без «весільних утят» і коровай не коровай, і весілля не весілля». Бо саме це весільне печиво  стало символом міцної любові та злагоди для молодої сім’ї.

У технології приготування теж дотримуються давніх звичаїв. Спочатку  беруть борошно, просіюють його в глиняний чи емальований посуд. Цукор розмішують з молоком або водою, а потім вливають у борошно для  замішування крутого тіста. Тісто вимішують до еластичної консистенції (щоб відставало від рук). Далі беруть невеликі шматочки тіста і розкачують їх у кульки. З кульок роблять «котелики» (невеличкі трубочки). Потім качалкою розкачують краї, а серединку залишають для формування «голівки». По кожному краю роблять вісім надрізів. Дві середні смужки залишають, а решту переплітають між собою: першу з правого боку та другу з іншого, першу зліва та третю і так по колу, утворюючи візерунок.

Вважається, що чим краще переплетені «пір’їнки», тим міцнішою буде родина. Посередині формують голівку «утяти», роблять носик та очі («вічки») з маку чи горошин чорного перцю.

Наступною дією є приготування головної прикраси весільного короваю – «пави». У «пави» переплетення роблять тільки ззаду, а на голівці формують «корону». Коли весільні утята виліплені, їх саджають у спеціально підготовлену витоплену піч на 2-4 хвилини (в сучасних умовах випікають і в електричній чи газовій духовці). Треба стежити, щоб «утята» не пригоріли. Адже вони повинні бути світло-жовтого, золотавого кольору. Коли утята будуть випечені, їм дають остигнути та роблять посередині дірочку для насаджування на кострицю (здерев’янілу частину стебла рослини), яку раніше робили із конопель.

Здавна всі обрядові дії по випіканню весільних «утят» в селі Річки супроводжувалися автентичними обрядовими піснями та відбувалися у вівторок або середу. Коровай випікали у четвер, а саме весілля святкували у п’ятницю або в неділю. Коли коровай був випечений та остиглий, молоді незаміжні дівчата починали його «одягати»: ставили на рушник перед тим місцем, де будуть сидіти наречені,   посередині короваю встановлювали «паву» (головна найбільша «утка»), а навкруги обов’язково парну кількість «утят» (щонайменше 12). Костриці між собою переплітали кольоровими стрічками, щоб міцніше трималися на короваї. За бажанням коровай прикрашали кетягами калини, штучними квітами та «гармошками» з кольорового паперу. Іноді «паву» не випікали, а замість неї в центрі короваю  ставили паперові фігурки молодої та молодого.

На сучасних весіллях випікати «утят» запрошують жінок, які зараз є носіями елементу. Випеченим весільним печивом дружки прикрашають коровай та ставлять його в центрі столу перед молодятами, де він і стоїть до кінця «посаду». Коли ввечері наречені збираються їхати додому до молодого, дружки та бояри розбирають коровай (наввипередки хватають «утят» та «паву», щоб принести додому). Вважається, що весільні утята приносять у дім добробут та сімейне благополуччя. Потім дружок крає коровай і частину передають сватам. Другу частину короваю розділяють між гостями на другий день весілля. В селі були випадки, коли випікали багато «утят», щоб роздати всім гостям на весіллі.

Фото: Швагер Ольга Михайлівна, начальник відділу культури Річківської сільської ради Сумського району Сумської області

КОБЗАРСТВО

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Укрвїни»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування

#усні_традиції_та_форми_вираження #традиційні_ремесла #виконавське_мистецтво  #знання_та_ практики_що_стосуються_природи_Всесвіту
Кобзарство

Охоронний Номер – 053.нкс
Географічне розташування: Елемент поширено у Волинській, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Львівській, Рівненській, Херсонській, Харківській, Полтавській, Черкаській областях; найвідоміші осередки – кобзарські цехи Києва, Харкова і Львова.

 

Кобзарство – це епічна музично-словесна традиція, яка передається з покоління в покоління через усні форм висловлювання, виконавське мистецтво, культурні коди та музичні композиції. Елемент виражає такі соціальні, культурні та моральні цінності, як героїзм, самопожертва, взаємодопомога, діалог, фізичне та духовне здоров’я, громадянська відповідальність, єдність, повага до природи, які досі підтримуються в суспільстві.
Особливістю музичних творів є їхній взаємозв’язок через епічні історії, такі як думи, історичні пісні, релігійні твори; кожен епічний твір супроводжується музичною композицією.
Елемент зберігся завдяки його носіям – спільноті кобзарів та лірників, оповідачів, музичних виконавців. Сьогодні елемент передається шляхом усної передачі від майстра до учня. Елемент підтримується і практикується під час різноманітних заходів, від сімейних подій до національних і міжнародних свят, у різних культурних просторах, саме тому глибоко вкоренився в суспільному житті.

Для громадян України елемент є сполучною ниткою поколінь, яка зшиває сторінки національної історії та культури.
Точна дата виникнення традиції невідома, найдавніші письмові згадки датуються 16 ст. Найпоширенішою вона стала у 17- на початку 20 століть, що пов’язано, зокрема, з існуванням Запорізької Січі та Козацької держави. Історично носіями традиції були незрячі мандрівні виконавці – кобзарі, лірники, бандуристи, співці. Традиційно це були чоловіки, які заробляли собі на хліб «старцівством», мандруючи та співаючи на майданах, вигонах, вулицях, базарах/ярмарках, на святах, під церквами тощо. Вони не поділяли слухачів за соціальним чи статевим статусом, у них був свій репертуар – думи, історичні пісні, наприклад, «Дума про Марусю Богуславку», релігійна традиція – псалми, пісні релігійного змісту, наприклад, «Ісусе мій, прелюбезний», а також весела, танцювальна музика, наприклад, «Ой на дворі метелиця». Кобзарство і лірництво було об’єднано  за професійною ознакою в кобзарські цехи; такі об’єднання мали свої правила – поведінкові, етичні, професійні, свій устрій, який базувався на демократичній традиції. В кобзарських цехах існувала своя «освітня програма» – як правило, це була передача знань від майстра до учня, від кобзаря до учня – навчання грі та вивчення текстів.

Лише після проходження науки та певних ритуалів учня зараховували до кобзарів. Така система навчання та устрій, який базувався на моральних та етичних цінностях, забезпечували безперервність традиції. У період 1920– 30-х років переслідували кобзарів, намагаючись знищити традицію. Як наслідок, багато носіїв мусили піти в підпілля.

Однак завдяки таким подвижникам, як Єгор Мовчан, Георгій Ткаченко кобзарська традиція жила і передавалась. У1960-ті вона набула нового дихання: завдяки невтомній діяльності Георгія Ткаченка була вихована ціла плеяда виконавців/кобзарів, серед яких Микола Будник, Микола Товкайло, Віктор Мішалов, Сергій Радько, Володимир Кушпет, Тарас Компаніченко, Кость Черемський. Сьогодні кобзарсько-лірницька традиція побутує та розвивається по всій Україні.

Традиційними осередками кобзарювання є Київ, Харків, Львів, Луцьк, Дніпро, Рівне. Сучасні кобзарі не лише виконують традиційний репертуар, розвивають «освітні програми», що складалися в середовищі кобзарів, а й майструють інструменти. Історично кобзарі та лірники купували музичний інструмент у майстра, однак починаючи з 1980-их років носії елемента, як правило, виготовляють інструмент самостійно. В такий спосіб вони розвивають і відтворюють традиційне ремесло, досліджують старовинні інструменти, намагаються відродити втрачені сегменти традиції майстрування.

В основі цієї традиції лежить дбайливе ставлення до природи: не рубати живе дерево, а підшукувати деревину з підгризених бобрами, чи повалених буревіями або роботами з облаштування території дерев, використовувати природні складові тощо.

 

 

ТРАДИЦІЙНИЙ ОБРЯДОВИЙ ХЛІБ ВІННИЧЧИНИ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Укрвїни»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування
Традиційний обрядовий хліб Вінниччини

Охоронний Номер – 052.нкс
Географічне розташування: Населені пункти Вінниччини, Вінницька область

Автентичні хлібопекарські традиції, які збереглися на Вінниччині завдячуючи носіям даного елемента і їх міжпоколінній  передачі посідає чільне місце серед розмаїття культурних цінностей. Ще й досі на Вінниччині при виготовлені обрядових хлібів дотримуються звичаїв, що йдуть з глибокої давнини.

Носії елемента «Традиція випікання обрядових хлібів на Вінниччині» не становлять якоїсь однієї громади. Даний елемент  поширений по території всієї Вінницької області в родинах, про що свідчать  експедиції, проведені в 1985-2019 за участю фахівців обласного центру народної творчості, інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України та зібраних польових матеріалів кандидата історичних наук, етнографа-науковця Світлани Олександрівни Творун  з м.Вінниці.           На той момент значні здобутки у збереженні традицій випікання обрядових хлібів були у Тиврівському (с.Уяринці), Бершадському (с.Сумівка), Гайсинському (с.Мелешків), Теплицькому (с.Пологи), Шаргородському (с.Дерев’янки), Тростянецькому (с.Цибуліка) районах. Проте, поважний вік носіїв елементу та поступове припинення процесу міжпоколінної передачі можуть спричинити загрозу щодо його побутування у виявлених місцях. Дослідження, що були проведені у 2013 році, виявили інші села, де збережено даний елемент – с.Гибалівка Шаргородського, с.Тиманівка Тульчинського, с.Животівка та с.Човновиця Оратівського, с.Уланів  Хмільницького, с.Бирлівка  Бершадського,  с.Бохоники Вінницького, с.Стіна Томашпільського, с.Гущинці Калинівського, с.Білопілля Козятинського районів.

В результаті досліджень,  на Вінниччині виявлено понад 100 унікальних видів обрядової випічки, яка має свою особливість і сакральну цінність та користується великим попитом й нині.  Це: Празникові родові пиріжки з гречаною кашею та сиром випікають у  Літинському р-ні ( с. Гончарівка, майстрині – Оксана Моторна 1970 р. н. та Марія Іванишина 1942 р. н.). Пиріг-рід – в деяких селах називають “родичами”, або “родовими пиріжками” – це багато пиріжків зліплених в один пиріг, який символізує тісні родинні стосунки, великий дружний рід. Калач з каченятками (вужиками) для старійшини роду. Це досить великий калач овальної форми, поверхня якого обліплена знаками сигми. Його випікають  для запрошення на весілля старійшини роду молодої (молодого) в с.Байківка Калинівського району (Ступак Лідія Петрівна). Парний калач невеликого розміру зі знаками сигми, що символізує Велеса – божество родючості та багацтва (випікають в с.Комарівці Барського району, Надія Довгань). Ним запрошують на весілля. «Дівоцтво» – гілка плодового дерева обкручується з тіста, випікається, а потім вквітчається квітами і кольоровими паперовими стрічками. Дівоцтво дружки розбирають після розплети молодої. (с.Зарічне Тульчинського району. Барбалюк С.М.  Традиція випікання  побігущих калачів  для старших дружок зберіглася у в селах Антонівка, Стіна, Антопіль Томашпільського району (записано від Коваль М.А.). Калач обв’язують червоною стрічкою – на любов. Молода із старшою дружкою ним запрошують на весілля, а як виходять з хати старша дружка калач забирає.

Спасівчані  треби, так називають в Шаргородському районі пухкі солодкі пампушки, які зазвичай випікають до Спаса з борошна ново-го урожаю. Їх несуть на посвяту до храму та на кладовище, де роздають дітям та людям похилого віку.

Сончата – солодкі коржики у вигляді сонечка випікали на Гайсинщині для дітей весною та влітку, щоб сонечко закликати. У деяких коржиках серединка сонечка була щільно усипана маком, що робило їх схожими до квітки соняшника.

Розори (подаяння на свято Шуляка) – солодкі пироги з яблучним повидлом, маком та ягідним варенням. За традицією  жінки, які мали мертвонароджених дітей, або хоронили не нехрещених немовлят. У перший день Петрівчаного посту  роздають дітям «Подая-ніє». (згадує Барська Світлана Валеріївна з с. Бондурівка Чечельницького району).

Книш, або “Хліб з Душею”–хліб з хлібенят- ком. Він обов’язково випікався на Різдво, на Зелені свята, в деяких місцевостях – на поминки. Хліби «маланка» з «василем», оперезані часником, с.Уяринці Тиврівського  р-ну (записано від Мудли А.Й. 1932-2020р.).

Ряд інших видів обрядової випічки, характерної для Вінниччини, детально описаний в книзі «Обрядові хліби до свят та на пошану» (С.Творун. Т.Цвігун. 2019), виданої Вінницьким ОЦНТ. Книга складається з двох частин І – «Сакральна цінність хліба в українській автентичній культурі», ІІ -«Обрядові хліби в культурно-мистецьких проектах Вінницького ОЦНТ». В книзі відмічається специфіка Подільського регіону, як аграрного хліборобського краю, де зерно почали вирощувати ще з часів неоліту.

Дослідження  традицій випікання обрядових хлібів показало, що колективне пригощання — краяння і роздавання обрядового хліба, як символу сонця, єдності роду — є кульмінацією більшості народних ритуалів та свят, моментом єднання за допомогою спільної трапези з божественними силами і духами предків. Обрядовий хліб ломиться на частини, поєднуючи усіх учасників обряду у єдиний рід. І чим більше родичів, тим на більше частин ломиться коровай, і тим більше пахощів отримують боги. Хліб піднімають вгору для освячення богами, промовляються слави, а далі хліб розноситься по колу.

Фото: Творун Світлана Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент

 

відбулась конференція  «Заклади культури на лінії вогню:  руйнація та відбудова»

Відповідно  до  запитів  працівників культури та представників  громад під час  «Другої всеукраїнської конференції «Культурні практики установ культури під час військових дій» 15  листопада  2022 року на  платформі  ZOOM  відбулась   конференція  «Заклади культури на лінії вогню:  руйнація та відбудова». Учасниками заходу стали  більше  200  осіб.

Під  час   конференції  спікери  з  національних, державних та   комунальних закладів  культури   –  говорили про  міжнародні   норми  та  практики збереження культурної  спадщини під  час  війни, про порятунок   музейних цінностей  у реаліях військового  часу та  роботу  закладів  на  лінії  вогню, про відродження закладів   культури   на  територіях, що  були    деокуповані та  зруйновані  росією.

За  результатами заходу  всі  учасники конференції  отримали   презентацію  ««Міжнародні норми та практика збереження культурної спадщини під час збройних конфліктів. Фіксація. Реституція. Повернення»  (автор  – директорка  Українського  державного інституту  культурної спадщини).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОБРЯД «ЗАСІВАННЯ З КОНЕМ»

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Наказ МКІП від 24.10.2022 №398 ” Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України ”

Охоронний Номер – 051.нкс

Обряд «Засівання з конем»

Географічне розташування   – Тернопільська обл., Чортківський район, с. Вістря Тернопільський обласний методичний центр народної творчості Коропецька селищна рада (об’єднана  територіальна громада) Вістрянська сільська рада

На Тернопільщині у селі Вістря Коропецької ОТГ зберігся давній обряд ‒ засівання з конем в ніч з 13 на 14 січня. Новорічне дійство провадить молодь. У ньому беруть участь колядники, засівальники, поводир коня, музики (усіх понад 20 осіб), члени родини, у яких є дівчина на виданню і де засівають. Напередодні свята Старого Нового року юнаки ретельно готуються.

Для здійснення обряду вибирають об’їждженого і красивого коня. За день до свята його привчають ходити по сходах, всередині приміщення (тренування відбуваються у сільському клубі), аби вміло заходив у домівки. Призвичаюють і до музики – спершу тихої, а потім гучної. Щоб кінь був смирнішим, підгодовують зерном, цукром. Водночас розподіляють ролі: обирають посівальників, віншувальників і поводиря коня. Тим часом парубки плетуть вінок, переважно з гілок туї, кетягів калини чи горобини, і прикрашають паперовими квітами, колоссям пшениці. Зрання 13 січня парубки чистять, миють коня, прикрашають квітами, накидають на нього покривало, на шию чіпають хомут із дзвіночками, на голову –  обрукєнку (уздечку), а також зав’язують хустку та одягають вінок із новорічними гірляндами. Водночас грають музики, колядують.

Опівночі парубки вирушають по селу. Ходять по тих оселях, де є незаміжні дівчата на виданні. У ватазі завжди є парубки, яким подобаються дівчата з тих осель, до яких вони ходять засівати. Під вікном музики грають марш. Дівчина запрошує колядників до хати. Першим заходить посівальник з торбиною через плече, у якій зерно, цукерки, горіхи, й засіває. За ним – колядники, поводир заводить коня. Під час колядування та віншування дівчина (поводир, господар оселі) годують коня заздалегідь приготованим сіном, зерном та калачем. Опісля, коли коня виводять із світлиці, музиканти грають два танці ‒ вальс і польку (або фокстрот). Хлопець із ватаги, якому до вподоби незаміжня дівчина, запрошує її до танцю. Потім парубок веде дівчину на подвір’я, садить на коня і разом вони виїжджають за ворота. Це символізує: невдовзі дівчина вийде заміж і покине батьківську домівку. Всі учасники, колядуючи, виходять з хати. Обряд засівання з конем у цьому селі триває аж до ранку, допоки не обійдуть оселі всіх дівчат-виданниць. Також вступають до сільської ради та крамниць, але коня не заводять. Наостанок йдуть до церкви. Святкові Богослужіння на Василя у Вістрі розпочинаються тільки після того, як парубки засіють і заколядують в обох храмах. А ввечері молодь забавляється у сільському клубі.

Існує повір’я: якщо кінь у хаті наслідить, то дівчина того ж таки року неодмінно вийде заміж. Такого старовинного обряду здавна дотримуються у Вістрі. Так повелося споконвіків і триватиме далі. Обряд засівання з конем дійшов до наших днів завдяки тому, що його шанобливо передавали з покоління в покоління. Діди та батьки самі ходили засівати і колядувати, а тепер навчають синів та внуків. Навіть за радянської влади, під час заборони, обряд «Засівання з конем» продовжували відтворювати. Частину «засіяних» коштів передають на церкви.

В селі не пам’ятають звідки бере початок цей обряд засівання. На думку місцевих жителів, він пов’язаний із рільництвом, а його головним символом, як і здоров’я, щастя, сили та прибутку,  завжди був кінь.

Фото: Сушко Володимир Ігорович, директор Тернопільського обласного методичного центру народної творчості, 14.01.2021, с. Вістря Коропецької ОТГ

 

За результатами другої всеукраїнської конференції «Культурні практики установ культури під час військових дій» (4 частина)

  1. Врятувати культурну спадщину України як чинник ідентичності у глобальному світі.

Культурна спадщина є надбанням усього людства, свідченням культурного розмаїття світу, це жива традиція, яка зв’язує покоління, формуючи ідентичність народу та територій, на яких вони проживають. Саме культурна спадщина України, в якій відображено наш український культурний код, впливає на формування нас як нації, надихаючи на оборону нашої країни від рашістів. Це зайвий раз підкреслює, що збереження об’єктів культурної спадщини є архіважливим, особливо під час війни чи збройного конфлікту, коли є велика загроза їхнього пошкодження, знищення чи викрадання ворогом значущих артефактів.

«З моменту російської інвазії в Україну, як мінімум, 500 культурних об’єктів, за даними МКІП, було знищено або пошкоджено. ЗМІ поширюють інформацію про те, що росія викрадає музейні експонати з окупованих нею територій на Півдні України. Також слід не забувати про окуповану росією  територію АР Крим, де окупанти здійснюють вивезення артефактів, чисельні несанкціоновані археологічні розкопки, знахідки які вивозять до росії або продають на чорному ринку, неналежно доглядають за об’єктом культурної спадщини ЮНЕСКО Херсонесом Таврійським.», – зазначила Влада Литовченко, директорка КЗ КОР «Вишгородський історико-культурний заповідник». Таких прикладів безліч, що підтверджують багаточисельні фотофіксації та новини, які ми отримуємо з зони бойових дій, тимчасово окупованих та вже де- окупованих територій України.

З перших днів активної фази війни, світ побачив культурний геноцид, наміри знищення української нації, яка на думку очільників мордора не має права на існування. Увесь світ став свідком знищення країною-агресором нашої історичної пам’яті, яка представлена в об’єктах, традиціях, ремеслах, тощо, країною – агресором.

З початку активної фази війни ми спостерігаємо процеси, які формують новий порядок в сфері культурної спадщини України  та доводить неспроможність старої.

Якщо проаналізувати time table подій, проєктів та різноманітних ініціатив, що відбуваються з 24 лютого 2022 року в Україні, та з метою збереження культурної спадщини України, як матеріальної так і нематеріальної, слід зазначити наступні важливі тенденції та напрямки:

  • Формування нового внутрішньогалузевого мережування. Виникнення нових об’єднань, формування платформ взаємодії, які здатні реагувати миттєво на виклики;
  • Зміни акцентів в дослідженнях спадщини України;
  • Збільшення активності з боку міжнародних інституцій у відмінність від вітчизняних стейкхолдерів;
  • Активізація навчання працівників та волонтерів, що включає в себе проведення семінарів, конференції, круглих столів;
  • Поширення інформації – промоція спадщини за кордоном, що включає в себе проведення заходів, конкурсів та промо турів з відвіданням зруйнованих об’єктів;
  • Як результат – фінансова підтримка ініціатив всіх рівнів шляхом надання стипендій, грантів, матеріалів, обладнання від донорів всіх рівнів.

Time table подій.

25 лютого 2022 року  Український центр культурних досліджень оприлюднює інструкції 2014 року щодо музейних фондів, бібліотек, тощо За підписом Є. Нищука враховуючи відсутність інших документів;

26 лютого 2022 року Український центр культурних досліджень розпочав фіксацію зруйнованих об’єктів матеріальної культурної спадщини та установ культури;

2 березня 2022 року стартувала громадська ініціатива «Центр порятунку культурної спадщини України», головним завданням якої з перших днів війни було допомога матеріалами для збереження колекцій та експонатів;

10 березня 2022 року Створено Штаб порятунку культурної спадщини України / Heritage Emergency Response Initiative. Це  – музейна оборонна ініціатива. Її мета – порятунок української культурної та історичної спадщини, яку цілеспрямовано намагаються знищити російські окупанти, а згодом – допомога в її післякризовому відновленні та координація дій між державними/муніципальними органами влади, музейними закладами, культурними інституціями, недержавним сектором та міжнародними організаціями у порятунку культурної спадщини та її відновленні;

15 березня 2022 року відбувся круглий стіл за участі керівництва міжнародної організації ЮНЕСКО, керівників профільних підрозділів МКІП, Українського центру культурних досліджень та установ обласного рівня, які відповідають за імплементацію конвенції ЮНЕСКО з охорони нематеріальної культурної спадщини;

В другій половині березня 2022 року стартував онлайн проєкт фіксації руйнацій культурної спадщини від Українського культурного фонду;

18 березня 2022 року Міжнародна спільнота, донори та організації не залишилися осторонь і вже Генеральний директор ЮНЕСКО заявила, що культурна спадщина України повинна бути збережена «як свідчення минулого, але також як каталізатор миру і згуртованості в майбутньому, як міжнародне співтовариство яке зобов’язане захищати і зберігати її»;

18 березня 2022 року Комітет ЮНЕСКО із захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту провів позачергове засідання для обговорення ситуації. Комітет надав попередню фінансову допомогу в розмірі 50 000 доларів США на проведення надзвичайних заходів, таких як захист in situ і евакуація культурних цінностей. Комітет також передбачав можливість включення деяких об’єктів культурної спадщини України до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленою охороною, встановленого Другим протоколом 1999 року;

У березні 2022 року президент США Джозеф Байден оголосив про створення спостережної комісії з конфліктів в Україні, яка збиратиме документацію, спрямовану на притягнення Росії до відповідальності за її дії. Кілька європейських держав також розпочали розслідування воєнних злочинів, а також запрацював Міжнародний кримінальний суд;

5 квітня 2022 року УЦКД виступив як комунікаційний майданчик для активізації роботи діалогової платформи з питань нематеріальної культурної спадщини, спільно з ГО «Демократія через культуру» – неурядовою організацією, яка акредитована в ЮНЕСКО. Онлайн зустрічі на платформі відбуваються регулярно за участі установ, організацій та громадськості, які опікуються питанням НКС в регіонах;

15 квітня 2022 року УЦКД ініціював та провів всеукраїнську конференцію «Культурні практики установ культури під час військових дій», було розглянуто практичні аспекти роботи в сфері нематеріальної культурної спадщини та збереження матеріальної спадщини України;

У травні 2022 року до Міжнародного дня музеїв загальноєвропейська федерація асоціацій культури Europa Nostra та Global Heritage Fund у партнерстві з Міжнародним альянсом із захисту спадщини в зонах конфлікту (ALIPH – International alliance for the protection of heritage in conflict areas) та Штабом порятунку спадщини заснували «Стипендію солідарності у збереженні культурної спадщини України» (Heritage Solidarity Fellowship for Ukraine);

Червень 2022 року відновлення роботи Експертної ради нематеріальної культурної спадщини України при МКІП;

01 липня 2022 року Український елемент нематеріальної культурної спадщини «Культура приготування Українського борщу» внесено до репрезентативного списку ЮНЕСКО;

11 липня 2022 року у МКІП  відбулась зустріч з представниками Секретаріату ЮНЕСКО, які опікуються охороною культурної спадщини в усьому світі;

12 та 13 липня 2022 року представники світових організацій, які опікуються збереженням та охороною культурно-історичних місць у світі та перебувають з тижневим візитом в Україні, відвідали зруйновані росіянами містечка Київщини та Чернігівщини;

14 липня 2022 року за результатами перебування міжнародних місій в Україні  відбувся брифінг на тему «Місія «Україна»: міжнародна співпраця задля збереження культурної спадщини в час війни»;

23 вересня 2022 року відбулась веб конференція «Порятунок культурної спадщини під час надзвичайних ситуацій. Допомога та міжнародна співпраця», Центр порятунку культурної спадщини;

26 вересня 2022 року Два українські проєкти отримали нагороди у конкурсі Європейської культурної спадщини-2022 – European Heritage Awards/Europa Nostra. Так, ініціатива «Всесвітній день вишиванки» виборола Гран-Прі конкурсу, а проєкт «Андріївська церква» – став лауреатом;

З 1 по 31 жовтня 2022 року відбувся найбільший у світі міжнародний фотоконкурс об’єктів культурної спадщини «Вікі любить пам’ятки». Мета проєкту – зібрати світлини всіх пам’яток нерухомої культурної спадщини України для ілюстрування статей у Вікіпедії. Конкурс ініційовано Міністерством культури та інформаційної політики України;

 

5 жовтня 2022 року Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко підписав досьє на включення Одеси до основного списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО;

20жовтня 2022 року відбулась друга всеукраїнська конференція «Культурні практики установ культури під час військових дій»;

28 жовтня 2022 року оприлюднено Рекомендації Експертної ради МКІП щодо окремих категорій пам’ятників та монументів, пов’язаних із російською та радянською імперською історією.

Моніторинг профільних сайтів ЦОВВ, регіональних адміністрацій показує високий градус зацікавленості щодо промоції культурної спадщини України, що, безумовно, є важливим для отримання фінансування по відновленню об’єктів після нашої перемоги. Важливим фактором є наявність ресурсів та механізмів фіксації руйнувань,  що також допомагає складати необхідні документи та прораховувати втрати в грошовому еквіваленті. Проте на сьогодні відсутні будь які практичні рекомендації дій в умовах військової агресії, що ускладнює комплексну роботу із запобігання руйнувань, вивозу експонатів, артефактів з тимчасово окупованих територій, тощо.

Питання, які піднімались на Другій всеукраїнської конференції, є практичним досвідом конкретних міст і містечок, на основі яких Центральні органи виконавчої влади мають приймати відповідні рішення. Гострим питанням на сьогодні є збереження культурної спадщини, музейних та бібліотечних фондів.

За місяць до другої всеукраїнської конференції УЦКД виступив партнером веб конференції «Порятунок культурної спадщини під час надзвичайних ситуацій. Допомога та міжнародна співпраця», яку ініціював центр Порятунку культурної спадщини. Ця ініціатива стартувала в перші дні активної фази війни. Серед ініціаторів регіональний представник Українського центру культурних досліджень, громадський діяч Ігор Гармаш та старша наукова співробітниця науково – дослідницького відділу культурної політики Богдана Стельмах.

«Центр був створений як відповідь на страшні і невідомі раніше нашому поколінню виклики часу, якими стало безпідставне, віроломне та підле вторгнення росії на територію України. На початку був просто намір допомогти вижити у цих умовах нашій культурі, і насправді ми зовсім не знали, що нам вдасться зробити, як має бути побудована робота і, визначивши свої завдання, не уявляли як саме маємо їх здійснювати. Та з перших же днів, ті кроки, які почали робити, виявились вірними, робота  укладалась у певному руслі, притягуючи потрібних людей та необхідні контакти- зазначає Ігор Гармаш.- Пріоритетне завдання, яке було визначене від початку:  допомога у збереженні та охороні національних цінностей музеям, культурним установам, сакральним об’єктам. Для його здійснення, було вирішено одразу звернутись до міжнародних культурних організацій із проханням допомогти обладнанням, матеріалами для пакування та консервації музейних колекцій та експонатів,  протипожежними засобами для їхнього захисту та збереження».

Для здійснення завдань, які поставив перед собою Центр, були задіяні усі попередні зв’язки людей, котрі стали засновниками, і у мирному житті займались різними справами. На сьогодні ініціатива має наступні потужні результати:

  • Партнерами Ініціативи є :
    • Фонд світових пам’яток (WMF);
    • Латвійська національна бібліотека (пані Катріна Кукаїне);
    • Метрополітен музеї (пані Ольга Винар);
    • Канадський інститут консервації (пані Мікаела Марчук);
    • Президент Фестивалю Бруно Шульц у Любліні, пан Гжегож Юзефчук;
    • польський Комітет допомоги українським музеям та багато інших
  • За вісім місяців активної фази війни вдалось залучити понад 40 000 доларів від 4 компаній та 10 приватних донорів.

Логістика надходження пакувальних та консерваційних матеріалів є наступною:

  • Матеріали отримував у своєму хабі польський Комітет допомоги українським музеям;
  • Необхідні матеріали переправлялись до нашого Центру порятунку культурної спадщини в різний спосіб – спочатку вагонами, потім бусами та фурами.

З метою інформування як пакувати експонати та захищати сакральні об’єкти було знято 22 відеоролики:

  • 1 від Комітету допомоги українським музеям в Польщі;
  • 5 від Центру порятунку культурної спадщини;
  • 6 від Канадського інституту консервації;
  • 10 від Музею Мистецтв Метрополітен.

Отримані кошти та пакувальні матеріали одразу передаються музеям з різних областей України. Яким чином здійснюється вибір отримувачів допомоги: є установи, які подавали і подають свої заявки про потреби до польського Комітету, частина установ звертаються безпосередньо до Центру порятунку. Жодна з організацій/ установ не залишилася поза увагою «Ініціативи». В результаті більш ніж 100 установ сфери культури України отримали допомогу: фінансову підтримку, пакувальні матеріали для збереження фондів.

Станом на зараз, завдяки посередництву «Комітету допомоги», закуповуються і передається українським музеям пакувальні матеріали, необхідні технічні засоби та комп’ютерна техніка. Наразі більш ніж 30 закладів культури отримали таку підтримку.

«Слід зазначити і підкреслити той факт, що уся робота, яку здійснює далі  «Центр порятунку культурної спадщини», повністю виконується на волонтерських засадах  і є прикладом того, що може зробити ініціатива та сила вмотивованих людей, яких об’єднала у надзвичайно важкий для країни час, висока мета»,- підкреслив пан Гармаш.

Приклад Центру порятунку культурної спадщини не є поодиноким. Війна стала маркером зрілості громадянського суспільства. Адже для подібної діяльності жоден волонтер не чекав на «вказівки зверху», винагороду (моральну чи матеріальну). Рушійною силою було бажання зберегти наше культурне надбання від знищення.

Враховуючи те, що на сьогодні відсутні у задокументованому вигляді чіткі алгоритми дій, що особливо відчувалось в першій місяць війни, під час конференції було підкреслено значення  міжнародних документів та роз’яснено алгоритм маркування об’єктів матеріальної культурної спадщини. Влада Литовченко, директорка КЗ КОР «Вишгородський історико-культурний заповідник», членкіня Експертної ради з нематеріальної культурної спадщини Міністерства культури та інформаційної політики України у своїй доповіді наголосила на наступних ключових тезах Гаазької конвенції:

«Конвенційним міжнародним гуманітарним правом, зокрема, Гаазькою конвенцією, Протоколом до Гаазької конвенції 1954 р. (Протокол I) та Другим протоколом до Гаазької конвенції 1999 р. (Протокол II), створено загальну, спеціальну та посилену системи захисту культурних цінностей. За загальною системою, створеною Гаазькою конвенцією та Протоколом I, учасники мають утримуватись від використання культурних цінностей у спосіб, що може призвести до їхнього пошкодження чи знищення під час збройного конфлікту, а також утримуватись від будь-яких атак проти цих об’єктів.(…)

Сторони конфлікту також зобов’язані дотримуватись:

  • Принципу балансу між військовою необхідністю і гуманністю;
  • Принципу розрізнення військових та цивільних об’єктів, відповідно до якого тільки комбатанти та військові об’єкти можуть бути законною ціллю нападу;
  • Принципу пропорційності — випадкова шкода, завдана цивільним об’єктам, не може бути надмірною щодо можливої конкретної та прямої військової переваги.

Для захисту культурних цінностей, насамперед від бомбардувань та інших нападів, за Гаазькою конвенцією створено ідентифікаційне маркування культурних цінностей — малюнок синього щита. Цю емблему наносять як безпосередньо на культурні цінності, так і на будівлі, де зберігають рухомі культурні цінності, та транспорт, яким перевозяться культурні цінності.

З початку війни ЮНЕСКО консультує Україну та допомагає маркувати емблемою синього щита культурні цінності України. Слід наголосити, що відсутність такого маркування на об’єкті культурної спадщини у жодному разі не впливає на застосування норм міжнародного гуманітарного права щодо захисту культурних цінностей. (…)

Досить важливу роль у контролі за виконанням Гаазької конвенції відіграє ЮНЕСКО. Організація надає технічну підтримку у захисті культурних цінностей і вирішує будь-які інші проблеми щодо виконання Гаазької конвенції. Від початку повномасштабного вторгнення ЮНЕСКО активно допомагає Україні наданням консультацій щодо: облаштування пам’ятників, музеїв у спосіб, який забезпечить захист цінностей від обстрілів; належного маркування культурних цінностей; надання їм посиленого захисту; транспортування культурних цінностей тощо. Значну роль у виконанні положень Гаазької конвенції також відіграє Комітет захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту, який здійснює контрольні повноваження щодо захисту культурних цінностей. В кінці 2021 року Україну обрали членом Комітету до 2025 року. Важлива функція, якою обов’язково має скористатися Україна, – використання коштів Фонду для захисту культурних цінностей. Такі кошти зможуть допомогти відбудувати зруйновану спадщину.» – підкреслила пані Влада під час свого виступу.

Враховуючи реальність, в якій опинилася сфера культурної спадщини у лютому 2022 року українські працівники культури та громадські діячі самостійно зробили кроки для захисту важливих культурних об’єктів, книжкових фондів та музейних колекцій. Вони отримали широку підтримку з боку міжнародної культурної спільноти.

Питання відновлення культурної спадщини – це питання державного рівня. Проте необхідно враховувати реформу децентралізації та спроможність громад України, що допоможе оптимізувати деякі процеси, які мають суто політичний характер На мою думку,  донорські міжнародні організації мають звертати свою увагу, плануючи роботу в Україні на наступне:

  1. В Україні з’явилися нові мережі, які об’єднали волонтерів, фахівців сфери культурної спадщини, які вміють діяти швидко і реагувати на зміну лінії фронту. Ця мережа довела свою спроможність на практичному рівні, та є реальною силою, яка здатна розширювати свою діяльність;
  2. Для відновлення культурної спадщини України, найбільш ефективним є співпраця з містами – побратимами, які можуть надати ефективні фінансові та організаційні ресурси. «Теплі контакти» – це найбільш результативна форма відновлення. Наприклад, 23 міста в США мають міста – побратими в Україні. Наразі відбувається потужна ініціатива з боку міст Німеччини щодо такої партнерської допомоги конкретним містам України;
  3. Враховуючи, що значна частина роботи наразі зосереджена на надзвичайних заходах, необхідно вже сьогодні говорити про стабілізацію стану мистецьких колекцій та профілактичні дії щодо мінімізації ризиків втрат. Через економічну кризу в Україні, виникає додаткова потреба зосередитися на фінансовій підтримці тимчасового переміщення культурних колекцій. Необхідно виділяти кошти для оцифрування таких колекцій та документування, щоб зменшити ризики. Це також дозволить забезпечити зайнятість працівників культури, особливо тих, хто є вимушеними переселенцями і втратили роботу під час війни і дасть можливість зберегти кадровий потенціал галузі. Таке втручання потребує міцного партнерства між бюджетними та громадськими організаціями, що має бути врегульовано відповідними документами;
  4. Окремої уваги заслуговує питання підсилення пильності міжнародних правоохоронних органів щодо розкрадання майна музеїв, культурної спадщини, бібліотек, галерей. Є необхідність у складанні реєстрів колекцій, «списків спостереження» для нещодавно викрадених експонатів та артефактів, це теж механізм створення нових робочих місць в сфері культури та мистецтв;
  5. Питання захисту прав працівників культури, зокрема музеїв, бібліотек, які залишаються на тимчасово окупованих територіях з метою збереження та захисту експонатів, книжок, тощо. Коли уряд країни – агресора заперечує культурну легітимність українського народу – потужним актом цієї легітимності є акт політичного опору на захист цієї ідентичності. В разі погіршення ситуації, міжнародні організації мають бути готові підтримати зусилля українських колег та розглядати безпечне переселення, пошук політичного притулку з одного боку, з іншого мати ефективні механізми звільнення з полону таких працівників, які не є військово полоненими. Пертурбації, що притаманні військовому часу, загострюють гуманітарну кризу і працівники сфери культури можуть стати мішенню саме за свої зусилля

Всі ці питання наразі не враховані в урядових документах.

Актуальним є розробка та прийняття Державної цільової програму з порятунку не лише об’єктів культурної спадщини, а й осіб, які є її носіями та зберігачами.

Аналіз сфери нематеріальної культурної спадщини

в наступній частині статті підсумкового матеріалу

 

 

За результатами другої всеукраїнської конференції «Культурні практики установ культури під час військових дій» (3 частина)

Культурні та креативні індустрії мають стратегічний потенціал і сприяють розумному, сталому і комплексному зростанню регіонів та міст. Використання креативних технологій капіталізує міста, створюючи передумови для збільшення інвестиційної привабливості та самоідентифікації.

У цьому контексті варто говорити про відмінність креативної економіки від традиційного економічного укладу, тобто ресурси – це інформація та знання, продукт – інновація. Сировиною креативної економіки є вміння народжувати оригінальні ідеї та перетворювати ці ідеї в економічний капітал та продукт, що продається. Основним завданням креативної економіки є створення та реалізація «творчого продукту». Автори «креативного продукту» за статистикою – це люди, які в свій час навчалися мистецтву, вміють творчо працювати та народжувати нестандартні ідеї. Підготовка креативного класу українців – це в першу чергу завдання мистецьких шкіл, профільних коледжів та ВНЗ. В яких умовах опинилися українські мистецькі навчальні заклади, які шляхи знаходять керівники навчальних закладів –  наступна частина підсумків

  1. Мистецька освіта – трансформація алгоритмів роботи мистецьких навчальних закладів в умовах війни.

Трактування статусу мистецьких навчальних закладів, як закладів освіти в сфері культури, дає можливість керуватися в своєї діяльності з одного боку документами МОН України, з іншого МКІП України. З початку війни це викликало розбіжності щодо трактування та імплементації рекомендацій, наказів та інших документів, прийнятих Урядом України, зокрема Міністерством освіти і науки України. Дуже часто рекомендації та документи МКІП за змістом відрізняються від документів МОН, навіть в частині організації та оплати навчального процесу та місця знаходження викладачів.

В той час, коли загальноосвітні школи України вже на початку березня почали відновлювати власну діяльність, яка забезпечена з боку Держави наявністю освітньої субвенції в незалежності від формату проведення занять онлайн/офлайн, мистецькі школи, як і вся культурна сфера, попала під секвестр бюджету і опинилася в надскладних фінансових умовах. Перед багатьма керівниками установ, особливо тими, що знаходяться у комунальній власності, постала проблема:

  • з одного боку зберегти педагогічний склад при обмеженому фінансуванні,
  • зберегти навантаження на педагогічного працівника, яке залежить від наявності учнівського контингенту, який виїхав або перемістився в межах країни та дуже часто не мав із собою музичних інструментів для продовження навчання дистанційно.

У кожної громади були власні виклики. Це залежало з одного боку від місця розташування мистецького навчального закладу: на тимчасово окупованих територіях, зони активних бойових дій або зони відносного миру, з іншого – від спроможності місцевого бюджету.

 

Якщо в зонах умовного миру дистанційне навчання розпочалося у квітні місяці в комбінованому форматі відповідно до ситуації в регіонах та рішень Обласних військових адміністрацій, то в зоні активних бойових дій, особливо на тимчасово окупованих територіях, ситуація мала додаткові виклики: відсутність зв’язку з тими, хто залишився під окупаційною владою, інтернету та питання безпеки. Незважаючи на те, що бюджети різних рівнів продовжували виплачувати заробітну платню працівникам, які залишалися на окупованих територіях, керівництво не мало можливості забезпечити нормальний навчальний процес, навіть онлайн.

На прикладі Херсонської міської ради було розглянуто інформацію про те, яким чином регулюються питання управління закладами на тимчасово окупованих територіях. Пані Думинська, очільниця управління культури Херсонської міськради, наприкінці серпня 2022 року вийшла на зв’язок зі мною, і ми обговорили питання фінансування мистецьких шкіл, керівництво яких вирішило розпочати навчальний рік за російськими програмами. В той момент на Херсонщині відбулось чергове викрадення проукраїнського директора, який відмовився працювати з орками. Відповідно до чинного законодавства управлінням культури було ініційована низка сесійних питань. Було тимчасово відсторонено  керівників – колабораціоністів та призначено нових тимчасово виконуючих обов’язки, які були обрані з працівників установ, що знаходяться на підконтрольній Україні території. Таким чином відбулася тимчасова зміна як директорів, так і бухгалтерів. Школи продовжують функціонувати в онлайн режимі і працюють з учнями незалежно від їхнього місця перебування. З цього прикладу стає зрозумілим чому важливим є вчасне реагування на події та прийняття відповідних вольових рішень очільниками галузі на користь держави Україна.

Світлана Думинська зазначила, що відкритим залишається питання оплати навчання батьками, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, які готові платити, проте така можливість відсутня з технічних причин. З боку адміністрації шкіл – надання безкоштовних послуг з мистецької освіти не є можливим у зв’язку з платним навчанням в мистецьких школах. Така проблема існує не лише на Херсонщині. Світлана наголосила про необхідність субвенції для шкіл мистецтв для забезпечення сталого функціонування галузі у форсмажорних обставинах та надання можливості дітям продовжувати навчання. Для цього мають бути прийняті відповідні документи профільним ЦООВ.

Ці виклики вимагали пошуку нових підходів в роботі мистецьких шкіл, які знаходяться в зоні активних бойових дій. Як яскравий приклад організації роботи мистецької школи на конференції було презентовано досвід Дитячої школи мистецтв №5 ім. І.О. Дунаєвського місто Харків.

Директорка школи пані Оксана Кравчук згадує: «Організація дистанційної роботи за таких умов виявилася надскладним завданням. Важливим питанням була психологічна підтримка педагогічного колективу, батьків та учнів, необхідно було зосередити увагу усіх учасників навчального процесу на можливості жити, творчо розвиватись далі. (…) В квітні навчального року 2021/2022 адміністрацією Дитячої школи мистецтв №5 ім. І.О. Дунаєвського було прийнято рішення про дострокове завершення навчального року. Таке нововведення було розраховане на впорядкування шкільної документації на кінець навчального року (це стосувалось робочих документів як в електронному, так і в паперовому вигляді; надання електронних дипломів випускникам; визначення можливих перспектив та ризиків на навчальний рік 2022/2023. Під час цього періоду колектив школи постійно знаходився на зв’язку: щотижневі зібрання, формальні та неформальні листування у месенджерах, моніторинг місцезнаходження учнів та батьків, оцінка їхнього психологічного стану та ресурсу».

 

Перш ніж планувати новий навчальний рік адміністрація школи мистецтв зробила наступні кроки:

  • Зібрано статистичні дані про реальну кількість контингенту учнів станом на 1 вересня. Для цього було проведено опитування батьків за критеріями:
    • Місцезнаходження учня
    • Наявність бажання щодо продовження навчання у дистанційному форматі
    • Необхідність надання психологічної підтримки та інше.
  • На базі зібраної інформації було розроблено «Тимчасову освітню програму на період 2022-2023 навчального року»;
  • Відбулося певне переосмислення у підходах до дистанційного навчання, пошуках нових форм та методів проведення занять;
  • Створено електронну бібліотеку школи мистецтв, адже через те, що більшість викладачів виїхали з Харкова, усі нотні та учбові матеріали залишилися у закладі. Зараз продовжується активне наповнення бібліотеки новими матеріалами, у тому числі левова частка з яких – музичні твори українських композиторів.
  • Переведення усієї шкільної документації у цифровий формат.

 

Станом на сьогодні, для забезпечення ефективної роботи, педагогічні працівники регулярно отримують допомогу в опануванні інструментів для заповнення електронного журналу, індивідуальних планів, тощо.

Кожен з викладачів проводить заняття за єдиним посиланням у Zoom для свого класу. Це надає можливість адміністративному персоналу контролювати факт проведення уроку. Зникла необхідність у скріншотах екрану під час проведення уроків, які перевантажували сховище телефонів та не відображали реальний час проведених занять.

 

Якщо з онлайн школою або «школою в смартфоні» є більш менш зрозумілим, то що відбувається з будівлею навчального закладу? В своєї доповіді пані Оксана підкреслила: «Впродовж декількох тижнів серпня 2022 року директором, викладачами та батьками учнів, які залишались у Харкові, було вжито заходів з «консервування закладу». Частину музичних інструментів було передано учням для подальшого навчання або розподіллено серед викладачів. Інструменти та інший шкільний інвентар, який лишався у школі, розміщували далі від вікон та вкривали ковдрами, килимами або верхнім одягом від можливого ушкодження через загрозу артилерійських або ракетних обстрілів. Вікна заклеювали скотчем, забивали фанерою. В школі та на прилеглій території працює відеоспостереження».

 

Запорізька область поділяється на дві частини: тимчасово окуповані території та зона активних бойових дій. Пан Мороко, директор департаменту культури та інформаційної політики, зауважив на наступному: «Ми не можемо працевлаштувати людей, які виїхали з тимчасово окупованих територій та не мають фінансування. Має бути державна програма. Як приклад – директор школи мистецтв Білозірської громади, вимушений переселенець, наразі поїхав на Вінниччину працевлаштовуватися на буряки. Ми втрачаємо наш потенціал. Ми втрачаємо фахівців. Нам потрібна субвенція на мистецькі школи. Нам потрібна субвенція на заклади культури, щоб бути захищеними від таких складних ситуації. Якщо ми порівняємо загальноосвітні з нашими школами, то побачимо – загально освітні школи витрачають субвенцію на виконання, в тому числі, таких завдань як облаштування бомбосховищ в закладах. Ми все робимо за власні гроші.»

 

Пандемія навчила нас працювати онлайн на різних платформах, відстанях та в різних умовах. Проте, це завжди було за місцем проживання, у звичних нам умовах та сталому фінансуванні.

Учасники конференції багато разів підкреслювали необхідність субвенції для мистецьких шкіл, що захистить педагогічні колективи та учнів під час війни. Необхідно розуміти, що в силу непереборних обставин де які батьки на мають змоги оплачувати навчання дітей: або у зв’язку із відсутністю коштів, або у зв’язку із відсутністю на тимчасово окупованих територіях такої можливості. Таким чином, Держава втрачає потенційний креативний потенціал, який знадобиться нам для відновлення нашої країни після Перемоги.

 

Підсумовуючі вищенаведене: Нагальним є питання культурної субвенції для мистецьких шкіл , які знаходяться в зоні бойових дій або на тимчасово окупованих територіях в бюджеті 2023 року, як перший крок для забезпечення сталого функціонування закладів освіти в сфері культури всіх рівнів і напрямків, щоб не ставити існування таких установ в залежність від місцевих бюджетів та залишати з власними проблемами на одинці.

заклик cекретаріату ЮНЕСКО щодо надання інформаційних внесківвід організацій громадянського суспільства

Секретаріат ЮНЕСКО звернувався до держав-учасниць Конвенції ЮНЕСКО про охорону та заохочення
розмаїття форм культурного самовираження 2005 р. з закликом до надання інформаційних внесків
від організацій громадянського суспільства, включаючи мікро-, малі та середні культурні та творчі
підприємства, а також установи та організації, що функціонують у галузі культури.

При цьому просимо врахувати, що інформаційні внески подаються відповідно до рішення 15.IGC.1
Міжурядового комітету із захисту та заохочення розмаїття форм культурного самовираження,
оскільки Комітет визнає основоположну роль громадянського суспільства у захисті та просуванні
розмаїття форм культурного самовираження та бажає заохотити організації громадянського
суспільства подавати регулярні інформаційні внески щодо цільових питань.

У рамках заклику до інформаційних внесків у 2022 році Комітет визначив наступні дві теми:

– виклики у контексті COVID-19, пов’язані з розмаїттям форм культурного самовираження, як офлайн, так і онлайн;
– важливість залучення мікро-, малих та середніх культурних і творчих підприємств.

Інформаційні внески пропонується подати шляхом заповнення спеціального онлайн запитальника,
який доступний за посиланням: https://survey.unesco.org/3/index.php?r=survey/index&sid=458857&lang=en
до 28 листопада 2022 року.

Отримані інформаційні внески будуть представлені як інформаційний документ щонайменше за місяць до проведення
16-ї сесії Комітету, яка відбудеться з 7 по 10 лютого 2023 року у штаб-квартирі ЮНЕСКО у Парижі.