Аналіз проводився ГО ЦР «Демократія через культуру» спільно з науково-методичним центром із дослідження нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я МДПУ ім. Б. Хмельницького. Результати обговорювалися з членами громадського об’єднання «Мелітопольське караїмське національно-культурне товариство «Джамаат».

Аналіз базувався на інформаційній записці, інтерв’юванні носіїв, опитуванні членів громади, які не є носіями, аналізі відкритих джерел – дописів, сайтів.

Колективні інтерв’ю були зроблені під час проведення караїмських свят – Киниш (Свято пиріжка) та Оракъ Тою (Свято врожаю), а також фестивалю караїмської гостинності «Найкраще все для гостя дорогого!» за участі караїмських громад Дніпра, Миколаєва, Харкова, Києва і Тракая (Литва). Індивідуальні інтерв’ю проводилися зі старійшинами караїмської громади Софією Ялпачик, Лідією Тихоновою (Стамболі), Тетяною Сарач. Були зроблені опитування членів караїмської громади Михайла Арабаджи, Юрія Макарова, Олександра Семикіна, Олександра Войтенко (Аттар), Сергія Ялпачик. Питання стосувалися місця елемента у загальному харчуванні, обрядовості, історії та культури гостинності, сприйняття елемента в родині, його місця в буденному і святковому меню.

Період проведення аналізу з квітня 2018 року по вересень 2020 року.

Позитивним чинником, який свідчить про залучення громади до розвитку та охорони елемента, є повне інформування громади про відповідні процеси, а саме – заходи з охорони елемента, популяризації елемента.

Другим аспектом, який можна віднести до позитивного, є обговорення з громадою та носіями елемента процесів, що можуть зашкодити елементу чи загрожувати його існуванню.

З інформаційної записки та інтерв’ю ми дійшли висновку, що робота громади в своїй основі була спрямована на популяризацію елемента. Вона проводилася шляхом майстер-класів, участі у різного роду заходах, конференціях, круглих столах, публікаціях на сайтах, у друкованих виданнях, спеціальних виданнях, присвячених елементу. Популяризація розділена на дві категорії: інформація, спрямована на поширення знань про  культуру караїмського народу в цілому, та інформація про сам елемент.

Позитивним показником є те, що елемент представлено як частину культури караїмів і культури харчування загалом. Ми можемо простежити процес, який пов’язує елемент з мовою, однак тут варто зауважити, що такий зв’язок стосується більше культури гостинності і культури харчування. «Традиція приготування караїмських пиріжків (ет аякълакъ) – рецепти караїмів міста Мелітополя Запорізької області» представлена як вагома складова культури караїмів.

 

Як частина заходів з популяризації елемента, політики відкритості та вільного доступу до елемента представниками громади проводяться майстер-класи з виготовлення караїмського пиріжка, про що зазначено в інформаційні записці та звіті поданому до УКЦД.

З аналізу інформаційної записки видно, що основними зацікавленими організаціями, які проводять дослідження елемента, поширення знань про нього та навчання, є науково-методичний центр із дослідження нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я МДПУ ім. Б. Хмельницького, караїмська громада м. Мелітополь і громадське об’єднання «Мелітопольське караїмське національно-культурне товариство «Джамаат». Плідна взаємодія названих організацій та установ з місцевою владою, зокрема з відділом культури Мелітопольської міської ради Запорізької області та  Запорізьким обласним методичним центром культури і мистецтва свідчить про зацікавлення різних гравців не лише в конкретному елементі, а й у політиці з охорони НКС у цілому.

Вік носіїв елемента коливається від 83 років до 34, відповідно до осіб, які зазначені в обліковій картці. Простежується позитивна динаміка: завдяки діям і політиці громади до активно практикуючих останнім часом долучилися нові господині, вік яких коливається від 60 до 35 років. Також проводиться активна робота з популяризації, результатом якої є передача знань, умінь і навичок в родині до зовсім юного покоління, зокрема, у караїмських родинах Арабаджи-Семикіних (від бабусі Олени до онучки Полини), Вислогузових-Аттар (від бабусі Наталії до онучки Єви), Ялпачик (від бабусі Віри до онучки Катерини) тощо. Така міжпоколінна передача забезпечує сталий розвиток елемента НКС та його життєздатність.

Загрози. Основною загрозою як для елемента, так і для культурної спадщини є малочисельність громади та локалізації її в м. Мелітополь. Не дивлячись на те, що караїми мешкають в інших містах, побутування елемента вносилося лише як спадщина караїмів Мелітополя.

Можливою загрозою може бути сплутання рецептів, а саме традиція приготування караїмських пиріжків з м’ясом (ет аякълакъ) – рецепти караїмів міста Мелітополя Запорізької області та солодких пиріжків, які базуються на традиційній технології виготовлення.

Караїмські пиріжки з м’ясом (ет аякълакъ) є стравою, яка широко відома в місті і яка користується популярністю. Зважаючи на ту обставину, що національне кафе «Чир-Чир» володіє знаннями про приготування караїмських пиріжків (ет аякълакъ) і відповідним обладнанням, використання караїмських пиріжків (ет аякълакъ) без дотримання технології, дозволу носіїв іншими установами харчування заради прибутку, може призвести до такої загрози, як комерціалізація. На сьогодні громада докладає максимально зусиль для уникнення такої загрози.

Рекомендації:

Зважаючи на те, що в інформаційні записці багато уваги приділяється традиції гостинності та традиції харчування, а також традиції святкування, пов’язаній із їжею, слід приділити увагу інвентаризації, що враховує ці традиції.

Слід зазначити, що в громаді розвинулася інша традиція, яка базується на традиції приготування пиріжків, але рецепт адаптований до навколишніх умов та способу життя, він не може вважатися традицією приготування саме традиційного пиріжка як елемента, що включений до місцевого і національного переліків, при цьому її дослідження, інвентаризація і поширення може потенційно стати одним із елементів місцевого чи й національного НКС.

Провести спільну зустріч науково-методичного центру із дослідження нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я МДПУ ім. Б. Хмельницького і громадського об’єднання «Мелітопольське караїмське національно-культурне товариство «Джамаат» з метою розробки узагальненого плану дій щодо популяризації елемента.

Караїмському національно-культурному товариству «Джамаат», розробити план з охорони елемента та узгодити з громадою, який буде доповнюватися коригуватися і/чи переглядатися, відповідно до внутрішнього моніторингу.

Центру НКС спільно з ГО «Джамаат», відповідно до розробленої методики інвентаризації, зробити заклик до інвентаризації спадщини караїмів, яка пов’язана з їжею, вирощуванням та культурою виробництва.

Кулінарними надбаннями, тобто і є:

• кустарні методи вирощування;
• знання, необхідні для приготування регіональних страв;
• соціальні звичаї та святкування навколо їжі та напоїв;
• навички, необхідні для приготування традиційних страв і багато іншого.

Звернутися з пропозицією до караїмських громад з інших міст України, використовуючи досвід інвентаризації елемента «Караїмський пиріжок (ет аякълакъ)» та культура гостинності», провести інвентаризацію культури гостинності, зважаючи на місцеві особливості та традиції з метою подальшої подачі до місцевих та Національного переліків, у разі якщо громади дійдуть згоди та будуть вважати це доцільним.

У майстер-класах слід акцентувати увагу на тому, яку саме традицію тут представляють, зазначаючи, що саме традиція «караїмських пиріжків (ет аякълаъ)» є вагомим складником культури громади, і з метою уникнення загроз таких, як скам’яніння, громаді слід обмежити проведення майстер-класів або розробити дієвий план охорони.

Проводити роз’яснювальну роботу, щодо комерційного використання караїмських пиріжків (ет аякълакъ) з метою уникнення такої загрози, як комерціалізація.

Науково-методичному центру з дослідження нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я МДПУ ім. Б. Хмельницького слід звернути увагу на систематизацію уже проведених досліджень та приділити увагу інвентаризації елемента та пов’язаних з ним складових, а також культури харчування та культури гостинності в цілому, дослідження якої були розпочаті ще 2016 року.

Отже, у підсумку ми можемо говорити про високу участь громади в усіх процесах, які стосуються охорони елемента і які пов’язані з його охороною. Високий рівень усвідомлення загрози: такий висновок ми можемо зробити з обговорення з носіями та громадою важливих питань та дій щодо уникнення загроз. Проводиться значна робота щодо передачі знань та залучення молодого покоління до оволодіння технологією приготування пиріжка. У громаді проводиться роз’яснювальна робота щодо розвитку елемента та процесів, які можуть вплинути на його життєздатність у зв’язку з COVID-19.

У цьому документі ми визначили основні напрями роботи, спираючись на наявну інформацію. Наступним кроком є зустріч із громадою та активним осередком, а також зацікавленими організаціями, для коригування дій, розробки методології дослідження та комплексної стратегії з комунікації за основними напрямками, відповідно до пріоритетних завдань, визначених громадою, розробки спільного плану дій щодо охорони елемента та визначення періоду моніторингу, відповідно до поставлених завдань.

Інформація розміщена за згоди ГО «Джамаат», поширення інформації тільки за згоди ГО «Джамаат».

 

Джерело

 

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 016.нкс «Олешнянське гончарство Чернігівщини»

Зародження гончарства на Ріпкінщині сягає глибини століть, адже місцевість здавна славилася покладами якісної глини. Свого часу в с. Олешня з’явилася перша земська гончарня, в якій розміщувались трьохповерховий горен, випалювальна сковорода, пристосування для розмелювання глини на жорнах, відбілювання глини, підсушки готових виробів, стояли круги для виготовлення посуду, знаряддя для ліплення різноманітних фігур. Діяла школа – майстерня, де, окрім підлітків і дорослих з с. Олешня та навколишніх сіл, навчалися і стипендіати з інших міст. Вже пізніше запрацювала артіль.

Глиняний посуд олешнянських гончарів був поширений та цінувався не лише на Чернігівщині, а й в інших регіонах України, зокрема на Київщині, Полтавщині, а також у Білорусії. У 70-80-х роках минулого століття в с. Олешня діяв цех по виробництву гончарного посуду, виготовлялась сувенірна продукція.

В третьому поколінні передалися традиції з гончарства майстру Бібіку І.І. від діда та батька. Форми кераміки Івана Бібіка глибоко народні, класичні. Великим досягненням у творчій долі митця є відродження стародавнього мистецтва виготовлення димленої кераміки, яка з давніх давен побувала на Чернігівщині. Його роботи є в багатьох музеях України, зокрема, в Музеї народної архітектури та побуту, їх мають Чернігівський історичний музей, Чернігівський художній музей Ріпкинський районний історико-краєзнавчий музей.

Наказом Міністерства культури України від 04 липня 2019 року №510 «Олешнянське гончарство Чернігівщини» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ознайомитись з моніторингом елементу можна на сайті Департаменту культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської обласної державної адміністрації за посиланнямhttp://dkult.cg.gov.ua/index.php?id=407006&tp=0

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 011.нкс «Бортництво».

Бортництво — традиційний  привласнювальний промисел, старовинна форма лісового бджільництва. «Бортництво» — це умовна назва, яка вживається більше в середовищі етнографів та істориків, у старовинній народній термінології вживали слово «бортник», а сам промисел окреслювали термінами «глядіти пчол», «ходити коло пчол», нині в поліських селах можуть визначити своє зайняття як «бортнічество».

 

Першими бортниками були люди, які діставали мед диких бджіл (т. зв. «слепетнів»), випалюючи або викурюючи димом рій, який оселявся в природніх дуплах дерев. Як правило, при такому способі, бджоли гинули. Пізніше бортники перейшли до ощадливого ставлення до комах і в подальшому, уже в часи середньовіччя, праця бортника полягала на виготовленні вуликів у стовбурах дерев або використання природніх отворів в деревах на висоті від 4-х до 15 метрів над землею. Бортники видовбували отвори в деревах, а коли там оселялися бджоли, слідкували, щоб рій не замерз взимку, закриваючи отвір у вулику. Мед та інші продукти бджільництва діставали два рази на рік — навесні та восени, лишаючи бджолиній сім’ї приблизно третину меду на зимівлю. З бортництвом пов’язане колодне бджільництво. Уже в ХІХ ст. поліська пуща зі старими деревами масово вирізалася, вулики-колоди почали виготовляти зі зрізаних бортних дерев і розташовувати на деревах в лісах чи на подвір’ях селянських садиб. Багато людей в селах Полісся до ХІХ ст. займалися бортництвом. Нині воно існує як допоміжний промисел і активізувалося наприкінці 80-х років ХХ ст. під час економічної кризи в державі. Кількість вуликів у різних бортників коливається від 30 до 200, існує прислів’я – «Хочеш меду єсті, май вулльов двєсті, і не в одном мєсті». З одного вулика від однієї бджолиної сім’ї бортники можуть брати від 5 до 10 кг меду.

 

Бортництво мало значний вплив на духовну культуру Полісся. Виготовлення борті або вулика-колоди пов’язане з деревообробним ремеслом (теслярством), ковальством (виготовлення деревообробних інструментів), особливо важливим є документування способів виготовлення плетених зі шкіри чи конопляних мотузок дереволазних пристроїв, технології виготовлення яких вже майже втрачені. Таємничі знаки, які трапляються на бортницьких інструментах та пристроях, пов’язують бортництво з давнім образотворчим та декоративно-ужитковим мистецтвом, вони створювалися у вигляді орнаменту, який мав магічний зміст та міг бути формою старовинного письма. Бортництво, крім архаїчних практик догляду за бджолами, тісно пов’язане з традиційною духовною культурою – велика кількість прозових переказів, календарних пісень містить пласт народних вірувань та уявлень про бджолу, ритуальне значення меду та воску, які використовувалися в ритуалах родинної обрядовості (особливо у  весільних та поховально-поминальних обрядах); також вважалося, що бортник володів магічними знаннями, які дозволяли збирати більшу кількість меду, захищати вулики з бджолами від крадіїв та залишатися неушкодженим під час екстремальних підйомів та спусків з дерева. Бортницькі традиції та уявлення, з ними пов’язані, сприяли вихованню ощадливого ставлення до оточуючого світу природи, збереженню дерев та бджоли як священної «Божої комахи».

Сучасний ареал поширення бортництва — Зарічненський, Дубровицький, Володимирецький, Сарненський, Березнівський, Рокитнівський р-ни Рівненської обл., Ємільчинський, Олевський, Овруцький р-ни Житомирської обл. Регіон найбільшої концентрації спадкових бортників і активної традиційної практики — північ Рокитнівського, Олевського та Овруцького р-нів Рівненської та Житомирської областей.

Наказом Міністерства культури України від 30 травня 2018 року №465 елемент «Бортництво» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ознайомитись з моніторингом даного елементу можна на сайті управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації (https://cultrv.gov.ua/kulturna-spadshchyna/nematerialna-kulturna-spadshchyna/504-monitoryng-2020-bortnyctvo.html) та на сайті Житомирського обласного центру народної творчості (https://zt.folkart.biz.ua/bortnictvo.html )

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 003.нкс «Опішнянська кераміка».

Опішнянська кераміка стала втіленням тисячолітніх знань про використання глиняних виробів у побуті й обрядовій практиці, уособленням естетичних і художніх уявлень українців. Гончарі Опішні від кінця ХІХ століття сміливо експериментували з формами виробів, поливами, орнаментальними мотивами, виготовленням елементів художнього оформлення екстер’єрів та інтер’єрів громадських будівель. Форми опішнянської кераміки кінця ХІХ – ХХ століття вважаються класикою українського гончарства.

На початку ХХ століття з’явився новий художній напрямок в орнаментиці глиняного посуду. Майстри почали оздоблювати рослинним бароковим орнаментом не лише миски, а й інший посуд. Одночасно з’явилися нововведення в техніці декорування кераміки. Зокрема, традиційний ріжок став незручним, замість нього гончарі почали використовувати гумові спринцівки. Утворена лінія орнаменту стала тоншою, а майстер дістав змогу регулювати її товщину й інтенсивність витікання фарби. Самобутність декору визначили такі традиційні елементи й мотиви орнаментики як «опускання», «пояски», «кривульки», «вивідець», «решітка», «пальчики», «накапування», «крапельки», «яблучка», «клинці», «доріжка», «лиштва», «дряпачка», «овесець», «ребінчики», «волочок» та інші. Ці стильові й технологічні зміни визначили особливості опішнянської кераміки, забезпечили її стабільний розвиток та попит на вироби в Україні та за її межами.

Наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року №105 елемент «Опішнянська кераміка» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ознайомитись з моніторингом даного елементу можна на сайті Департаменту культури і туризму Полтавської ОДА (http://poltavaculture.gov.ua/uk/764-monitorynh-elementu-vnesenoho-do-natsionalnoho-pereliku-elementiv-nematerialnoi-kulturnoi-spadshchyny-opishnianska-keramika)

 

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 012.нкс «Традиція гуцульскої писанки».

Традиційно писанки пишуть жінки й дівчата (рідше чоловіки й хлопці) у Великий піст. Пишуть на шкаралупі сирого повного яйця. Орнамент наносять писачком, наповнюючи розтопленим бджолиним воском. Далі – фарбують і покривають воском фрагменти орнаменту, щоб зберегти колір. Переважають яскраві жовто-оранжеві, червоні барви з вкрапленням зеленого кольору на чорному тлі. Колись віск з писанки знімали після прогрівання в печі, тепер також використовують духовку або полум’я свічки, після чого протирають серветкою.

Кожне село Гуцульщини має локальні художньо-стильові особливості, кольорову гаму, різні варіанти поділу писанки на орнаментальні площини.

У громаді з покоління в покоління писанка зберігається як невід’ємний символ Великодня. У Чистий четвер діти сповіщають, що через три дні настане Великдень, за що господарі дарують їм писанку. Писанки обов’язково кладуть у великодній кошик і дарують священику за освячення. Старшим і бідним людям дають свяченого й писанку, щоб помолилися за душі померлих. Повернувшись із церкви, освячені писанки занурюють у воду. В одних родинах цією водою вмиваються, інші проводять писанкою по обличчю, щоб увесь рік бути здоровими і багатими. Зберігся звичай, коли дівчата у Великодній понеділок дарують хлопцям писанку. Після Великодня, у поминальну суботу, біля могил рідних родина дає писанку й пасочку комусь із присутніх.

Наказом Міністерства культури України від 16 листопада 2018 року №995 елемент «Традиція гуцульскої писанки» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ознайомитись з моніторингом даного елементу можна на сайті Івано-Франківської обласної державної адміністрації (http://www.if.gov.ua/news/51511)

 

 

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 001.нкс «Традиція Косівської мальованої кераміки».

 

Традиція косівської мальованої кераміки – унікальне явище в народній творчості гуцулів, яке бере початок з кінця ХVІІІ століття. З покоління в покоління передавали гончарі секрети та місцеві традиції роботи з глиною. Особливою ознакою косівської кераміки є відображення життя гуцулів, їхнього традиційного побуту засобами наївного малювання. Елемент тісно пов¢язаний з іконографією – біблійні сюжети, зображення святих, церков та дзвіниць часто використовуються у малюнках на кахлях та тарілях поряд із побутовими сценками.

Ще однією особливістю косівської кераміки є триколірна гама виробів – жовтий, зелений, коричневий. Пов’язують таке поєднання зі сприйняттям природи: жовтий символізує сонце, зелений – карпатські гори, коричневий – землю. Інколи майстри додають ще й синій колір.

Створюються керамічні вироби у кілька етапів: сформований виріб покривають «побілкою» – білою глиною, підсушують і розписують писачком у техніці ритування, яка характерна для косівської кераміки. Завдяки цьому на білому тлі проглядається сіра глина, створюючи графічний малюнок. Після цього виріб випалюють, розписують традиційними кольорами, покривають поливою і роблять випал вдруге.

Типологія виробів косівської мальованої кераміки за призначенням багата і цікава: іграшкова пластика, вироби для оздоблення інтер’єру, а також ужиткові, сакральні та сувенірні.

Наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року №105 елемент «Традиція Косівської мальованої кераміки» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

 

Ознайомитись з моніторингом даного елементу можна на сайті Івано-Франківської обласної державної адміністрації  (http://www.if.gov.ua/news/51511)

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 014.нкс «Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області»

Історія обряду «Водіння Куста» сягає дохристиянських часів. Дійство приурочене до літнього сонцестояння. Головний святковий об’єкт – Куст (вбрана у гілля молода дівчина) – уособлював душі померлих, які в період Трійці нібито з’являлись у нашому світі. Предки відігравали роль посередників між цим світом і потойбіччям, а їхнє «задобрення» у формі обдаровування Куста гарантувало родинне і господарське благополуччя на цілий рік.

Обряд проводять лише жінки та дівчата на 50-й день після Великодня на свято Трійці, триває він три дні. В перший день йдуть на цвинтар, прикрашають могилки лепехою та кленовим гiллям. Старші жiнки у формi плачу-речитативу «викликають на розмову» своїх родичiв, розповiдають їм про події минулого року – «голосять». Потім збираються в лiсi й вбирають (клечають) найвродливiшу дівчину. За крайку затикають гiлля дерев, лепеху, а на голову одягають пишний вінок, сплетений з кленового листя та квітiв. Кустовий гурт обходить оселі, співаючи величальні кустові пісні, а наприкінці виголошує побажання: «Вийди, господаре, з нового покоя. Винесь Кусту хоч да пувзолотого», «Водимо Куста, щоб другого року дождаті і поспiваті», «Щоб ішов дощ і все було зелене!».

Завершується обряд на полі, де зелень дівчини-«Куста» розбирається, розривається на частини та, як символ родючості, викидається «на врожай». Окремі гілочки з «Куста» приносять додому й розкидають по городу.

Наказом Міністерства культури України від 16 листопада 2018 року №995 «Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Детальніша інформація щодо моніторингу елементу знаходиться на сайті Управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації https://cultrv.gov.ua/kulturna-spadshchyna/nematerialna-kulturna-spadshchyna/505-monitoryng-2020-vodinna-kusta.html

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 008.нкс «Традиція рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області»

 

Характерною особливістю решетилівського рослинного килимарства є принцип побудови орнаменту з мальовничим вирішенням тла. Композиційні мотиви перегукуються з архаїкою прадавніх селянських килимів. Орнаментика виразна, зі згладженими, округленими краями форм. Силуети стилізованих рослин відзначаються великою кількістю світлих і темних контурів різної конфігурації і товщини. Кольорова гама, в більшості, теплих, земляних відтінків.

У так званих «панських» килимах, переважає пишна орнаментація рослинних та анімалістичних форм. Найпоширенішим композиційним сюжетом таких килимів є мотив дерева життя в обрамленні в’юнкої безперервної гірлянди із симетричними квітковими вкрапленнями.

Нараховується невелика кількість технік виконання рослинних килимів: «кругляння», «зачіпками», «на межову нитку», «зірчаста», «на косу нитку». Мальовниче вирішення тла проявляється у специфічній техніці ткання «дерканні», яка широко використовувалась до появи хімічних барвників. Велика кількість кольорових відтінків помітна лише зблизька, а здалеку вони сприймаються лаконічними суцільними плямами і створюють враження багатої гармонії форм, ліній, силуетів.

Наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року №105 «Традиція рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Перелянути звіт щодо інвентаризації, популяризації та збереження елемента Національного переліку НКС України можна на сайті Департаменту культури і туризму Полтавської обласної державної адміністрації (http://www.poltavaculture.gov.ua/uk/762-monitorynh-elementu-tradytsii-roslynnoho-kylymarstva-vnesenoho-do-natsionalnoho-pereliku-elementiv-nematerialnoi-kulturnoi-spadshchyny)

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 015.нкс «Традиція декоративного розпису села Самчики»

 

Самчиківський розпис або самчиківка — вид українського декоративно-ужиткового мистецтва. Переважно сюжетний, виконується великим зубчастим малюнком, схожим на гобеленовий.

Саме у південно-східній Волині, на межі з Поділлям, здавна хати були розмальовані рослинними візерунками, які вважались оберегами. Малюнки на стінах були візитівкою кожної гарної господині, уважно придивлялись до них парубки, якщо в хаті підростала не засватана ще дівчина.

Особливо славились своїми розписами хати в селі Самчики Старокостянтинівського району Хмельницької області, де цей розпис можна було побачити на власні очі ще у п’ятдесятих роках минулого століття. Із часом традиція розпису майже зникла. У 60-х роках XX сторіччя самчиківський розпис почав відроджуватися зусиллями українського етнографа Олександра Пажимського та його соратників на базі традиційного народного декоративно-ужиткового мистецтва.

Наказом Міністерства культури України від 4 липня 2019 року №510 «Традиція декоративного розпису села Самчики» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Перелянути звіт щодо інвентаризації, популяризації та збереження елемента Національного переліку НКС України можна на сайті Депертаменту інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій Хмельницької обласної державної адміністрації  (http://kultura.km.ua/archives/category/нкс/заходи-по-нкс)