• чеський, словацький та український гімни;
• канти;
• колядки та народні пісні в обробці видатних українських композиторів (Миколи Леонтовича («Щедрик», «Почаївська Божа Матір», «Ой, пряду»), Олександра Кошиця («Ангелу Хранителю», «Св. Варварі», «Ой у полі вітер віє», «Ой горе калині»), Миколи Лисенка («Ой, Дніпре. мій Дніпре», «Гетьмани», «Ой там за яром», «Чи це ж тії черевички», «По опеньки ходила»), Кирила Стеценка («Ой на гороньці»), Василя Ступницького («Прилетів сокіл», «Ой, дозволь, пан хазяїн»).

На фото Українська Республіканська Капела, Прага, 1919 р. У центрі диригент і композитор Олександр Кошиць. Фотодокумент з Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.

ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА:
«Українці прийшли й перемогли!»
1 травня– 18 липня 1919р. Прага, Пільзно, Брно, Простейов, Оломоуць, Хрудім, Турнов.
8 серпня – 15 жовтня 1920р. Млада-Болеслав, Їчін, Нова-Пака, Горіце, Німецьке Яблонне.

“Тяжко писати руці критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли. На жаль, занадто довго ми про них не знали і тяжко їх кривдили, коли ненавчені і без інформацій поєднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання «великої і неподільної Росії» є слабим аргументом проти природи, проти волі і почуттів цілого українського народу, для якого самостійність, так само як і для нас була колись і є досі всім. Українці відрізняються від росіян, і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближчі нам цілою їх вдачею. Сангвіністичним характером, почуттям гумору і легкої думки (позитивної, доброї), що допомагає їм пережити всі жалі і турботи. Як і усе інше, і їхня пісня є іншою, самобутньою. Хор “Глагол” з допомогою молодого українського композитора пана Василя Барвінського вже літом 1914 року підготував концерт українських пісень. Але як їх насправді треба співати, показали нам вони лише тепер”.

Ярослав Кржічка (Jaroslav Křička), музикознавець, диригент хору «Глагол».
«Hudebni Revue», травень 1919 року.

Обробка української народної колядки «Щедрик» в аранжуванні Миколи Леонтовича стала в авангарді репертуару Української Республіканської Капели в країнах Західної Європи, Північної й Південної Америки упродовж українських гастролей в 1919-1924 роках. Про це свідчать відгуки закордонної преси і сам диригент Капели Олександр Кошиць:

«Щедрик» був коронною точкою нашого репертуару в усіх краях впродовж 5, 5 років»

В документах закордонного турне Капели – спогадах учасників, «Щоденнику», листах іноземців і відгуках світової преси «Щедрик» займає перше місце серед творів усього репертуару Капели, що виконувались на «біс» на вимогу публіки.
Ось дописи у «Щоденнику» Капели, що констатує резонанс «Щедрика», приміром, у Нідерландах:

• «Публика приймає нас тепло, «Щедрика» співаємо на «bis» (Роттердам, 19 січня 1920 року);
• «На «bis» співаємо «Щедрик» і «Опеньки» (Гаага, 22 січня 1920 року);
• «На концерті присутні рецензенти всіх часописей амстердамських. На «bis» співаємо «Щедрика» (24 січня 1920 р.);
• «Співаємо гарно, з настроєм. На «bis» співаємо «Щедрик» Леонтовича» (Гаага, 25 січня 1920 р.).

Відео – виконання “Щедрика” вільнюським хором “Bel Canto”

Симон Наріжний (1898-1983), директор Музею визвольної боротьби України в Празі (музей діяв з 1925 по 1948 р.):

«Українська Республіканська Капела засновувалась як репрезентативна співоча установа, завданням якої було ширити закордоном мистецьку культуру України. В тих обставинах на Капелу накладалися не тільки мистецькі зобов’язання, а також і завдання національно-політичні. Капела мала показати Західній Європі, що Українці справді є окремим народом, який має власну культуру. Завдання це було не з легких, бо в Західній Європі століттями плекалися твердження про «єдинство русского народу» й що ніякої України й ніяких українців не було й не має».

Закордонне державне турне Української Республіканської Капели в країнах Західної Європи тривало з 1919 по 1922 рік. За перші півтора роки, з травня 1919 року по січень 1921 року, Українська Республіканська Капела виступила у 10 країнах Західної Європи, відвідавши понад 45 міст і давши понад 200 концертів. 100-ий ювілейний виступ Капели в Європі відбувся у Бельгії, в Брюсселі 27 березня 1920 року в «Cercle Artistique» для мистецьких кіл: артистів, музикантів, письменників та журналістів.
Виступи проходили в столицях і головних містах Чехословаччини, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Німеччини, Великої Британії, Польщі та Іспанії. В деяких країнах Капела гастролювала за цей період по кілька разів. Як писав за підсумками своїх поїздок разом з Капелою басист, український діяч Віктор Андрієвський (автор книги «Від Гетьманату до Директорії») в своєму листі до міністра закордонних справ Андрія Ніковського:
«Капела – це найспритніша вигадка з усього, що було досі зроблено яким будь Українським Урядом».

Як ви гадаєте, мелодія “Щедрика” здобула світову славу? А ось так, через переклади, і через спів капели Олександра Кошиця.
“Щедрик” англійською, французькою, фламандською мовами, вирізки з газет сторічної давнини.

Боротьба України за незалежність триває постійно і в різних сферах: інформаційній, культурній, дипломатичній, інших. Щоб глибинно розуміти природу речей, потрібно час від часу звертатись до історії, вивчати її й робити висновки. Розуміти силу всіх методів, які інколи бувають дієвіші за силові.
Українські події майже сторічної давнини актуальні, як ніколи.

Культурна промоція – ось чого потребує Україна, аби бути відомою у світі не завдяки недолугим правителям і корумпованій владній системі, а завдячуючи талановитій нації та надбанням нащадків. Тіна Пересунько, українська журналістка, культурний оглядач та дослідниця української дипломатії в ХХ сторіччі, створила цікаві матеріали про тріумф Української Республіканської Капели в світі, про що наше з нею інтерв’ю.

Ви досліджували закордонне відрядження Української Республіканської Капели 100 років тому. Як ви вважаєте, чи було доречно новоствореній країні, яка ще не здобула світового визнання, у період війни на 3 фронти витрачати такі великі гроші (в перерахунку на сучасні кошти – близько 20 мільйонів доларів) на розвиток і просування культури, пісні? Чи було це ефективним?

Варто нагадати контекст подій, про які говоримо. Головною передумовою створення і відрядження за кордон Української Республіканської Капели була потреба державного визнання Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції, що розпочалась у січні 1919 року після завершення І світової війни. Україна у роки боротьби за незалежність 1917-1921 років мусила захищати кордони. Українці в умовах глобальних зовнішніх упереджень мусили воювати за незалежність і зброєю меча, і нотою дипломатії, зокрема, музичної, або ширше – культурної.

Ставка на українську культуру і народну пісню, як речника української політики, була знахідкою тодішніх урядових еліт, які походили переважно з культурного середовища. Головнокомандуючий української армії і член Директорії УНРСимон Петлюра, що координував також культурну політику в державі, на початку січня 1919 року дав розпорядження створити Українську Республіканську Капелу. Він також потурбувався про законодавче та державне фінансове забезпечення українського відрядження до Парижу.

Не дивлячись на те, що українське військо і державність програли у тодішній нерівній боротьбі з опонентами української незалежності, українській культурі й пісні вдалось сформувати за кордоном цілу армію «фанатиків української самостійності», як писали про це очевидці і про що свідчать архівні документи: закордонна преса тих часів, чисельні відгуки творчої інтелігенції Заходу і політичних лідерів провідних держав світу. Фактично цьому культурно-дипломатичному проекту вдалось зробити те, що було не під силу інструментам офіційної дипломатії чи зброї – український «Щедрик» (коронний номер концертів Капели, який згодом став відомий як «Carollofthebells») переконав світ (який або не знав про українців, або ставився до нас упереджено і вороже) в тому, що українці не просто окрема від росіян нація, а справжня культурно-цивілізаційна потуга Європи, гідна визнання і підтримки.

Щоб не бути голослівною, надам кілька таких свідчень, що зберігаються в Центральному державному архіві органів вищої влади та управління України (таких задокументованих свідчень маємо кілька сотень):

«Український хор не тільки досяг своєї поважної мети, давши докази античної цивілізації України, багатої національним фольклором, що підтверджує високу культуру народу, він дав більше – приклад надзвичайної досконалості» (Франція, «L’avenir», 21 січня 1921 року);

«Український хор завітав до Берліну. Мета йогосвітовоїподорожі – здобутиморальнезавоювання для молодоїНародноїРеспубліки. Нас вінзавоюваввідразу» (Німеччина, «BerlinerZeitungamMittag», 29 квітня, 1920 року);

«Мої всі симпатії на боці вашого народу» (Бельгія, королева Елізабет, 1920)

«Українці дали нам не тільки красу, але й лекціюнаціональноїсамосвідомості» (Бельгія,«Devolksgazet», 19 січня 1920 року);

«Вони даютьнайвищуатестаціюмузичнійкультуріУкраїни» (Швейцарія, «TagesAnzeiger», 23 жовтня 1919);

«Хто пережив і відчувпрекрасніспівиУкраїнськоїРеспубліканської Капели, не може не полюбитиУкраїнивсієюдушею (Чехія,«Ukrajinskarepublikanskaкареlа», 1919);

«Українці – перші, хто приїхав до нас не брати, а давати» (США, Сенатор, 1922);

«У всьому тому почуваєтьсяокремийнаціональний дух, який не маєнічогоспільного з так званою «російськоюмузикою» (США, «TheMichiganDailyAnnArbor», 14 лютого 1923);

«Перший раз в житті я шкодую, що у мене немаєдругої руки, і я не можу вам плескати»(Мексика, Президент АльвароОбрегон, 1922),

«Цейлюдський гурт примусив нас дрижатипід час своїхконцертів і нагадав, що на цімБожімсвітііснуєнація, якійім’я Україна» (Бразилія,«Gazetadenoticias», 1923);

«Ми вбачаємо в концертах українського хору елемент, якийспричиниться до піднесеннянашоївласноїмузичноїкультури» (Уругвай, «Elbienpublico»,1923);

«Ціслов’янизаволодіютьмайбутнім» (США, «TheChicagoEveningPost», 1922).

Афіші концертів Української Республіканської Капели у Польщі й Франції

Український прорив російської інформаційної блокади шляхом пісенної дипломатії засвідчив високу конкурентоспроможність української культури – «м’якої сили» української політики. Недаремно після нейтралізації УНР окупаційна радянська владаусіляко знищувала пам’ять про світовий резонанс української культури і державності: Петлюру застрелено у Парижі 1926 року;автора «Щедрика» Миколу Леонтовича у 1921 році знищено російськими спецслужбами за «контрреволюційну діяльність»; Кошицеві, диригентові хору і головному українському культуртрегеру, заборонено повертатись в Україну.

Диригент Української Республіканської Капели Олександр Кошиць

Така ж політика запроваджувалась і щодо інших діячів української культури. Мова – пропредставників «розстріляного відродження», «бойчукізму», «шістдесятництва» тощо. За політичними статтями – як організаторів або учасників націоналістичних терористичних і контрреволюційних організацій – розстрілювали головних українських культуртрегерів – Михайла Бойчука, Леся Курбаса, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильногота сотні інших. Якби вони свого часу не були ліквідовані російським тоталітарним режимом, який вбачав в українському незалежному мистецтві свого внутрішнього державного ворога, Україна стояла б сьогодні поруч європейських культурних націй.

Натомість світ сьогодні знає чомусь «російського» Гоголя, чомусь «російського» Довженка, чомусь «російського» Малевича, але з усіє впевненістю – «український» Чорнобиль, «українську» корупцію, «українського» Шевченка (але не того, якого б нам хотілось). Якщо говорити про сутоXXстоліття, то всі так звані «радянські» поети, актори, режисери, письменники, науковці, винахідники, розробники космічних і комп’ютерних технологічних інновацій, серед яких численна кількість українців – світ автоматично трактує як росіян. Те саме стосується нашої історичної та культурної спадщини у глибшому минулому – Артемій Ведель, Петро Чайковський, Дмитро Бортнянський, Микола Ге, чи той самий Гоголь, який за свідченням Євгена Маланюка записав себе під час перебування в європейському санаторії як «українець, замешканий у Москві» (між іншим, кожному варто перечитати першу редакцію його «Тараса Бульби», яку за наполяганням російського царя Гоголь переписав, – там і слова немає про «русского царя», а політичний центр твору становить ідея козаччини).

Отже, елітарна українська культура, яка забезпечила б добру репутацію будь-якій державі світу, була свого часу або знищена, або анексована Росією.Для «хутірної» жУкраїнизапроваджувалась політика «фольклортоталітаризму» – створення з українців периферійної, маргінальної, сільської нації (у той час як справжня народна культура нищилась з розкуркуленням і Голодомором). Внаслідок цього тривалий час нашою культурною політикою править «шароварщина». Про це детально пише у своїй книжці «Ave, Europa!» Оксана Пахльовська. І це треба усвідомлювати, коли ми піднімаємо питання нашого національного престижу в світі.

Тому свою пізнаваність у світімусимо створювати не лише в сучасних умовах протистояння російській агресії, але й відвойовувати нашу анексовану культурну спадщину – за допомогою історичних знань, їх модернізації та актуалізації у публічному і молодіжному просторі. Як слушно зауважує Оксана Забужко, «вся наша спадщина, свого часу затаврована в СРСР як «петлюрівська», й досі недоторкана». Приміром, будинок Миколи Леонтовича на Вінничині, який подарував світові «Щедрик» («Carollofthebells»), міг би стати меккою для музикантів різних куточків світу. Сьогодні ж він сиплеться через брак коштів і нерозуміння його економічного і культуротворчого потенціалу.

Будинок, де народився Микола Леонтович, с. Шершні на Вінничині

Чи багато дав Україні культурно-дипломатичний проект відрядження Української Республіканської Капели за кордон у тодішніх умовах військового та інформаційного протистояння Росії? Дав і дуже багато! Чи вдалось нам ці успіхи інструменталізувати і монетизувати на користь іміджу української держави і впевненості сучасного українського громадянина у конкурентному світі? Ні! Через втрату можливостей зробити це сто років тому внаслідок російської окупації. А сьогодні – через відсутність політичного йекономічного інтересу до української культурної й історичної спадщини. Незнання позитивних проектів минулого не дає нам вийти на позитивний державний курс. Хоча ці знання сьогодні є цінним джерелом для національної гідності, відчуття позитивної історичної спадковості, а значить – позитивної історичної перспективи.

Інтерв’ю записав Влад Дунаєнко, студент 3 курсу Інституту журналістики КУБГ

Джерело

У 2016 році вийшов окремий номер празького (Чехія) місячника “Український журнал“, присвячений темі української культурної дипломатії (PDF).

«Український хор не тільки досяг своєї поважної мети, давши докази античної цивілізації України, багатої національним фольклором, що підтверджує високу культуру народу, він дав більше – приклад надзвичайної досконалості» (Франція, «L’avenir», 21 січня 1921 року)

Культура – „м’яка сила“ політичного впливу

Поняття культурної дипломатії походить з американської наукової політологічної школи. Розробник концепції „м’якої сили“ (Soft power) у міжнародних стосунках, колишній державний службовець США у галузі національної безпеки Джозеф Най відносив культуру до базового політичного месиджу своєї країни за кордон. Вона має здатність переконувати без примусу і приваблювати без тиску. Для американців така політика зовнішнього впливу стала актуальною після спаду холодної війни.

Автор статті «Культурна дипломатія: мистецтво політики» (с. 12-14) – Тіна Пересунько

Фото надане МЗС України. Графіті в кабінеті відділу культурної дипломатії МЗС.

Капела Олександра Кошиця дала майже тисячу концертів у 18 країнах

“Цей військовий чоловік, який дбає за визволення свого краю з-під ярма більшовиків і царистів, уміє більше, ніж воювати. Він знає, що один меч не має сили, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу для своєї батьківщини, він нас знайомить із мистецтвом своєї країни. Україна – країна чорнозему, батьківщина Гоголя – робиться зараз для нас країною пісень”, – пише бельгійська газета Ons Vaderland від 11 січня 1920 року про голову Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюру. А ще додає: “Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею”.

Олександр Кошиць (1875–1944) працював диригентом театру Миколи Садовського та Київської опери. Писав музику до п’єс та ставив обробки народних пісень. У січні 1919 року очолив організовану урядом УНР республіканську капелу. Успішно виступали на найкращих сценах Європи, Північної та Південної Америки. Залишився працювати у Нью-Йорку – навчав диригентів і організовував виконання українських творів. Помер у канадському Вінніпегу. Його тіло помістили у мавзолей видатних українців цвинтаря ”Ґлен-Іден”. На похорон зійшлися майже 5 тисяч осіб. ”Мої думки і мрії, над якими я ночами плакав, коли душа переспівувала мої рідні, мої ніжні, мої сумні й величні мелодії, не завели мене, – пише Кошиць у щоденнику. – Голосом святої чистоти і небесної художньої правди залунала наша пісня в широкому світі. Встала велика, могутня, життєтворна, як вічне Сонце! І перед нею, мов електричне світло перед Сонцем, згасло і потемніло все штучне в мистецтві. Все нещире, чим набита Європа і так званий культурний світ. Зголодніла по художній правді людська душа потягнулась до нашої пісні, мов до цілющого джерела. Пила з неї нову силу, віднаходила в ній пісні свого чистого дитинства”.

На вечорі з нагоди 25-річчя письменника і театрознавця Миколи Вороного 1 січня 1919-го Петлюра запрошує до себе на аудієнцію завідувача етнографічної секції музичного відділу Міністерства народної освіти і мистецтва УНР Олександра Кошиця. Наступного дня у своєму кабінеті наказує:

– Через тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела. А то – розстріляю!

25 січня Петлюра підписує закон про створення Української республіканської капели під патронатом Міністерства народної освіти і мистецтва. Її учасникам надають статус державних службовців.

“Посилаючи вас за кордон, Директорія вірила, що чарівна українська пісня та ваше патріотичне відношення до сповнення своїх обов’язків переможуть найлютішого ворога української справи в Європі – незнання та нерозуміння наших національних змагань”, – пише до Олександра Кошиця член Директорії Андрій Макаренко.

До Києва наближаються більшовицькі війська. ­Спорядження відбувається нашвидкуруч. У березні капела виїжджає до прикордонного Кам’янця-Подільського, тепер Хмельницька область. Пошити сценічні костюми не встигають. У канцелярії музичного відділу Міністерства освіти забувають потрібні нотні матеріали. У штаті – 100 осіб, проте в дорогу збираються лише 37. Склад потрібно доукомплектовувати. Беруть співаків з інших хорів. Не обов’язково українців – навіть росіян-білогвардійців.

“Цей різношерстий склад хору був і зародком його загибелі”, – вважає адміністратор колективу Микола Чайковський.

Не всі українці підтримують культурну місію. Публіцист Микита Шаповал на псевдонім Сріблянський пише в газеті “Нове життя”, що виходить у Станіславові – тепер Івано-Франківськ: “Перша Українська республіканська капела – прекрасна річ. Але для чого вона їде за кордон? Яку політику має робити піснями і перед ким? Щоб буржуазія Відня, Праги, Парижа, Лондона, розвалившись у кріслах, хлопала вухами, слухаючи пісні залитої кров’ю України? А чи не почепили б ви арфи ваші на верби та не поплакали б краще на ріках вавилонських?”

Перший концерт запланований у Празі – столиці проголошеної півроку тому Чехословацької Республіки. По дорозі артистів арештовує поліція. Звинувачують у нелегальному перетині кордону.

“З вершини російських “єдинонедєлімських” ідей читали нам лекцію про Пушкіна, Гоголя, Толстого і велику та глибоку російську культуру, – згадує Кошиць розмову у відділенні. – Я чемно подякував за подані мені відомості і сказав, що вони поповнюють пройдений мною в духовній академії курс. Але коли ці добродії підняли тон і почали нас обзивати сепаратистами, то тут уже і ми не втрималися. Наговорили їм теж дечого неприємного. Що про сепаратизм тут не може бути й мови, бо вже нема Росії. Що в великій Австрії вони, чехи, ще вчора рахувались сепаратистами. А коли здобули собі з чужих рук волю, то соромно їм називати сепаратистами ввесь народ, який також, як і вони, прагне національної волі”.

Український національний хор під час гастролей у США, 1924 рік. Світлина з презентаційного буклета авторства імпресаріо Макса Рабінова

10 травня капела таки виступає з концертом у “Громадському будинку”.

Далі – тріумфальні виступи в Австрії та Швейцарії. Восени прибувають до Парижа. Це – основний пункт гастролей. Адже тут відбувається мирна конференція, на якій вирішується питання повоєнних кордонів Європи. Директорія готує аргументи щодо прав на політичну незалежність від Росії. Концерт капели повинен стати одним з основних.

Але на момент приїзду Кошиця “українське питання” вирішене. Територію, на яку претендувала УНР, ділять між Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Радянською Росією. Попри це російські емігранти планують зірвати концерт. Під час виконання гімну “Ще не вмерла Україна” має встати промовець і запропонувати публіці залишити зал. Мовляв, на сцені сепаратисти і вороги Франції. Поліція перешкоджає акції.

Професор паризької Сорбонни Шарль Сеньобос пише в листі до Кошиця: “Вам заперечують існування вашої нації. Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню душу”. А критик Шарпантьє додає: “Великі жерці мистецтва приїхали в Париж послужити красі. Мене всі знають за вибагливого і лайливого, але хто не вірить моїм словам, нехай сам піде послухає – і переконається”.

Донька учасника Паризької мирної конференції Жоржа Клемансо обіцяє привести на наступний концерт батька. А танцюристка Айседора Дункан пропонує творчий “тандем” – французька хореографія під українські веснянки. Кошиць відмовляється через щільний графік. “Сама Айседора Дункан була вже старенька, підмазана й товста, – згадує керівник капели. – Лежала в штучній позі на канапі, одягнена в якийсь фантастичний пеньюар і золоті підступці. Було ніяково й смішно. Те очарування нею, яким я горів стільки років, спадало. Брав жаль і зло. Поневолі хотілось думати про “загробне житіє”. Не треба близько знайомитися з людьми, талант яких поважаєш”.

В Європі здіймається “українська хвиля”. Ось уривки з пуб­лікацій у пресі: “До України мені було цілком байдуже, але зараз я буду битися скрізь за мистецтво цієї країни”, – La Gazette de Holande, Нідерланди. “Українці дали нам лекцію національної самосвідомості” – De Volksgazet, Бельгія. “Цей виступ можна прийняти як найвищу ­точку, до котрої хорова техніка може коли-небудь дійти”, – Manchester Guardian, Велика Британія. “Якби пісня була державою, то Україна посіла б перше місце поміж народами”, – B. Z. Am Mittag, Німеччина. Після концертів у Лондоні місцеві часописи публікують майже півсотні рецензій.

Перед прибуттям до нової країни Кошиць готує авторське аранжування її гімну. Критики відзначають, що часто українські версії звучать краще за оригінал. Під час виконання “Марсельєзи” у Женеві дами схоплюються зі своїх місць і в екстазі ламають парасолі об естраду.

Але невизнана держава не здатна повноцінно фінансувати капелу. Співакам подекуди не вистачає навіть “шлункових” коштів. Через часті переїзди і переохолодження диригент хворіє. Однак бере участь у всіх концертах.

“Капела зараз концертує в Берліні з таким же великим поспіхом, як і в других краях Європи, – пише Олександр Кошиць Симону Петлюрі 15 червня 1920 року. Той перебуває в Польщі. – Матеріальна наша справа стоїть оскілько кепсько, що погрожує не тільки організації, а й самій справі. Ваші накази про асигновку грошей на дальнійшу подорож не виконуються. Зараз живемо випадковими подачками від міністра фінансів і не можемо нікуди вирушити. Благаю вас, дорогий наш батьку, – або забороніть цю гру в піжмурки, або дайте наказ про розпуск капели зараз же. Бо вийде цирковий номер, коли всі музики розбігаються, а диригент зостається сам наодинці з партитурою”.

Колектив втрачає статус представницької інституції УНР і переходить до рук приватних імпресаріо. Змінює назву – тепер це Український національний хор. Восени 1922 року фінансист Макс Рабінов організовує йому поїздку до США. Перед цим він же показував американцям російський балет і ансамбль балалаєчників.

Перший концерт – 5 жовтня 1922 року в Carnegie Hall у Нью-Йорку. Потім – турне по США. Фірма Brunswick записує українські пісні на платівки. Триває збір медійного врожаю: “Боже, зжалься над тими, хто не чув найбільш натхненного і чудового вокального ансамблю, який тільки збирався перед американською публікою” – The New Advance. “Музичний світ винен Кошицю більше, ніж він коли-небудь може заплатити за його бездоганний хор” – Times Herald. “Ці українці своїми піснями зразу поставили нас на своє місце” – St. Louis Daily Globe Demokrat.

Гастролі продовжуються у Латинській Америці. Замість двох тижнів у Мексиці виступають два місяці. Місцевий уряд фінансує рекламну кампанію. Пропонують Кошицю залишитися працювати. Відмовляє.

– Вперше у житті шкодую, що не можу аплодувати, – говорить президент Мексики Альваро Обрегон. Праву руку втратив на війні.

Глава Уругваю Хосе Серрато відвідує виступи хору двічі. Президент Бразилії Артур Бернардіс приводить із собою усіх міністрів. Ті постійно плескають і вимагають “на біс”. Майже половину програми доводиться виконувати повторно. Академік Квелю Нетто пише у Journal do Brazil: “Мелодії, що проходять крізь серце цих співаків, пронизують його тугою й переповнюють смутком і стражданнями, що від віків пригноблюють описану Міцкевичем Україну. Україну таких героїв, як хоробрий гетьман Мазепа, увіковічнений Байроном у безсмертному творі. Голос цього хору полонить аудиторію силою симпатії. Співай же, чаруюча Україно, співай, щебетушко! Розсипай по світу пісні синів твоїх. Прийде колись і для тебе весна, якої ти чекаєш”.

Протягом 1919–1924 років колектив дає майже тисячу концертів у 18 країнах. Хористи до останнього підтримують зв’язки з урядом УНР в екзилі. Тепер уже вони надсилають гроші.

“Хай жертводавці мають певність, що ні один долар не буде витрачений марно, а піде на важливі потреби загальнонаціонального значення, – звітує Симон Петлюра в лютому 1923-го. – Діяльність капели, з мого погляду, є історичною. Хай же свідомість такої ваги “праці” дасть і вам, і всім членам її моральне задоволення і сили для дальшої праці. Можу запевнити, що ми тут у Старому Світі стежимо за вашими виступами, радіємо славі вашій і шлемо свої найкращі чуття і благословенство у вашій, незамінній для нашої справи діяльності”.

1 184 500 карбованців виділила Рада народних міністрів УНР на створення Української республіканської капели в січні 1919 року. Окрім цього, надано понад 1 млн франків на гастролі колективу до Західної Європи. Формування одного армійського корпусу тоді обходилось у 5 млн крб

106 000 глядачів відвідали три концерти Українського національного хору на стадіоні Toreo в Мехіко у грудні 1922 року

Ніде у світі не зафіксовано таких прадавніх первісних мотивів

Репертуар Української респуб­ліканської капели становили переважно народні пісні. Обов’язковий пункт програми – колядка “Щедрик”. Вперше її виконали 7 січня 1917 року. Хор Київського університету Святого Володимира під керівництвом Олександра Кошиця виступав на різдвяному концерті в студентській церкві. Текст – народний. Музика – викладача Тульчинського єпархіального жіночого училища Миколи Леонтовича. Працював над нею з 1910-го. Завершив за п’ять місяців до прем’єрного виконання.

– ”Щедрик” полонив світ завдяки своєму універсалізму, – вважає музикознавець Валентина Кузик, 72 роки. – У ньому закладена магічна мантра: “та-ра-ра-ра, та-ра-ра-ра”. Вона постійно крутиться, нанизує на ниточки по чотири цеглинки. Збудована прекрасна будівля. І наприкінці пущена в космос – “ла-а-астівочка”. Думка нуртує, все твориться на містичному рівні. Леонтович зліпив чудову наскрізну за формою композицію на основі малесенької компоненти в три звуки, півтора тони. Ніде у світі не зафіксовано таких прадавніх первісних мотивів, як в Україні.

Професори Канторської школи Святого Людовіка в Парижі беруть у Кошиця ноти й перекладають текст французькою. Після концерту в Празі головний редактор мистецького журналу Smetana Зденек Неєдли пише: “Ану, панове модерністи, яким для своєї нікчемної часом думки потрібно 20 стрічок партитури, спробуйте це зробити на чотирьох стрічках, як це роблять українські композитори”.

Англійська версія пісні – Carol of the bells – “Колядка дзвіночків” – з’являється 1932-го. ­Автор – американський диригент українського походження Пітер Вільховський. Через чотири роки ноти колядки публікує музична фірма Карла Фішера. Там вказано, що це авторська обробка пісні українця Леонтовича. “Щедрик” стає різдвяним гімном у США. Є понад 200 його версій. Одна з останніх – на 12 віолончелях, виконана ансамблем Стівена Шарпа Нельсона. За п’ять років цей запис в інтернеті переглянули 23 млн разів.

Автор фото № 1 – Library of Congress; № 2 – Центральний державний архів вищих органів влади та управління України

Автор статті: Тіна Пересунько

Джерело

Вперше колядку “Щедрик” виконали 7 січня 1917 року. Хор Київського університету Святого Володимира під керівництвом Олександра Кошиця виступав на різдвяному концерті в студентській церкві. Текст був народний. Музика — викладача Тульчинського єпархіального жіночого училища Миколи Леонтовича. Працював над нею з 1910-го. Завершив за п’ять місяців до прем’єрного виконання.

— Якби Кошиць не взяв у Леонтовича останню на той момент версію “Щедрика”, він і далі вдосконалював би ці три такти, — каже Валентина Володимирівна. — Композитор захоплювався поліфонією і синтезом мистецтв. Зацікавився світломузикою. Все хотів знати, все вбирав. Не дарма Микола Лисенко говорив про нього: “Я вірю, з цього скромного подільського вчителя виросте правдивий і великий музикант”.

Через два роки за наказом голови Директорії УНР Симона Петлюри створюють Українську республіканську капелу. Її очолює Олександр Кошиць. Завдання — популяризувати музику ­новоствореної держави за кордоном. Навесні 1919 року колектив вирушає в турне. “Щедрик” — обов’язковий пункт програми на всіх концертах.

“Ану, панове модерністи, яким для своєї нікчемної часом думки потрібно 20 стрічок партитури, спробуйте це зробити на чотирьох стрічках, як це роблять українські ­композитори”, — пише головний редактор мистецького журналу “Сметана” Зденек Неєдли після концерту в Празі. А професори Канторської школи святого Людовіка в Парижі беруть у Кошиця ноти й перекладають текст на французьку.

5 жовтня 1922 року капела виступає у “Карнеґі Холлі” в Нью-Йорку. Далі — концерти в “Колосеумі” й у “Президентському театрі” Вашингтона. Потім — Мексика, Бразилія, Аргентина, Уругвай.

“Ми не могли навіть підозрювати, що вони мають завершене знання мистецтва. Одначе ці українці своїми піснями одразу поставили нас на своє місце”, — пише газета “Сент Луїс Дейлі Ґлоуб Демократ”.

“Голос цього хору полонить аудиторію силою симпатії. Співай же, чаруюча Україно, співай, щебетушко. Розсипай по світу пісні синів твоїх — прийде колись і для тебе весна, якої ти ­чекаєш”, — додає “Журнал де Бразіл”.

Англійська версія пісні Carol of the bells — “Колядка дзвіночків” з’являється 1932-го. Автор — американський диригент українського походження Пітер Вільховський. За чотири роки ноти колядки публікує музична фірма Карла Фішера. Там вказано, що це авторська обробка пісні українця Леонтовича. “Щедрик” одразу стає різдвяним гімном у США. Його популярність у світі зростає ще більше.

На сьогодні є понад 200 версій пісні. Одна з останніх — “Щедрик” на 12 віолончелях, виконаний ансамблем Стівена Шарпа Нельсона. За п’ять років цей запис в інтернеті переглянули 23 млн разів.

Малюнок: Колядники. Малюнок із британського журналу ”Ґрафік”, 1883 рік

Джерело