Тіна Пересунько, авторка й кураторка проекту «Світовий тріумф «Щедрика» — 100 років культурної дипломатії України», наукова співробітниця Українського центру культурних досліджень при Міністерстві культури України в інтерв’ю Громадському Простору, докладно розповіла про однойменне видання, яке нещодавно побачило світ, про захоплюючі приклади налагодження місточків для діалогу світового тріумфального турне Української республіканської капели під орудою диригента Олександра Кошиця.
Довідково: Проект Українського центру культурних досліджень «Світовий тріумф «Щедрика» — 100 років культурної дипломатії України» реалізовано у межах дослідження «Джерелознавчі студії з історії культурної дипломатії України». На підставі опрацювання архівних документів фонду Української Республіканської Капели №3965 Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України укладено ресурсну базу даних для відзначення у 2019 році 100-річчя культурної дипломатії України. Здійснено вибірку репрезентативних документів з історії світового турне Української Республіканської Капели у 1919-1924 рр., як інструменту політики культурної дипломатії Уряду Директорії УНР. Матеріали оприлюднено у форматі мандрівної виставки і збірника архівних документів, що будуть поширюватись й експонуватись в державних, дипломатичних та культурно-освітніх установах України й світу у 2019 році. Проект здійснюється за підтримки Українського культурного фонду.
Громадський простір: “Культурна дипломатія” – поняття, яке вже міцно увійшло в інформаційний простір України. Тіно, Ви одна із тих людей, хто вболіває за її розвиток. Хотілось би прояснити для наших читачів: що ж таке культурна дипломатія, у чому її призначення?
Тіна Пересунько: Сам термін «культурна дипломатія» в українському інформаційному, науковому просторі функціонує вже років десять, але те, що дійсно було важливо для мене – привнести поняття історичних студій в галузі української культурної дипломатії, тобто розкрити історичний контекст культурної дипломатії України. Аналізуючи наукові доробки в галузі культурної дипломатії різних країн, зокрема, США, Польщі, Франції, вдалось з’ясувати, що у них фундаментальні праці в цій галузі з’являлись саме як історичні дослідження.
Для мене важливим було привнести знання про те, що не лише Франція має історію та національні традиції в галузі культурної дипломатії, до яких ми апелюємо – мережі Французьких інститутів у світі, французькі урядові програми в галузі культурної дипломатії; або Польща – Інститут Адама Міцкевича; Велика Британія – діяльність Британських рад за кордоном; чи Німеччина – Ґете-Інститути. Дослідженням «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України» доносимо розуміння того, що Україна також має свої національні, інституційні, державні традиції в галузі культурної дипломатії.
Культурна дипломатія – це державно-інституційна стратегія культурного діалогу кожної окремої країни світу із зовнішнім середовищем. Ми говоримо «державно-інституційна», бо культурна дипломатія реалізовується на державному рівні, а існує ще поняття «народна дипломатія», коли ми говоримо про громадянський вимір – наприклад, громадські організації з кожної країни реалізують цей діалог. Є також наближене поняття «публічна дипломатія», коли відбувається діалог між урядом і громадськістю закордонної країни, про це, зокрема, йдеться в моєму дослідженні.
Перебуваючи в просторі наукових тверджень, чим є культурна та публічна дипломатія, важливо було усвідомити, що основне визначення культурної дипломатії, яким оперують українські науковці – це обмін ідеями, інформацією, культурними маніфестаціями поміж народами з метою покращення взаєморозуміння – таке визначення належить американському науковцю Мілтону Каммінгсу. Але це визначення є наслідком історичних студій цього науковця: він проаналізував діяльність американських урядових програм в галузі культурної дипломатії з початку двадцятого століття до двохтисячних років, і, власне, це визначення з’явилось із розуміння історичної моделі культурної дипломатії США.
До речі, є ще одне цікаве визначення з твору Мілтона Каммінгса, в якому він говорить: «програми культурної дипломатії завжди потужніші, коли мають міцну інституційну основу, підкріплену законодавчою базою і сталою підтримкою найвищих державних посадовців». Коли я знайомилась із цим його твором, дуже цікаво було побачити паралель не лише з американською моделлю культурної дипломатії, а також із моделлю культурної дипломатії Української Народної Республіки. Тут йдеться про три базові кити: по-перше, це підтримка найвищих державних посадовців – а ми говоримо про культурну дипломатію Симона Петлюри 1919 року; по-друге, це законодавча база в галузі культурної дипломатії – ми знаємо, що на рівні уряду УНР був ухвалений закон «Про створення державного хору», котрий і привніс у світ знаменитого «Щедрика», яким ми так пишаємось; по-третє, це інституційна основа – хор, який ознайомив світ із «Щедриком», був державною інституцією. Коли читаєш теоретичні праці американських науковців в галузі культурної дипломатії, знаходиш підтвердження того, що Україна теж має історичний досвід, який цілком вписується в ці теоретичні моделі.
Громадський простір: Яку місію передбачав втілений Вами проект?
Тіна Пересунько: Проект, що називається «Джерелознавчі студії з історії культурної дипломатії України», підтриманий Українським центром культурних досліджень, покликаний мовою історичних архівних документів – зокрема, в нашому дослідженні я працювала з документами Центрального державного архіву вищих органів влади та управління – засвідчити предмет історії культурної дипломатії України і тим самим поступово також вимальовувати теоретичну модель культурної дипломатії, яка притаманна саме для України.
Навіть якщо апелювати до вже прийнятого визначення культурної дипломатії про обмін інформацією, ідеями, культурою між народами, то, безумовно, йдеться про обставини, коли це є вільні народи, суверенні держави – тоді уможливлюється обмін між ними. А я, наприклад, в документах цього проекту читаю рецензії, які виходили в Парижі після прем’єри «Щедрика», зокрема, професора Тулузької консерваторії Жоржа Гюро, який пише: «Як ми досі могли не знати про цю музичну школу?!». В каталозі Біляєва нічого не написано про Лисенка, чому ж тоді Російська імперія, яка заявляла про те, що Україна та українці – це складові Російської імперії, не пропагує українських композиторів закордоном, чому вона унеможливлює доступ цієї української культури, яка нібито є складовою російської, до світової культурної спадщини?
Тому, безумовно, українська модель культурної дипломатії виходить з того, щоб відвоювати автономну модель для репрезентації українського мистецтва та культури. Тут можна говорити про постколоніальні студії, бо навіть в документах проекту, зокрема листі Олександра Кошиця до голови дипломатичної місії УНР в Празі Максима Славінського, він пояснював, як з’явився проект створення хору і «Щедрика»: «З огляду на важність момента Директорія командирувала капелу на два місяці за кордон, в Париж та інші місця Європи, для репрезентації української музичної культури, щоб зискати в Європі симпатію для України і прихильність до її емансипаційних змагань», – тобто ми говоримо про емансипацію народу, про перший вихід взагалі українського культурного суверенітету в світі.
Ми, власне, обговорюємо один із найуспішніших, найрезонансніших прикладів в українській історії налагодження культурного діалогу України зі світом – історичний приклад світового тріумфального турне Української республіканської капели під орудою диригента Олександра Кошиця, яке тривало з січня 1919 року до лютого 1924 року в сімнадцяти країнах світу. Цей проект було ініційовано головою Директорії УНР, тоді головнокомандувачем військ (Української республіканської армії) Симоном Петлюрою. Це дуже актуальний проект для сьогоднішньої України, тому що останні п’ять років (з 2014 року) з подачі Адміністрації Президента в риториці Президента Петра Порошенка вперше почали з’являтись тези про те, що наша держава повинна розробити національну програму просування інтересів України в світі, створити Інститут Тараса Шевченка, Міністерству культури було дано доручення розробити проект цього інституту. Зрештою, в 2017 році Міністерство закордонних справ створює Український інститут, який вже на сьогодні повноцінно функціонує на зразок Ґете-Інституту та Британської ради, і почав реалізовувати політику в цій галузі.
Громадський простір: Я так розумію, що більшість людей, які приходили на ці концерти, радикально змінювали ставлення до такого явища, як Україна та українська культура?
Тіна Пересунько: Саме так. Наприклад, професор Сорбонни Шарль Сеньобос пише: «Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації», – тобто фактично підтверджує важливість і дієвість цього інструменту. На жаль, коли український хор приїхав до Парижа в листопаді, українське питання вже було вирішено на політичному рівні на користь інших. Однак мистецький голос Української Народної Республіки залишався вагомим, авторитетним рупором національних інтересів УНР.
До речі, під час дослідження, роботи над цим проектом, нам вдалось знайти раніше невідомі речі. Так звана Золота книга капели – це рукописний текст на 200 сторінок, де зібрано лише підписи та відгуки про хор видатних діячів: політиків, президентів, королів і королев, прем’єр-міністрів, видатних диригентів і професури з усього світу. У вузькому колі музикознавців, які знають про цей проект, вважалось, що ця книга була втрачена в московських архівах, але в процесі дослідження з’ясувалось, що вона в Празі.
Цікавий прецедент: коли відбувався виступ у Бельгії за участі королеви Єлизавети, вона поставила свій підпис в Золотій книзі капели. Вперше в українській історіографії в нашому збірнику опубліковано ці підписи, зокрема, й автограф королеви Єлизавети. Тому, коли ми в щоденниках Олександра Кошиця читаємо розповідь про те, що прийшла королева Бельгії, хвалила хор і заявила: «Всі мої симпатії на боці вашого народу», – і підписалась у книзі капели, а потім дійсно знаходимо її автограф, то розуміємо – все, що було сказано довкола цієї історії, є правдою.
Метою нашого проекту було привнести нову політичну риторику, нові тези у висловлювання наших політиків та державних службовців про те, що Україна не в 2014 році розпочала політику культурної дипломатії, і навіть не в 1991 році, а набагато раніше. Сьогодні ми говоримо про сторіччя культурної дипломатії, зокрема, також про те, що законодавчі ініціативи в галузі культурної дипломатії мають уже сторічну національну традицію, ми говоримо про 100 років культурної дипломатії в історії модерної України. Я сподіваюсь, що «Джерелознавчі студії з історії культурної дипломатії України» матимуть продовження, щоб досліджувати культурну дипломатію в добу міждержавної України.
Громадський простір: Тіно, оскільки Ви першою почали говорити про цю тему на такому рівні, опрацювали великий пласт документів і довели, що Україна має столітню історію культурної дипломатії, підняли ці важливі меседжі на поверхню, то на Вас і велика відповідальність. Тож які у Вас подальші плани?
Тіна Пересунько: Дійсно, вперше вдалось пов’язати історію з модерною термінологією. Коли я ознайомитись з архівними документами Української республіканської капели (це було в 2015-16 роках), то, безумовно, студіюючи цей модерний напрямок культурної дипломатії, важко було не помітити, що ці архівні документи якраз і говорять мовою культурної дипломатії. Тому, дійсно, в своїх наукових тезах, статтях, публікаціях і виступах я активно пропагувала твердження, що культурна дипломатія притаманна політиці не лише сучасної України, а також і УНР.
У подальших планах – поглиблювати розуміння предмету культурної дипломатії в історії України, бо знову ж таки, якщо повертатись до Вашого першого питання про те, чим є по суті культурна дипломатія, то це присутність України як автономного культурного суб’єкта (можливо, не завжди політично спроможного). Ми знаємо з історії, що Україна тривалий час перебувала під окупацією або в складі інших держав, зокрема, Російської імперії, Речі Посполитої. Тобто, я вважаю, що важливо також проаналізувати ті спроби українського автономного діалогу із закордонним світом. Можливо, в той час, коли Україна не мала власної державності, це відбувалось без посередництва державних інституцій, але через певні громадські організації: видавництво Михайла Драгоманова у Женеві, його публікації, діалог із закордонними читачами; діяльність Союзу визволення України в країнах Західної Європи – це також слід аналізувати та вважати частиною історії української культурної дипломатії.
Безумовно, всім нам відомий приклад виїзду королеви Анни Ярославни до Франції, її вагомий внесок – не лише політичний, але й культурний. Тобто все, що ми сьогодні знаємо як історію або міфологію, наш проект має за мету перетворювати на предмет дослідження історії української культурної дипломатії.
