Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 25.05.2023 № 299 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #Звичаї_обряди_святкування #Знання_та_практики_що_стосуються_природи_Всесвіту

Буковинське поминальне деревце з дарами

Охоронний Номер – 069н.к.с.

Географічне розташування: Села Драчинці, Глиниця, Шипинці, Мамаївці, Просіка, Байраки, Буківка, Велика Буда, Великосілля, Годинівка, Горбова, Бояни, Дяківці, Круп’янське, Куликівка, Лунка, Мала Буда, Маморниця, Маморниця Вама, Луковиця, Могилівка, Молниця, Остриця, Банчени, Петрашівка, Підвальне, Тернавка, Хряцька, Цурень, Йорданешти, Купка, Корчинці, Сучевени, Димка, Опришени, Тереблече, Карапчів, Волока, Валя Кузьмина, Грушівка, Молодія, Чагор, Червона Діброва, Ленківці, Рідківці, Маршинці, Магала, місто Герца Чернівецького району, села Керстенці, Грозинці, Подвірне, Мамалига Дністровського району, села Вашківці, Бережниця, місто Вижниця Вижницького району.

Буковинське поминальне деревце з дарами – похоронний офірний атрибут, що відображає дар, гостину в потойбіччя для Царства Небесного душі загиблого, офіру “перед душі”.

За структурою буковинське поминальне деревце з дарами має кілька основних інваріантів:

Тип 1 – “прутчик”: в калач встромляють непарне число дерев’яних прутиків-шпажок, на які нанизується ритуальне печиво, солодощі (Вижницький район практикує і зараз, Рогізна, Стара Жучка, Гарячий Урбан передмістя Чернівців практикували цей тип до 70-х років минулого століття);

Тип 2 – деревце живе: зрубують невелике молоде плодове деревце, яке прикрашають ритуальним печивом спеціальної форми, на його верхівці палять непарну кількість свічок, цей тип деревця доповнюється мискою з трьома калачами і пляшкою води (окремо), миска носить назву “паус” або “блід”. У деяких населених пунктах (наприклад, Остриця і прилеглі) деревце ставиться в головах покійного, паус – в ногах, і Опришени, Тереблече, Карапчів, Волока, Валя Кузьмина, Грушівка, Молодія, Чагор, Червона Діброва, Ленківці, Рідківці, Маршинці, Магала, місто Герца Чернівецького району, села Керстенці, Грозинці, Подвірне, Мамалига Дністровського району, села Вашківці, Бережниця, місто Вижниця Вижницького району несуть деревце вінчальні батьки – чоловіки з іншими чоловіками з родини, а паус несуть вінчальні матки з іншими жінками з родини. В інших селах (наприклад, Коровія) розрізнення за ступенем родичання немає – несе той, кого попросять. Обов’язковими з хлібних фігурок є три “драбинки” (символ сходження на небо), три “замки” і три “ключі” (ключ від Царства Небесного), а також три “голуби” (аби душа летіла легко).

Тип 3 – обрядова гілка. В деяких населених пунктах замість цілого деревця використовують його фрагмент (гілку сливи). Ця гілка прикрашається аналогічно до деревця, окрім того додатково перев’язується рушником. Такий звичай донині живий у селі Подвірне Дністровського району. Разом із гілкою до церкви несуть “мисочку” – цедруга частина дару. Приношення (вміст офірної миски) складається з трьох калачів, цукерок, пляшки води, олії, вина.

Тип 4 – деревце каркасне хлібне – в спеціальному кошику кріпляться дерев’яні прути (як правило, ставлять 9), на які нанизуються почергово хлібні фігурки – “голубочки”, “квітка”, “людина”, “безконечник”, внизу ставлять також “драбинку”, “ключ” і “замок”.

Тип 5 – обрядовий кошик – прикрашений випеченим ритуальним печивом, сливами і солодощами сам кошик, без прутів (Червона Діброва).

Тип 6 – деревце каркасне на ношах – для складання деревця беруться з церкви дерев’яні ноші, які містять стаціонарні прути і місця під солодощі та свічки, це осучаснений варіант. В окремих населених пунктах має значення кількість хлібних фігурок та їхня послідовність на поминальному дереві (Йорданешти, Сучевени ). Основні типи обов’язкового ритуального печива на дереві (дані за свідченнями респондентів сіл Просіка та Волока): “драбинка”, “коріння дерева”, “замок від раю”, “голуб”, “ангел-серафим”, “місяць небесний”, “листя конюшини”, “ружа”, слойка” (спіралеподібна), “хрест”, “ключ”, “тайстра селянина”, “безкінечник”, “сонце” (“колач”), “виноград”, “дзвіночки”. Всі фігурки випікаються по три, крім “драбинки”, “замка” і “ключа”.

Послідовність складання деревця у селах Волока та Грушівка (ярусами):

1. “Драбинки” і “коріння дерев”.
2. “Ключ”, “замок”, “ангел-серафим”.
3. “Тайстра селянина” (“кошик”): елемент квадратної форми, символізує земну зайнятість, вантаж земного шляху, “голуб”, три фігурки “місця небесного” і “сонця”, рослинні символи, на самому верху – “хрест”.

Тип 7 – “стіл”: з ритуальною метою виготовляється каркас із нержавійки (Остриця, Горбова, Банчени), це по суті металевий стіл із місцем під деревце, і тому саму конструкцію також називають “стіл”. Після здійснення обрядової функції солодощі з каркасу розбирають, а сам каркас повертають у церкву. Деревце з дарами випікається в ніч напередодні похорону, далі воно стоїть поруч із тілом всю церемонію прощання. Коли очолювана панотцем процесія співає. “Вічна пам’ять” (в домі, біля дому і в церкві), родина припіднімає деревце-парастас, а всі присутні символічно похитують випростаними долонями, ніби припіднімають деревце також. Відтак обрядовий припис різниться.

У одних населених пунктах солодощі з деревця роздають дітям відразу після відправи у церкві (Драбинці, Горбова), в інших же населених пунктах деревце віддають у церкву і солодощі розділяють між служителями церкви, співаками хору тощо (Остриця, Бояни, Сучевени, Просіка). Одні з найдавніших зафіксованих згадок про буковинські поминальні деревця з дарами знаходимо у праці Раймунда Фрідріха Кайндля “Русини на Буковині” (1889) “Мертвий завжди отримує крейцер, який кладуть йому на груди або кидають у могилу зверху на труну два крейцери, що, звичайно, є символом стародавнього звичаю приносити жертву.

Подібне можна сказати й про той калач (парастас), в який застромлено від п’яти до семи паличок, на яких прикріплені пряники, сливи і яблука, і який несуть попереду труни, а потім на могилі його здебільшого їдять”. За свідченням сучасних носіїв традиції (Угринчук М.І, Пентелейчук А.Г., Паламарю С.К) прути чи гілки хлібного деревця символізують ті шляхи, які має пройти душа на шляху до Господа, перед тим, як попрощатися з усім земним світом. Деревце можуть випікати самостійно (особливо в населених пунктах, де немає чітких вимог до форми та кількості хлібних фігурок) – Бояни, Горбова, Коровія, Бережниця), а можуть запрошуватися спеціальні кухарки – перепікарки (Драчинці, Сучевени). Скоромні (не пісні) хлібні фігурки випікаються з тіста як на калач з розрахунку  на 5-15 порцій (залежно від форми і висоти деревця). Пісні фігурки печуться за аналогічним рецептом, лише не додається молоко та яйце. Пісні фігурки замащують розчином води, цукру та компоту або міцного чаю (для кольору), скоромні – збитим яйцем із цукром.

Фото: Буковинський центр культури і мистецтв

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #Звичаї_обряди_святкування #Усні_традиції_та_форми_вираження #Виконавське_мистецтво

Традиція повіншування Василів у селі Липівка Рогатинської територіальної громади Івано – Франківської області

Охоронний Номер – 068н.к.с.

Географічне розташування: вся територія Івано – Франківської області. Регіональна особливість притаманна у селах Липівка, Кривня, Воронів, присілку Мотузівка Рогатинської територіальної громади Івано -Франківської області

Взимку 13 січня, у день преподобної Меланії, римлянки, напередодні християнського свято Обрізання Василія Великого, яке відзначається 14 січня, а саме на Новий рік за юліанським календарем (за старим стилем), у селі Липівка ви зможете почути на вулиці співи. Це повіншувальники ходять до кожної хати, де проживає Василь і вітають його, прославляючи святого Василія Великого.

Найперше заходять до хати з колядою «Старий рік минає», вітають із Новим роком «повіншуваннями». Оскільки в цю пору ще триває Різдвяний цикл свят, то обов’язково возвіщають новину Божого Сина колядою «По всьому світу йде добра новина». Опісля коляди, співають обрядову пісню «Ізлияще благодать», в якій прославляють святого Василія. Потім старший колядник в «баранковій шапці» з «букетом», увінчаний «грегором» через плече, з різдвяною зіркою в руках вітає іменинника зі святом, запрошує його в коло, передає свої атрибути (шапка, зірка, грегор), зв’язує ноги «перевеслом» і всі повіншувальники в колі заводять вітальну пісню «Вже сонце заходить Василя надходить».  Колядницький гурт перед виходом з хати співає «Многая літа».

Обряд «Повіншування Василів» сприяє повазі до конкретної людини, пошанівку історії, традиційної обрядовості, культури свого села і об’єднанні до спільних цінностей.

Фото: Навчально-методичний центр культури і туризму Прикарпаття

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Звичаї_обряди_святкування #Національний_перелік_НКС #Знання_та_практики_що_стосуються_природи _Всесвіту #Традиційні_ремесла #Інше_традиції_харчування

Культура традиційного вівчарства Бессарабії та знання, пов’язані з ним 

Охоронний Номер – 067н.к.с

Географічне розташування: Вся територія Одеської області, найбільш розповсюджений регіон – територія півдня Бессарабії (Болградський, Ізмаїльський, Білгород – Дністровський район, зокрема село Котловина Ренійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області, Виноградівка Болградської міської громади Болградського району Одеської області, села Тарутинської селищної громади Болградського району Одеської області, Фрумушика – Нова Бородінської селищної громади

Болградського району Одеської області, Фурманівка Кілійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області, Новоселівка Кілійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області та місто Болград Болградської міської громади Болградського району Одеської області)

Отари овець є незмінною складовою краєвидів безмежних степів Бессарабії вже сотні років поспіль. Вони як купчасті хмаринки, які опустились на зелений килим для сезонного вбрання й на лінії горизонту обіймають собою увесь світ. Овеча бринза, баранина, вовняні ковдри, ткані килими – це візитівки краю, які об’єднуються навколо живої традиції вівчарства та передаються ланцюгом поколінь з давніх-давен і до сьогодні.

Вівчарство є традиційним промислом багатонаціональної Одещини. Основна порода, яка найбільше адаптувалась до місцевих умов – це напівтонкорунна, цигайська.

За розповідями тутешніх вівчарів – гагаузів, утримання овець ділиться на цикли.

Зимовий «стійловий» – з січня по березень, коли вівці перебувають та годуються в стійлах без вигону на пасовища. Весняний «стійлово – пасовищний» – з березня по травень, коли овець годують в стійлах, але привчають до вигону на пасовища.

Літньо-осінній «пасовищний» – травень-жовтень, коли вівці пасуться на пасовищах без підгодівлі. Та «пасовийщно – стійловий період»- жовтень-грудень, коли вівці ще пасуться, але вже привчаються до стійл.

На зимовий період господарі обов’язково заготовляють їжу для овець: сіно, солому, зерно. Щось вирощується та збирається власноруч на території проживання, на полях, а щось купується у місцевих виробників.

Саме в «пасовищний» період йде активне доїння овець та виготовлення бринзи. Рецептура та технологія в основному однакова. До свіжого, процідженого овечого молока додається натуральний фермент власного виробництва («тяг», гагаузьк.«майя») або фабричний, який «стягує» молоко. Рідина виливається в мішечок з тканини, марлі, підвішується, або кладеться під прес, щоб стекла сироватка. В мішечку утворюється бринза. Її ріжуть на шматки та складають у ємність з розсолом. Продукт зберігається у прохолодному місці. Споживають бринзу як засолену, так і свіжу. Виробництво молочних продуктів з овечого молока носить безвідходний характер. З решти сироватки засобом підігрівання отримують солодкий сир «урда» або «вурда». Майже в кожній сім’ї не залежно від статі та віку в Бессарабії споживають в їжу овечу бринзу. Це традиційна страва українців, національних спільнот гагаузів, болгар, молдован.

Одним із улюблених видів м’яса жителів Одещини є баранина. З нею готують такі національні страви, як курбан, каурма, каверма.

Здавна користуються популярністю і вироби з овечої вовни. Це є окремою формою прояву вівчарства й відноситься до традиційних ремесл. Відомо, що за своїми гігієнічними властивостями вироби з овечої вовни не мають аналогів і сприяють збереженню здоров’я і продовженню життя людини.

Наприклад, в селі Котловина Ізмаїльського району жива традиція з виготовлення вовняних ковдр та матраців. З овечої пряжі в’яжуть одяг: светри, шкарпетки, пояси. Раніше цілим промислом було виробництво домотканих килимів. Зі смушок (овечих шкір) шиють кожухи, дублянки, жилети, шапки, які носять в холодний період як у будні, так і на свята. Одяг з овчини є невід’ємною складовою образу вівчарів. Правда, на сьогодні, є тенденція до витіснення традиційного одягу, килимів з овечої пряжі продуктами фабричного походження.

Найважливішим традиційним щорічним святом на Бессарабії, пов’язаним з вівчарством є День Святого Георгія (Георгієв день, з гагаузьк.«Хедерлез»), який відзначається 6 травня. Святий Георгій вважається покровителем пастухів та їх худоби. Місцева спільнота здавна пов’язує цей день із весняним оновленням природи та початком нового господарського року. В цей день господарі зі всього села виганяють на пасовища своїх овець на літньо-осінній період. Під час вигону овець відбувається ряд обрядових дійств, в яких беруть участь всі члени громади. Готується традиційна страва «курбан», відбуваються святкові застілля з обов’язковим пригощанням кулінарними стравами менш заможних сусідів (соціальна рівність), діти беруть участь в конкурсах (передача знань). Перед вигоном овець стрижуть. Це заняття потребує особливої майстерності, практикується й передається виключно чоловіками.

Вівчарство практикується в сім’ях серед сільського (рідше – міського) населення, так і в великих фермерських господарствах. Один із найбільших в Європі вівцекомплексів «Фрумушика – Нова» знаходиться на Бессарабії (станом на 2010 рік налічує понад 8600 голів овець). Ферма оснащена найбільшим у Європі цехом автоматичного доїння овець, встановлені автоматичні станції випоювання ягнят, що значно скорочує використання фізичної людської праці та економить час. У 2017 році пам’ятник вівчарю, що встановлений на території Центру етнографічного, сільського зеленого туризму і сімейного відпочинку «Фрумушика-Нова», визнаний найвищою статуєю вівчарю у світі (висота — 16,43 м.)

Традиційне вівчарство Бессарабії охоплює собою носіїв без розрізнення на стать чи вік, чи національну приналежність. Як жінки, так і чоловіки однаково залучені до різних процесів.

Фото: Одеський обласний центр української культури

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #Звичаї_обряди_святкування #Знання_та_практики_що_стосуються_природи _Всесвіту #традиційні_ремесла

Приготування української традиційної страви «Голубці»

Охоронний Номер – 066н.к.с.

Географічне розташування: вся територія сучасної України та інших країн, зокрема на території Кіровоградської області: селище Голованівськ, села Вербове, Грузьке, Ясне, Ємилівка, Журавлинка, Цвіткове, Клинове, Красногірка, Манжурка, Межирічка, Краснопілля, Молдовка, Матвіївка, Недеждівка, Наливайка, Роздол, Розкішне, Костянтинівка, Маринопіль, Мар’янівка, Новосілка, Свірневе, Зелена Балка, Новоголованівськ, Олексіївка, Троянка, Шепилове, Олександрівка, Ковалівка Голованівського району

Культура приготування голубців існує у багатьох регіонах України, однак на території Голованівщині голубці є універсальною, популярною і традиційною, буденною і святковою стравою.

Голубці – страва непроста, хоч і дуже смачна. В спільноті немає універсального рецепту, все залежить від уподобань та майстерності, кожна родина громади має свій рецепт приготування, який передається з покоління в покоління.

Основною стравою є овочі, такі як капуста, морква, цибуля, різна зелень; переважно вони вирощуються на присадибних ділянках, знання про вирощування передаються в родині. Від якості овочів залежить і смак страви. 

Для начинки традиційних голубців беруться крупи: пшоно, яке традиційно побутувало в Україні, впродовж тривалого часу господині спільноти використовували тільки цей складник; останнім часом господині почали додавати й інші крупи, такі як рис, гречка (в залежності від уподобання), хоча традиційним складником залишається пшоно. Додається м’ясо (яловичина, свинина, курка, індичка), смажена цибуля, морква, шкварки. 

Потім тушкують у печі (духовій шафі) з м’ясним бульйоном, свіжими томатами або томатною пастою (ці складники з’явилися значно пізніше), сметаною. Подають із часниковим соусом, зі сметаною та зеленню.

Страва є неодмінним атрибутом місцевої кухні. Хоч її споживають у звичайні дні , вона є неодмінним складником обрядовості: її подають під час ритуальних обідів – весілля, хрестини, поминальні обіди, під час родинних чи релігійних свят. 

Фото: Відділ культури, туризму та нематеріальної культурної спадщини Голованівської селищної ради

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #Звичаї_обряди_святкування

Традиція наряджання могильних хрестів на Рівненському Поліссі 

Охоронний Номер – 065н.к.с.

Географічне розташування: Вараський, Сарненський район та північна частина Рівненського району, зокрема громади Сарненщини, Дубровиччини, Варашанщини, Зарічненщини, Березнівщини

Традиція наряджання могильних хрестів на Рівненському Поліссі – обряд вшанування, задобрювання померлих шляхом принесення у жертву одягу та тканини в контексті релігійних уявлень про використання їх “на тому” світі – естетичного та практичного.

Обряд наряджання практикують перед Великоднем, для Антипасхи (Великдень для померлих), а в окремих громадах (Сварицевичі, Зелень, Лісове, Озерськ) також перед Зеленими святами – хрести масово одягають у «лєнти», «косники» (стрічки) за ознаками статі померлого родича – на могильні хрести померлих жінок вішають «лєнти» яскравих кольорів – яскраво- рожеві, жовті, оранжеві, салатові, а на могилах чоловіків – темних кольорів – зелені, сині, коричневі, що найбільше практикується на Дубровиччині (Великі Озера, Залужжя, Трипутня, Великі Озера).

На Березнівщині (Соснове, Великі Селища, Балашівка) на могильні хрести вішають відрізки тюлей. Проте, прикрашання «лєнтами» і тюлями – це пізніша традиція, яка виникла у післявоєнний період, в 40-50-х рр. Перед тим могильні хрести прикрашалися тканинними елементами, що в багатьох громадах північних регіонів Рівненщини (с. Літвиця Дубровицької міської ради, с. Городець Сарненської міської ради) лишилося і до нині – хрести на чоловічих могилах наряджаються рушниками, а на жіночих – «хвартушиками» (фартухами) та хустками. Часто це були домоткані речі, адже тканина, попри її практичне призначення, досить часто виконувала сакральні функції. Така важливість полотна та виробів з нього пов’язана із самим процесом виготовлення тканини, послідовної трансформації природного явища (рослини) у явище культури (полотно). Для наряджання могильних хрестів рушниками та фартухами у с. Городець Сарненської міської ради полотно ткали окремо.

Рушники прикрашали вишивкою, фартушки залишали чистими. Наряджання усіма цими речами передбачалося для використання померлими на тому світі — збирати в них яблука, носити їжу, витирати руки. А ідея такого «піклування» про померлих на «тому світі» мала офірний характер – для задобрювання померлих аби ті «не гнівалися» на них та позитивно впливали на життя та побут живих.

Іншим прецедентом традиції є «оброк» («обрік», «обрук») – особа, яка бажає щось змінити у житті або про щось прохає Бога та померлих родичів, які теж можуть звертатися до Нього, обіцяє («обрікається») повісити на хрест (принести оброк) рушник, фартух, хустку, якщо бажане збудеться. Оброк можуть приносити і перед проханням — спершу на хрест вішають принесений дарунок, а вже потім просять бажане. Ситуації, при яких «обрікаються», найчастіше пов’язані з порушеннями у репродуктивній (хвороби безпліддя, безшлюбність, негаразди в родині) та господарчій сферах (посуха, злива, неврожаї, мор скотини тощо). Аналогічним змістом оброкової традиції є придорожні хрести («фігури») або «оброкові» хрести – хрести на культових місцях, де за переказами з’являлися святі, ступала Богородиця, зцілювалися люди тощо.

У цьому разі можна простежити зв’язок речі, якою вона наряджає могильний хрест і з людиною, яка її принесла і якій він належить.

У народній традиції відома ідея про можливість впливати на людину через її речі, що використовувалося в народній медицині, шкідливій та любовній магії тощо. В даному випадку можливий зворотній зв’язок, а саме: залишаючи, даруючи «свою» річ на хресті, який стабільно виступав як оберіг від нечисті та впливу злих сил, людина у такий спосіб ніби підпадає під покров та заступництво померлих родичів.

Фото: Ірина Рачковська

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла #Знання_та_практики_що_стосуються природи_Всесвіту

Традиції рогозоплетіння

Охоронний Номер – 064н.к.с

Географічне розташування: села Щітки та Писарівка Вінницького району Вінницької області

 Рогозоплетіння в с. Щітки зародилося на початку ХVІІ ст. Ремесло давало змогу людям облаштувати свій побут, а в роки лихоліття допомагало виживати, продаючи та міняючи свої вироби. Елемент тісно пов’язаний з навколишнім середовищем та спирається на знання про навколишній світ, рослинний світ, а також властивості матеріалу, зокрема рогози.

Процес виготовлення складається з кількох етапів:

Заготівля рогози, що була тісно пов’язана з природними циклами розвитку рослини, починалася з кінця серпня, після Спасу, і тривала цілий вересень. Різали рогозу, заходячи по пояс у воду, серпами на довгій палиці зрізали під корінь. Зараз рогозу ріжуть ножом на заболочених територіях. Сушать рогозу на сонці, час від часу перевертаючи, щоб вигоріла. Зрізане листя сушать у затінку для збереження зеленого кольору. Висушену рогозу зберігають під накриттям, на горищах.

Підготовка до роботи. Перед роботою рогозу розлущують, сортують, в’яжуть у пучки. Необхідну кількість для роботи обливають водою, замотують, щоб не висохла під час виготовлення. Готують форми, а яких плетуть вироби з будь-якого матеріалу: раніше це були основи, виточені з дерева, сьогодні майстри використовують як дерев’яні форми, так і пластмасові.

Технологія плетіння. В основі технології лежить поєднання кількох візерунків. «Мотузочка» є основним оплітаючим і найміцнішим візерунком, який використовується майже у всіх виробах; «канатик» – та сама мотузочка, лише з 3-4 рогозин; «шашечка» складається з переплетення горизонтальних і вертикальних рогозин; «стовпчик», «решіточка з двох рогозин» і «бордюрчик» завершують виріб, переплітаючи кожні дві основи та утворюючи ряд без початку і кінця.

Традиційними виробами с. Щітки є корзини, які мають різну форму, зокрема, трапеція, барилко, капелюх, полтавка – усі ці кошики мали ужиткове призначення, тому їхня форма була зручною для того чи іншого виду діяльності. Виробляли також й інші ужиткові речі, такі як лапті (личаки) – взуття, в якому ходили в хаті, вони були теплими й легкими, для вулиці підошву смолили, додаючи пісок. Килимок- матка виготовляли на верстаті й використовували як покрив на підлогу біля дверей.

Щітецьке рогозоплетіння відрізняється різноманіттям виробів, більшість із них розроблена і виготовляється лише у с. Щітки і с. Писарівка( одна громада), використовуючи традиційні та нетрадиційні для села технології й техніки.

Елемент дуже важливий для громади, сприяє консолідації навколо своєї спадщини, дбайливому ставленню до природи. Охорона та розвиток елемента може сприяти використанню екологічно чистих та природних виробів замість пластикових чи синтетичних. До того, ж ці вироби є довготривалого використання. Підтримка і елемента сприятиме економічному добробуту громади.

Фото: Заєць Галина Антонівна

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерство культури та інформаційної політики України від 13.03.2023 № 109 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла

Обуховицьке ткацтво

Охоронний Номер – 063н.к.с

Географічне розташування: Село Обуховичі Вишгородського району Київської області

Народне ручне ткацтво від усіх інших домашніх ремесл завжди відрізнялося своєю чітко вираженою сезонністю – ткацтвом займаються взимку. Навесні верстати розбирають по деталях, так як вони досить громіздкі, і ховають на горище, щоб не займали місце в оселі.

Професійні ткалі можуть робити тканини з найскладнішими переплетіннями, а звідси й більш складними й різноманітними візерунками. В жодному іншому виді народного мистецтва художній вигляд речі не залежить від технічних прийомів виготовлення, як у ткацькому виробництві. Техніка виготовлення визначає фактуру тканини та характер її орнаментики. У розпорядженні ткача, що б він не хотів зробити – виткати просте полотно чи найскладніший малюнок, узористу тканину, – завжди є лише поздовжні нитки основи і поперечні нитки піткання. І вся краса та розмаїття тканин, їхня фактура і орнаментика залежать від того, у якому порядку нитки цих головних груп будуть перетинатись, накладатися одна на одну.

Майже не думаючи, майстриня в потрібній послідовності натискає на підніжжя верстата, досить складною системою так званих ремізок, зв’язаних петлями, що підіймають окремі нитки чи групи ниток основи, прокидає човник, прибиває кожну прокинуту поперечну нитку бердом, і поступово, ніби сам собою, з’являється малюнок.

Нитка піткання, яку прокладає човник, лягає поверх чи під низом ниток основи, а певна послідовність цього чергування і створює врешті той чи інший візерунок, що укладається поперечними смугами на всю ширину тканини. Цей спосіб ткацтва називається ремізно-човниковим. Саме цією технікою з давніх часів користувалися обуховицькі ткалі для створення узористих рушників (тут їх, на відміну від простих білих, що ними втираються називали «набожниками»), скатертин-настільників, ряден тощо.

У різних етнографічних зонах, а то й окремих селах, ткані матеріали мають локальні відмінності в способі орнаментальної композиції, колористики і навіть у техніці виконання. У обуховицьких рушниках, виконаних уже відомою традиційною технікою ремізно-човникового ткацтва, деякі елементи візерунка виконуються способом ручного перебору (тут його називають «тканням під руку»). При цій техніці група ниток основи відтягується не за допомогою підліток, а вручну, і між ними прокидається; також рукою, а не човником, нитка, змотана у невеликий клубочок. Це дає змогу смузі орнаменту чергувати окремі візерунки різного кольору. Зокрема, так робляться візерунки у вигляді кількох вертикальних стовпчиків, що їх в Обуховичах називають «мотилями».

Візерунки пістрявотканих «радюжок» – покривал, що ними  вкривають ліжка та дивани, називають «шибами», «барвінком», «хмарами». Ромбічні візерунки рушників, що чергуються зі смугастими мотилями, – проскурки, а дрібний візерунок ряден, який у деяких місцевостях зветься «рибячою лускою», тут має назву «кружок».

Навички ткання передавалися в основному в сім’ї, дівчата, щоденно приглядаючись до роботи старших, швидко й легко освоювали своєрідні техніки ткацтва та переймали особливий стиль передачі кольорової гамми.

Фото: ресурс Інтернет

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Наказ МКІП від 17.02.2023 № 28 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування

Традиція приготування та споживання обрядових хлібів до Дня Святого Георгія села Криничне

Охоронний Номер – 062н.к.с

Географічне розташування: с.Криничне Одеської області

Традиція випікання пʼяти обрядових хлібів з одного замісу та святкового ритуалу їхнього вживання на День Святого Георгія практикується майже 200 років болгарською етнічною меншиною.

Боговиця – округлий хліб злегка плескатої форми, прикрашений зверху чотирма перехресними джгутами, укладеними на поверхні у вигляді квітки, що символізує сонце і весняне пробудження природи. У центрі хліба – квітка «георгінка» з тіста або у вільних квадратах між чотирма перехресними джгутами розташовані символи птахів і квітів. Вага хлібини: до 2 кг; діаметр: до 40 см, висота 10-12 см.

Ушчарька – круглий трохи приплесканий хліб з символами: розташований по колу незамкнений джгут (відкритий загін для овець), непарна кількість маленьких кульок з тіста (вівці), джгут у вигляді гака (посох пастуха) і фігурка людини (пастух). Вага: до 2 кг; діаметр: до 30 см.

Каравай – високий святковий хліб, що виготовляється  з  переплетених різної кількості джгутів, які кожна господиня робить в залежності від традицій своєї сім’ї. Вага: 3 кг; діаметр: 50 см; висота до 25 см.

Рингел – фігурно переплетений хліб з двох або кількох джгутів, обовʼязково з наскрізним отвором посередині. В отвір вставляється чаша з вином і підноситься з шматочками хліба кожному з учасників трапези, який повинен скуштувати шматочок хліба, змочивши його у вині. Вага: 1 кг; діаметер: до 30 см.

Виготовленням хліба займається старша з жінок в родині. Замішується хліб в маленькій кімнаті з піччю, яка, за необхідності, з вечора трохи топиться для підтримки потрібної температури. Замішується тісто y прикрашеному квітами деревʼяному кориті з додаванням солі та води.

3 тіста господиня робить пʼять хлібів: Боговіца (на честь Бога і св. Богородиці), Рангель (на честь св. Архангела Михаїла), Коровай (на честь св. Георгія) і дві Ушчарьки (символ свята). О пʼятій годині дня кожна господиня приносить на колективну трапезу на вулиці обрядові хліби власного виготовлення, сковороду з Курбаном, зелену цибулю, часник (який досі не використовується в їжу) і вино. Їжа розкладається на столах, розміщених вздовж вулиці, за якими збираються всі мешканці вулиці.

Фото та інформація: https://mkip.gov.ua/news/8638.html

 

 

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 27.01.2023 № 28 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #звичаї_обряди_святкування #традиційні_ремесла

 

Поліська дудка-викрутка: традиції виготовлення та гри
Охоронний Номер – 061.нкс
Географічне розташування: північні села Дубровицького і Рокитнівського районів Рівненської області

З давніх часів у поліському середовищі існувала традиція виготовлення кустарним способом діатонічної шестиотворної дудки та гри на ній. Залежно від основного способу майстрування ці дудки називали викрутками, рідше – колянками. Інструмент робили із соснового дерева шляхом викручування серцевини (викрутка) або внаслідок розколювання заготовки (колянка). Згодом у дерев’яну трубку вставляли денце та випалювали на корпусі шість отворів. Усе це мало свою усталену практику майстрування, якою і досі володіють деякі чоловіки старшого віку.

Найяскравіший із таких майстрів і музикантів, мешканець села Переброди Миляцька сільська громада, Сарненський р-н, Рівненської обл. – Хомич Гарасим Карпович, 1944 р. н. Із ним неодноразово мали дослідницькі контакти фольклористи з Києва (Ірина Клименко, Роман Єненко), Рівного (Олексій Нагорнюк, Юрій Ковальчук, Сергій Востріков, Віктор Ковальчук, Андрій Ляшук) та Польщі (Яґна Кнітель). На основі цього здійснено чимало аудіо- та відеозаписів. Олексій Нагорнюк та Сергій Востріков відзняли документальний фільм із відображенням поетапного процесу виготовлення дудки, а також записали чимало творів, награних Герасимом Хомичем. Польські колеги доволі часто відвідують село Переброди, у результаті чого на початку 2000-х років вони підготували документальний фільм «Таких пісень собі шукаю».

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 27.01.2023 № 28 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування #традиційні_ремесла

Практика з охорони горюнської культури «Музеєм горюнської культури» в селі Нова Слобода Конотопського району Сумської області

Охоронний Номер – 060.нкс

Географічне розташування: вся територія Сумської області

«Музей горюнської культури» – відділ Комунального закладу Сумської обласної ради «Державний історико-культурний заповідник в м. Путивлі» – це інтерактивний простір, спрямований на охорону проявів горюнської етнокультури шляхом проведення демонстраційних, просвітницьких, популяризаційних заходів; діяльність, у напрямі налагодження міжпоколінного зв’язку, забезпечення життєздатності окремих елементів нематеріальної культурної спадщини.

Окрім основних напрямів діяльності (науково-дослідна робота науково-фондова робота, науково- експозиційна робота) на базі закладу проводяться численні заходи у напрямі охорони традиційної культури етноспільноти горюнів.

«Музей горюнської культури займається охороною елементів нематеріальної культурної спадщини, що сьогодні включені в Регіональний перелік елементів НКС Сумської області: «Пісенна традиція села Линове» та «Говірка горюнів села Руднєве».

Окрім того музей приділяє увагу охороні й інших елементів, що у комплексі складають традиційну культуру горюнів. Зокрема це відбувається через дослідження та популяризацію традиційної кухні, ремесел, відродження обрядів календарного циклу тощо. Дослідження та документування традиційної горюнської культури реалізується шляхом проведення експедицій в села Нова Слобода, Калищі, Сибилиця, Линове, Руднєве, Бунякіне. У такий спосіб були зафіксовані дані щодо побуту та їжі горюнів.

Музей виступає локацією для організації зустрічей старожилів села зі співробітниками закладу, масових та популяризаційних заходів, присвячених нематеріальній культурній спадщині. Зокрема, у горюнській оселі час від часу (особливо у свята) відбуваються зустрічі місцевих мешканок за чаюванням з традиційною випічкою «клинухами». Такі зустрічі супроводжуються розповідями старожилів про минувщину, співом пісень тощо.

«Музей горюнської культури» є осередком підтримання життєздатності традицій календарного циклу. За ініціативи співробітників закладу, в час Різдвяно-Новорічних свят у музеї виконуються щедрівки («шандровки») та колядки. За свідченнями старожилів співробітники музею відтворили специфічний календарний обряд «Кукушка», що вважається архаїчним та донедавна побутував у горюнських селах. Обряд з «кукушкою» проводять на свято Вознесіння Христового, у горюнів – Ушестя. Для проведення обряду дослідники й місцеві мешканці відтворили обрядовий атрибут «кукушку» (гілка, прикрашена різнокольоровими стрічками, з прикріпленою лялькою – символом родючості та добробуту). Проведення обряду (носіння «кукушки» вулицями села) супроводжується виконанням відповідної обрядової пісні «Кукушка- рябіна».

Окремим напрямом охорони горюнської культури є робота з дітьми. Для школярів започатковано цикл заходів «Музей – дітям». На заняттях діти знайомляться з мистецтвом вишивки, ткацтвом, гончарним ремеслом, традиційною горюнською кухнею. У перспективі планується проведення більшої кількості заходів для дітей, зокрема майстер-класів, під час яких молодше покоління перейматиме традиційні технології випікання хліба (починаючи з помелу зерна), приготування горюнських страв, виготовлення вовняних ковдр або глиняних виробів тощо. Загалом «Музей горюнської культури» стає дедалі популярнішим саме як осередок охорони нематеріальної культурної спадщини та приваблює небайдужих мешканців громади.