Культура традиційного вівчарства Бессарабії та знання, пов’язані з ним 

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Звичаї_обряди_святкування #Національний_перелік_НКС #Знання_та_практики_що_стосуються_природи _Всесвіту #Традиційні_ремесла #Інше_традиції_харчування

Культура традиційного вівчарства Бессарабії та знання, пов’язані з ним 

Охоронний Номер – 067н.к.с

Географічне розташування: Вся територія Одеської області, найбільш розповсюджений регіон – територія півдня Бессарабії (Болградський, Ізмаїльський, Білгород – Дністровський район, зокрема село Котловина Ренійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області, Виноградівка Болградської міської громади Болградського району Одеської області, села Тарутинської селищної громади Болградського району Одеської області, Фрумушика – Нова Бородінської селищної громади

Болградського району Одеської області, Фурманівка Кілійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області, Новоселівка Кілійської міської громади Ізмаїльського району Одеської області та місто Болград Болградської міської громади Болградського району Одеської області)

Отари овець є незмінною складовою краєвидів безмежних степів Бессарабії вже сотні років поспіль. Вони як купчасті хмаринки, які опустились на зелений килим для сезонного вбрання й на лінії горизонту обіймають собою увесь світ. Овеча бринза, баранина, вовняні ковдри, ткані килими – це візитівки краю, які об’єднуються навколо живої традиції вівчарства та передаються ланцюгом поколінь з давніх-давен і до сьогодні.

Вівчарство є традиційним промислом багатонаціональної Одещини. Основна порода, яка найбільше адаптувалась до місцевих умов – це напівтонкорунна, цигайська.

За розповідями тутешніх вівчарів – гагаузів, утримання овець ділиться на цикли.

Зимовий «стійловий» – з січня по березень, коли вівці перебувають та годуються в стійлах без вигону на пасовища. Весняний «стійлово – пасовищний» – з березня по травень, коли овець годують в стійлах, але привчають до вигону на пасовища.

Літньо-осінній «пасовищний» – травень-жовтень, коли вівці пасуться на пасовищах без підгодівлі. Та «пасовийщно – стійловий період»- жовтень-грудень, коли вівці ще пасуться, але вже привчаються до стійл.

На зимовий період господарі обов’язково заготовляють їжу для овець: сіно, солому, зерно. Щось вирощується та збирається власноруч на території проживання, на полях, а щось купується у місцевих виробників.

Саме в «пасовищний» період йде активне доїння овець та виготовлення бринзи. Рецептура та технологія в основному однакова. До свіжого, процідженого овечого молока додається натуральний фермент власного виробництва («тяг», гагаузьк.«майя») або фабричний, який «стягує» молоко. Рідина виливається в мішечок з тканини, марлі, підвішується, або кладеться під прес, щоб стекла сироватка. В мішечку утворюється бринза. Її ріжуть на шматки та складають у ємність з розсолом. Продукт зберігається у прохолодному місці. Споживають бринзу як засолену, так і свіжу. Виробництво молочних продуктів з овечого молока носить безвідходний характер. З решти сироватки засобом підігрівання отримують солодкий сир «урда» або «вурда». Майже в кожній сім’ї не залежно від статі та віку в Бессарабії споживають в їжу овечу бринзу. Це традиційна страва українців, національних спільнот гагаузів, болгар, молдован.

Одним із улюблених видів м’яса жителів Одещини є баранина. З нею готують такі національні страви, як курбан, каурма, каверма.

Здавна користуються популярністю і вироби з овечої вовни. Це є окремою формою прояву вівчарства й відноситься до традиційних ремесл. Відомо, що за своїми гігієнічними властивостями вироби з овечої вовни не мають аналогів і сприяють збереженню здоров’я і продовженню життя людини.

Наприклад, в селі Котловина Ізмаїльського району жива традиція з виготовлення вовняних ковдр та матраців. З овечої пряжі в’яжуть одяг: светри, шкарпетки, пояси. Раніше цілим промислом було виробництво домотканих килимів. Зі смушок (овечих шкір) шиють кожухи, дублянки, жилети, шапки, які носять в холодний період як у будні, так і на свята. Одяг з овчини є невід’ємною складовою образу вівчарів. Правда, на сьогодні, є тенденція до витіснення традиційного одягу, килимів з овечої пряжі продуктами фабричного походження.

Найважливішим традиційним щорічним святом на Бессарабії, пов’язаним з вівчарством є День Святого Георгія (Георгієв день, з гагаузьк.«Хедерлез»), який відзначається 6 травня. Святий Георгій вважається покровителем пастухів та їх худоби. Місцева спільнота здавна пов’язує цей день із весняним оновленням природи та початком нового господарського року. В цей день господарі зі всього села виганяють на пасовища своїх овець на літньо-осінній період. Під час вигону овець відбувається ряд обрядових дійств, в яких беруть участь всі члени громади. Готується традиційна страва «курбан», відбуваються святкові застілля з обов’язковим пригощанням кулінарними стравами менш заможних сусідів (соціальна рівність), діти беруть участь в конкурсах (передача знань). Перед вигоном овець стрижуть. Це заняття потребує особливої майстерності, практикується й передається виключно чоловіками.

Вівчарство практикується в сім’ях серед сільського (рідше – міського) населення, так і в великих фермерських господарствах. Один із найбільших в Європі вівцекомплексів «Фрумушика – Нова» знаходиться на Бессарабії (станом на 2010 рік налічує понад 8600 голів овець). Ферма оснащена найбільшим у Європі цехом автоматичного доїння овець, встановлені автоматичні станції випоювання ягнят, що значно скорочує використання фізичної людської праці та економить час. У 2017 році пам’ятник вівчарю, що встановлений на території Центру етнографічного, сільського зеленого туризму і сімейного відпочинку «Фрумушика-Нова», визнаний найвищою статуєю вівчарю у світі (висота — 16,43 м.)

Традиційне вівчарство Бессарабії охоплює собою носіїв без розрізнення на стать чи вік, чи національну приналежність. Як жінки, так і чоловіки однаково залучені до різних процесів.

Фото: Одеський обласний центр української культури

ПРИГОТУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАДИЦІЙНОЇ СТРАВИ «ГОЛУБЦІ»

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #Звичаї_обряди_святкування #Знання_та_практики_що_стосуються_природи _Всесвіту #традиційні_ремесла

Приготування української традиційної страви «Голубці»

Охоронний Номер – 066н.к.с.

Географічне розташування: вся територія сучасної України та інших країн, зокрема на території Кіровоградської області: селище Голованівськ, села Вербове, Грузьке, Ясне, Ємилівка, Журавлинка, Цвіткове, Клинове, Красногірка, Манжурка, Межирічка, Краснопілля, Молдовка, Матвіївка, Недеждівка, Наливайка, Роздол, Розкішне, Костянтинівка, Маринопіль, Мар’янівка, Новосілка, Свірневе, Зелена Балка, Новоголованівськ, Олексіївка, Троянка, Шепилове, Олександрівка, Ковалівка Голованівського району

Культура приготування голубців існує у багатьох регіонах України, однак на території Голованівщині голубці є універсальною, популярною і традиційною, буденною і святковою стравою.

Голубці – страва непроста, хоч і дуже смачна. В спільноті немає універсального рецепту, все залежить від уподобань та майстерності, кожна родина громади має свій рецепт приготування, який передається з покоління в покоління.

Основною стравою є овочі, такі як капуста, морква, цибуля, різна зелень; переважно вони вирощуються на присадибних ділянках, знання про вирощування передаються в родині. Від якості овочів залежить і смак страви. 

Для начинки традиційних голубців беруться крупи: пшоно, яке традиційно побутувало в Україні, впродовж тривалого часу господині спільноти використовували тільки цей складник; останнім часом господині почали додавати й інші крупи, такі як рис, гречка (в залежності від уподобання), хоча традиційним складником залишається пшоно. Додається м’ясо (яловичина, свинина, курка, індичка), смажена цибуля, морква, шкварки. 

Потім тушкують у печі (духовій шафі) з м’ясним бульйоном, свіжими томатами або томатною пастою (ці складники з’явилися значно пізніше), сметаною. Подають із часниковим соусом, зі сметаною та зеленню.

Страва є неодмінним атрибутом місцевої кухні. Хоч її споживають у звичайні дні , вона є неодмінним складником обрядовості: її подають під час ритуальних обідів – весілля, хрестини, поминальні обіди, під час родинних чи релігійних свят. 

Фото: Відділ культури, туризму та нематеріальної культурної спадщини Голованівської селищної ради

Обласний семінар «Кращі практики зі збереженя нематеріальної культурної спадщини на прикладі Етнокультурного центру Рівненського міського Палацу дітей та молоді: концепція, досвід, перспективи»

11 – 12 травня 2023 року у місті Рівно для представників територіальних громад  відбувся Обласний семінар «Кращі практики зі збереженя нематеріальної культурної спадщини на прикладі Етнокультурного центру Рівненського міського Палацу дітей та молоді: концепція, досвід, перспективи»

Говорили про:

⁃ підходи у роботі Рівненського обласного центру народної творчості з НКС у громадах;

⁃ підготовку документів для подання елементів до переліків елементів НКС;

⁃ виклики та загрози нематеріальної культурної спадщини;

⁃ спілкування та залучення молоді, як активного гравця в НКС;

⁃ дослідження в сфері НКС в умовах війни;

⁃ важливість підготовки документів, та роботу, щодо інформування про діяльність в сфері НКС;

⁃ висвітлення інформації в ЗМІ;

⁃ 40 років досвіду та здобутків великої  творчої родини Етнокультурного центру Рівненського міського Палацу дітей та молоді.

 

Спікери заходу:

Юлія Гончарова, завідувач відділу збереження та розвитку регіональної НКС КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради

Олена Іщенко, в.о директора Українського центру культурних досліджень

Влада Литовченко – директорка Вишгородського історико – культурного заповідника, член Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України

Валентина Дем‘ян , голова Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України

Орест Гринюк – шеф- редактор «Суспільне Рівне».

Віктор Ковальчук – художній керівник Етнокультурного центру Рівненського міського Палацу дітей та молоді

 

Захід відбувся за підтримки Управління культури і туризму Рівненської ОДА.

ТРАДИЦІЯ НАРЯДЖАННЯ МОГИЛЬНИХ ХРЕСТІВ НА РІВНЕНСЬКОМУ ПОЛІССІ 

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #Звичаї_обряди_святкування

Традиція наряджання могильних хрестів на Рівненському Поліссі 

Охоронний Номер – 065н.к.с.

Географічне розташування: Вараський, Сарненський район та північна частина Рівненського району, зокрема громади Сарненщини, Дубровиччини, Варашанщини, Зарічненщини, Березнівщини

Традиція наряджання могильних хрестів на Рівненському Поліссі – обряд вшанування, задобрювання померлих шляхом принесення у жертву одягу та тканини в контексті релігійних уявлень про використання їх “на тому” світі – естетичного та практичного.

Обряд наряджання практикують перед Великоднем, для Антипасхи (Великдень для померлих), а в окремих громадах (Сварицевичі, Зелень, Лісове, Озерськ) також перед Зеленими святами – хрести масово одягають у «лєнти», «косники» (стрічки) за ознаками статі померлого родича – на могильні хрести померлих жінок вішають «лєнти» яскравих кольорів – яскраво- рожеві, жовті, оранжеві, салатові, а на могилах чоловіків – темних кольорів – зелені, сині, коричневі, що найбільше практикується на Дубровиччині (Великі Озера, Залужжя, Трипутня, Великі Озера).

На Березнівщині (Соснове, Великі Селища, Балашівка) на могильні хрести вішають відрізки тюлей. Проте, прикрашання «лєнтами» і тюлями – це пізніша традиція, яка виникла у післявоєнний період, в 40-50-х рр. Перед тим могильні хрести прикрашалися тканинними елементами, що в багатьох громадах північних регіонів Рівненщини (с. Літвиця Дубровицької міської ради, с. Городець Сарненської міської ради) лишилося і до нині – хрести на чоловічих могилах наряджаються рушниками, а на жіночих – «хвартушиками» (фартухами) та хустками. Часто це були домоткані речі, адже тканина, попри її практичне призначення, досить часто виконувала сакральні функції. Така важливість полотна та виробів з нього пов’язана із самим процесом виготовлення тканини, послідовної трансформації природного явища (рослини) у явище культури (полотно). Для наряджання могильних хрестів рушниками та фартухами у с. Городець Сарненської міської ради полотно ткали окремо.

Рушники прикрашали вишивкою, фартушки залишали чистими. Наряджання усіма цими речами передбачалося для використання померлими на тому світі — збирати в них яблука, носити їжу, витирати руки. А ідея такого «піклування» про померлих на «тому світі» мала офірний характер – для задобрювання померлих аби ті «не гнівалися» на них та позитивно впливали на життя та побут живих.

Іншим прецедентом традиції є «оброк» («обрік», «обрук») – особа, яка бажає щось змінити у житті або про щось прохає Бога та померлих родичів, які теж можуть звертатися до Нього, обіцяє («обрікається») повісити на хрест (принести оброк) рушник, фартух, хустку, якщо бажане збудеться. Оброк можуть приносити і перед проханням — спершу на хрест вішають принесений дарунок, а вже потім просять бажане. Ситуації, при яких «обрікаються», найчастіше пов’язані з порушеннями у репродуктивній (хвороби безпліддя, безшлюбність, негаразди в родині) та господарчій сферах (посуха, злива, неврожаї, мор скотини тощо). Аналогічним змістом оброкової традиції є придорожні хрести («фігури») або «оброкові» хрести – хрести на культових місцях, де за переказами з’являлися святі, ступала Богородиця, зцілювалися люди тощо.

У цьому разі можна простежити зв’язок речі, якою вона наряджає могильний хрест і з людиною, яка її принесла і якій він належить.

У народній традиції відома ідея про можливість впливати на людину через її речі, що використовувалося в народній медицині, шкідливій та любовній магії тощо. В даному випадку можливий зворотній зв’язок, а саме: залишаючи, даруючи «свою» річ на хресті, який стабільно виступав як оберіг від нечисті та впливу злих сил, людина у такий спосіб ніби підпадає під покров та заступництво померлих родичів.

Фото: Ірина Рачковська

ТРАДИЦІЇ РОГОЗОПЛЕТІННЯ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерства культури та інформаційної політики України від 04.05.2023 № 234 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла #Знання_та_практики_що_стосуються природи_Всесвіту

Традиції рогозоплетіння

Охоронний Номер – 064н.к.с

Географічне розташування: села Щітки та Писарівка Вінницького району Вінницької області

 Рогозоплетіння в с. Щітки зародилося на початку ХVІІ ст. Ремесло давало змогу людям облаштувати свій побут, а в роки лихоліття допомагало виживати, продаючи та міняючи свої вироби. Елемент тісно пов’язаний з навколишнім середовищем та спирається на знання про навколишній світ, рослинний світ, а також властивості матеріалу, зокрема рогози.

Процес виготовлення складається з кількох етапів:

Заготівля рогози, що була тісно пов’язана з природними циклами розвитку рослини, починалася з кінця серпня, після Спасу, і тривала цілий вересень. Різали рогозу, заходячи по пояс у воду, серпами на довгій палиці зрізали під корінь. Зараз рогозу ріжуть ножом на заболочених територіях. Сушать рогозу на сонці, час від часу перевертаючи, щоб вигоріла. Зрізане листя сушать у затінку для збереження зеленого кольору. Висушену рогозу зберігають під накриттям, на горищах.

Підготовка до роботи. Перед роботою рогозу розлущують, сортують, в’яжуть у пучки. Необхідну кількість для роботи обливають водою, замотують, щоб не висохла під час виготовлення. Готують форми, а яких плетуть вироби з будь-якого матеріалу: раніше це були основи, виточені з дерева, сьогодні майстри використовують як дерев’яні форми, так і пластмасові.

Технологія плетіння. В основі технології лежить поєднання кількох візерунків. «Мотузочка» є основним оплітаючим і найміцнішим візерунком, який використовується майже у всіх виробах; «канатик» – та сама мотузочка, лише з 3-4 рогозин; «шашечка» складається з переплетення горизонтальних і вертикальних рогозин; «стовпчик», «решіточка з двох рогозин» і «бордюрчик» завершують виріб, переплітаючи кожні дві основи та утворюючи ряд без початку і кінця.

Традиційними виробами с. Щітки є корзини, які мають різну форму, зокрема, трапеція, барилко, капелюх, полтавка – усі ці кошики мали ужиткове призначення, тому їхня форма була зручною для того чи іншого виду діяльності. Виробляли також й інші ужиткові речі, такі як лапті (личаки) – взуття, в якому ходили в хаті, вони були теплими й легкими, для вулиці підошву смолили, додаючи пісок. Килимок- матка виготовляли на верстаті й використовували як покрив на підлогу біля дверей.

Щітецьке рогозоплетіння відрізняється різноманіттям виробів, більшість із них розроблена і виготовляється лише у с. Щітки і с. Писарівка( одна громада), використовуючи традиційні та нетрадиційні для села технології й техніки.

Елемент дуже важливий для громади, сприяє консолідації навколо своєї спадщини, дбайливому ставленню до природи. Охорона та розвиток елемента може сприяти використанню екологічно чистих та природних виробів замість пластикових чи синтетичних. До того, ж ці вироби є довготривалого використання. Підтримка і елемента сприятиме економічному добробуту громади.

Фото: Заєць Галина Антонівна

Засідання постійної комісії з питань освіти, релігії, культури, молоді та спорту Вінницької обласної ради.

17 квітня відбулось засідання постійної комісії з питань освіти, релігії, культури, молоді та спорту Вінницької обласної ради. Регіональний представник Українського центру культурних досліджень Наталія Морозова взяла участь у роботі комісії .

Було озвучено два звернення до центральних органів влади щодо діяльності Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом; про припинення договорів оренди нерухомого майна, земельних ділянок та заборони будь-якого користування майном, що є спільною власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст Вінницької області з релігійними організаціями Української Православної Церкви в єдності з московським патріархатом та іншими релігійними організаціями афілійованими із центрами впливу релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться за межами України у державі, що здійснює військову агресію проти України.

Також депутати розглянули питання щодо економічної діяльності комунальних закладів:

– Центру естетичного виховання;

– Немирівської спеціальної школи;

– Піщанського навчально-реабілітаційного центру;

– Серебрійської спеціальної школи.

Джерело: https://vinrada.gov.ua/postijna-komisiya-doopracjuvala-proekt-rishennya-schodo-diyalnosti-upc-v-ednosti-z-moskovskim-patriarhatom-na-teritorii-vinnichchini.htm

Вітаємо зі світлим святом Великодня!

Нехай передзвін великодніх дзвонів принесе лише благі вісті, а свято збере за одним столом рідних людей.
Чудо Христового Воскресіння об’єднує всіх нас вірою у перемогу світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю.
Ми щиро бажаємо нам усім сили духу, всеосяжності любови, мудрості в прийнятті відповідальних рішень, непохитності віри.
Віри в наших Воїнів, віри в нашу Перемогу!

Новини з регіонів

Український центр культурних досліджень запрошує  вас поширити інформацію про  культурні  події  та  заходи  у  вашому регіоні.  Після обробки та перевірки надані матеріали  будуть розміщені на сайті  та в соціальних мережах УЦКД протягом 1-3  днів  після  заповнення  форми.

https://forms.gle/XFGVRvkCqmEAHZwbA

Начальний  семінар в рамках підготовки періодичного звіту  про виконання  положень Конвенції 2005 року.

17  березня  2023 року   для   працівників Українського  центру   культурних досліджень  Національним контактним пунктом було  проведено   начальний  семінар в рамках підготовки періодичного звіту  про виконання  положень Конвенції 2005 року.

Під  час  семінару  було  обговорено  методику   підготовки звіту,     графік  консультацій з ключовими   стейкхолдерами  та  напрацьовано   кроки, щодо    залучення  громадянського  суспільства  для підготовки  звіту.

Стан  підготовки звіту   та  пропозиції щодо системи збору інформації представляла начальник  відділу   регіональної політики  та   координації реформ  у  сфері  культури  УЦКД   Ірина  Каць.

ОБУХОВИЦЬКЕ ТКАЦТВО

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками, що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ Міністерство культури та інформаційної політики України від 13.03.2023 № 109 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України»

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла

Обуховицьке ткацтво

Охоронний Номер – 063н.к.с

Географічне розташування: Село Обуховичі Вишгородського району Київської області

Народне ручне ткацтво від усіх інших домашніх ремесл завжди відрізнялося своєю чітко вираженою сезонністю – ткацтвом займаються взимку. Навесні верстати розбирають по деталях, так як вони досить громіздкі, і ховають на горище, щоб не займали місце в оселі.

Професійні ткалі можуть робити тканини з найскладнішими переплетіннями, а звідси й більш складними й різноманітними візерунками. В жодному іншому виді народного мистецтва художній вигляд речі не залежить від технічних прийомів виготовлення, як у ткацькому виробництві. Техніка виготовлення визначає фактуру тканини та характер її орнаментики. У розпорядженні ткача, що б він не хотів зробити – виткати просте полотно чи найскладніший малюнок, узористу тканину, – завжди є лише поздовжні нитки основи і поперечні нитки піткання. І вся краса та розмаїття тканин, їхня фактура і орнаментика залежать від того, у якому порядку нитки цих головних груп будуть перетинатись, накладатися одна на одну.

Майже не думаючи, майстриня в потрібній послідовності натискає на підніжжя верстата, досить складною системою так званих ремізок, зв’язаних петлями, що підіймають окремі нитки чи групи ниток основи, прокидає човник, прибиває кожну прокинуту поперечну нитку бердом, і поступово, ніби сам собою, з’являється малюнок.

Нитка піткання, яку прокладає човник, лягає поверх чи під низом ниток основи, а певна послідовність цього чергування і створює врешті той чи інший візерунок, що укладається поперечними смугами на всю ширину тканини. Цей спосіб ткацтва називається ремізно-човниковим. Саме цією технікою з давніх часів користувалися обуховицькі ткалі для створення узористих рушників (тут їх, на відміну від простих білих, що ними втираються називали «набожниками»), скатертин-настільників, ряден тощо.

У різних етнографічних зонах, а то й окремих селах, ткані матеріали мають локальні відмінності в способі орнаментальної композиції, колористики і навіть у техніці виконання. У обуховицьких рушниках, виконаних уже відомою традиційною технікою ремізно-човникового ткацтва, деякі елементи візерунка виконуються способом ручного перебору (тут його називають «тканням під руку»). При цій техніці група ниток основи відтягується не за допомогою підліток, а вручну, і між ними прокидається; також рукою, а не човником, нитка, змотана у невеликий клубочок. Це дає змогу смузі орнаменту чергувати окремі візерунки різного кольору. Зокрема, так робляться візерунки у вигляді кількох вертикальних стовпчиків, що їх в Обуховичах називають «мотилями».

Візерунки пістрявотканих «радюжок» – покривал, що ними  вкривають ліжка та дивани, називають «шибами», «барвінком», «хмарами». Ромбічні візерунки рушників, що чергуються зі смугастими мотилями, – проскурки, а дрібний візерунок ряден, який у деяких місцевостях зветься «рибячою лускою», тут має назву «кружок».

Навички ткання передавалися в основному в сім’ї, дівчата, щоденно приглядаючись до роботи старших, швидко й легко освоювали своєрідні техніки ткацтва та переймали особливий стиль передачі кольорової гамми.

Фото: ресурс Інтернет