Етнографічно-дослідницька експедиція «Чорнобиль: перервана традиція» відбулася 5-8 серпня 2021 року у містах Чорнобиль, Прип’ять, Славутич, на місцях колишніх сіл Чорнобильської зони відчуження.
Організаторами експедиції виступили Вишгородська районна державна адміністрація, Вишгородська районна рада, Вишгородський історико-культурний заповідник, Славутицька міська рада. Співорганізатори: Український центр культурних досліджень, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України та Державний архів Київської області.
Метою експедиції було вивчення наявності локальних етнокультурних традицій у побуті жителів зони відчуження, збереженої ними історичної пам’яті, стратегій виживання в умовах посткатастрофи; дослідження міського ландшафту в перспективі використання його як локацій для артпроєктів.
Український центр культурних досліджень (УЦКД) в експедиції представляли: Наталія Морозова, завідувачка відділу нематеріальної культурної спадщини та Роман Каць, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу інноваційних технологій та популяризації культури.
День перший: 5 серпня
Учасники експедиції «Чорнобиль: перервана традиція» зібралися біля пам’ятника Борису і Глібу у м. Вишгород та на автобусі відправилися в бік Чорнобильської зони. На КПП Дитятки відбулася перевірка завчасно оформлених електронних квитків (перепусток, виданих Державним агентством України з управління зоною відчуження) посвідчень особи, задекларованої техніки (декларуються ноутбуки, планшети, фотокамери, крім мобільних телефонів), наявність захисного одягу всіх прибулих. Всім учасникам були видані портативні дозиметри, експедиція у супроводі двох гідів вирушила до м. Чорнобиль.
У Чорнобилі учасники ознайомились з двома музеями: «Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф» та Музей цивільного захисту «Зірка полин».
«Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф» на чолі з директором Ростиславом Омеляшком вже багато років займається дослідженням матеріальної і духовної культури території, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. За більш ніж 20 років комплексним історико-етнографічним дослідженням було охоплено 575 постраждалих поліських сіл (у т.ч. 159 – у зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення), а також 97 компактних поселень переселенців. У результаті польових розвідок відкрито декілька десятків нових пам’яток археології, серед яких: городище літописного Чорнобиля ХІ-ХІІ ст., ранньонеолітична стоянка VI тисячоліття до н.е. в с. Плютовище – за 5 кілометрів від сучасного Чорнобиля та інші. На сьогодні Музейно-архівний фонд Центру налічує 47 тисяч рухомих пам’яток культури, понад 145 тис. фотографій, 6330 год. аудіо- та відеозаписів, понад 20 тис. документальних свідчень на паперовій основі. За результатами польових досліджень випущено понад 30 наукових та науково-популярних видань, 5 компакт-дисків з традиційною музикою Полісся, організовано 16 історико-етнографічних та археологічних виставок. Вже нині зібрана джерельна база всесторонньо відтворює культурно-історичний образ ураженої катастрофою етнокультурної території.
Музей цивільного захисту «Зірка полин». Музей є частиною Меморіального комплексу «Зірка полин». Заклад відображає спогади про катастрофу в символічних композиціях, героїчних сторінках ліквідації аварії на ЧАЕС, висвітлює наслідки відчуження територій та життя «в зоні» після багатьох років аварії…
Музей є багатофункціональною історико-культурною установою, що об’єднує наукову, культурно-просвітницьку діяльність з діяльністю сучасного музею з архівування збереження і оприлюднення історії ядерної катастрофи на ЧАЕС.
Ініціатор проекту Головне Управління ДСНС України у Київській області. Автор проекту і керівник творчої групи: народний художник України Гайдамака Анатолій Васильович. Надання матеріалів: Голова Ради ветеранів ГУДСНС України у Київській області Бондаренко А.І. Роботи з облаштування музею були виконані особовим складом 11 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Київській області (м. Чорнобиль).
Музей знаходиться в будівлі колишнього кінотеатру 1964 року побудови в центрі м. Чорнобиль.
В музеї оформлено 5 експозиційних залів:
Основними темами музейної експозиції 1 залу є атомна енергетика світу, тут показані країни світу, які мають атомні електростанції, найбільші АЕС світу та Європи; історію будівництва Чорнобильської АЕС. Також у цій залі висвітлюється історія розвитку пожежної справи Поліського краю.
2 зал знайомить відвідувачів з роботою пожежної охорони Чорнобильського району в доаварійний період. Також розкрито хронологію подій 26 квітня 1986 року та перших днів після аварії. Домінантою залу є унікальний експонат – перепустка Володимира Правіка, що була при ньому тієї жахливої ночі. Документ розміщено у спеціальному свинцевому захисному кубі, оскільки він і сьогодні радіаційно небезпечний для оточення.
3 зал знайомить нас з експозицією, що стосується теми часів ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це оригінали документів та фотокартки з перших днів після аварійного періоду і по теперішній час. Також за допомогою світлин проведено паралель між Чорнобилем і Фукусімою.
4 зал – Міжнародне визнання героїзму ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Зала оформлена нагородами, грамотами кубками міжнародних змагань з пожежно-прикладного спорту.
5 центральний зал. У цій залі переплелися лаконізм глибокого підтексту та умовність абстрактного мислення. Тут відвідувач має можливість у замкнутому метафоричному просторі переосмислити все почуте і побачене і зробити свої власні висновки.
Далі учасники експедиції оглянули кілька старих будинків в центрі Чорнобиля, зробили фото, а потім зустрілися з самоселом Євгеном Федоровичем Маркевичем 1937 р.н. на його подвір’ї, щоб взяти в нього інтерв’ю (аудіо формат).
Під час своєї розповіді літній життєрадісний чоловік поділився історією власного життя та членів своєї родини до аварії на ЧАЕС. Він також розказав, що після катастрофи тричі повертався в зону і зрештою тут знайшов роботу і залишився жити. Живе з дружиною у великому родинному будинку, господарює, вирощує городину. Радіації вони не бояться, тому сміливо користуються щедрими дарами місцевої природи: рибою, грибами і ягодами. Часом до родини приїздять журналісти і дослідники. Вони з радістю спілкуються з гостями. Євген Федорович у своєму гаражі зберігає дошку медалістів Чорнобильської школи №1, на якій зазначені прізвища «золотих» і «срібних» медалістів за період від 1945 року. Графа за 1986 рік залишилася пустою. Господар каже, що не вічний і хотів би комусь дошку передати.
Наступна зустріч членів експедиції була з Миколою Лозбіним, якому 49 років. Його сім’я раніше тримала 6 корів, зараз залишилася одна. На городі вирощують все, що необхідне для життя. Дружина працює, за електрику платять, ходять в магазин в Центрі. У хаті через дорогу від мешкання пан Микола створює «музей»: він збирає різні речі місцевого побуту і поступово наповнює експозицію: старі газети, пляшки від напоїв, предмети побуту, меблі, побутова техніка, предмети старовини тощо.
Далі учасники експедиція відвідали могилу (капличку) єврейських праведників біля колишньої Чорнобильської школи. Біля каплички ще горіли маленькі свічки, тут зовсім недавно були паломники.
В кінці дня учасників експедиції від УЦКД відправилися на електричці до м. Славутич. Пасажири електрички – це в основному працівники ЧАЄС та інших супутніх обслуговуючих підприємств.
День другий: 6 серпня
День розпочався з відвідування Краєзнавчого музею міста Славутича і ЧАЕС за адресою проспект Дружби народів, буд. 7, м. Славутич. Гостей радісно зустрів дружній колектив музею на чолі з директором Алімовим Євгеном Абдулайовичем.
Гостям для ознайомлення були представлені документи, фотоматеріали та інші матеріали. В музеї представлені пам’ятки матеріальної і нематеріальної культури Поліського регіону України, історії Славутича та Чорнобильської АЕС, матеріали з історії будівництва міста Прип’ять, аварії та ліквідації її наслідків на ЧАЕС і в 30-ти кілометровій Зоні, будівництва об’єкту «Укриття» і «Арка». «Арка» – це Новий безпечний конфайнмент, англ. New Safe Confinement – «Нова захисна оболонка» – захисна споруда над зруйнованим унаслідок аварії четвертим енергоблоком ЧАЕС. «Арка» накрила застаріле «Укриття».
В експозиційній залі «Чорнобильська АЕС: події, факти, документи» представлено макет промислового майданчика станції з об’єктом «Укриття», фотохроніка будівництва ЧАЕС, стенди з матеріалами про ліквідацію наслідків аварії, про справжніх героїв – пожежників, працівників станції та інших людей які ціною власного життя і здоров’я боролися над усуненням наслідків найстрашнішої за всю історію людства техногенної катастрофи.
Учасники ознайомилися також з іншими експозиціями:
- «Будівництво міста Славутича». Центральне місце в цій експозиції займає макет міста площею 12 метрів квадратних, який виконано Київським зональним науково-дослідним проектним інститутом. У цьому залі представлені урядові документи, ескізи художників та архітекторів, проекти забудови міських кварталів.
Місто ще на етапі планування створювалося, як місце відпочинку і рекреації, щоб мешканці, частина з яких є працівниками ЧАЕС, могли жити спокійним наповненим життям. Архітектура міста ввібрала в себе дух 8 тодішніх республік СРСР, які брали участь у будівництві Славутича. Таким чином місто має потужній потенціал для розвитку побратимських стосунків, народної дипломатії, культурних відносин з містами різних країн. Цікавий факт: використання в Славутичі в 90-х роках так званих «вільних» грошей, які випускалися різними місцевими підприємствами для оплати праці працівників. Ці гроші прозвали в народі «парашкі» на честь генерального директора виробничого об’єднання «Чорнобильська АЕС» Сергія Костянтиновича Парашина, який очолював підприємство у 1994-1998 роках. «Парашкі» приймалися на місцевому рівні в якості оплати за товари та послуги поруч зі звичайними грошима.
- «Славутич – наш дім». Ця експозиція презентує аспекти життя і розбудови наймолодшого міста України: фотоматеріали, документи, предмети та інші експонати.
- «Етнографічна світлиця» представляє речі побуту, світлини, меблі, одяг і взуття, рушники, ікони, знаряддя праці мешканців цього краю. Увагу привертають предмети для бортництва і рибальства, гончарної справи і гутництва. Зали прикрашають рушники і скатертини, створені кропіткою працею майстринь оточуючих сіл. Вони вражають багатством візерунків та технік виконання. Наявну експозицію змістовно доповнюють різні аспекти нематеріальної культурної спадщини (НКС) зібрані за роки працівниками музею: родинні історії, звичаї, традиції, обряди, пісні, колядки, щедрівки, кулінарні рецепти.
Учасники експедиції провели три зустрічі і взяли інтерв’ю у колишніх мешканців міста Прип’ять, двоє з яких працювали на ЧАЕС до та після катастрофи.
Анатолій Касянович Сухецький, 1942 р.н., народився у селі Лозуватка (Онуфріївський район, Кіровоградська обл.), пенсіонер. Станом на квітень 1986 року займав посаду заступника начальника лабораторії спектрометрії і КГО. Після аварії організовував новий цех і був начальником служби радіаційної безпеки в усій 30-кілометровій зоні при Штабі по ліквідації наслідків аварії. Він розповів, що по Чорнобильській зоні збирав інформацію про традиції нині покійний поет і бард Валентин Михайлюк.
Анатолій Касянович розповів про своє дитинство та юнацтво, про те, що після війни у село привозили кіно, і покази проходили під відкритим небом, про традицію красти на весілля не молоду, а каравай; про місцеву традицію співати святкові пісні тільки «правильно»: якщо хтось збився, то починають співати спочатку; про особливість місцевих христин – готування в глиняному горщику солодкої пшоняної каші з маслом та яйцями, який потім розбивався самим щедрим на подарунки гостем. Він і роздавав цей традиційний десерт всім присутнім. Також Анатолій Касянович розповів про традицію святкування у місцевих селах (колишнє с. Річиця) свята Івана Купала всією громадою. Ганяли русалок, щоб ті дощ віддали. Селяни від дальнього кінця села гуртом йшли до річки, спускались вниз, співали властивих святу пісень. Юнаки при цьому голосили, шуміли трищітками, стріляли з рушниць, щоб русалок налякати. Старші після ходи до річки поверталися додому або йшли в гості. Молоді люди залишалися на березі, стрибали через вогнище, дівчата пускали річкою вінки, а вночі молодь шукала цвіт папороті в лісі.
Лідія Володимирівна Климова, 1941 р.н., народилася у селі Владівка (Малинський район, Житомирська обл.), пенсіонерка, голова громадської організації ветеранів ЧАЕС. Станом на квітень 1986 року займала посаду інженера-економіста у цеху централізованого ремонту.
Лідія Володимирівна розповіла, про своє життя, сім’ю, про спогади старших щодо світової війни і розстріли євреїв, про папір з упаковки набоїв, який розкручували і, на якому вона писала ученицею в початкових класах, про те, що жили після війни в землянках до 1954 року, а в 1958 з’явилась електрика. Про студентські роки на Уралі і відчуття батьківщини саме на території України. Про те, що в селі раніше всі ходили у вишиванках на свята, які жінки вишивали власноруч, про авторитет вчителів і директора школи, де вона вчилася.
Жінка згадала, як зразу після аварії всьому персоналу атомної станції було віддано наказ залишатися на місці і не евакуюватися. Марія Хміль, економіст, взяла на себе вивіз дітей з міста. Дітей вивезли за межі Прип’яті. Вона дізналася, що у сусіднє забруднене село Красниця помилково було відправлено багатьох міських дітей, в т.ч. 18 дітей з багатоквартирного будинку, в якому Лідія Володимирівна мешкала до 1986 році в м. Прип’ять по вулиці Курчатова біля медсанчастини. Вона з колегами у білих станційних костюмах на трьох машинах у понеділок забрала дітей з села Красниця. Всі селяни якраз садили картоплю, а діти з міста їм допомагали. Лідія Володимирівна 18 своїх і чужих дітей з її будинку повезла до її мами у село Владівка. По дорозі у Діброві був санпропускник. Дітей оглянули, роздягли і обстригли, бо вони «дзвеніли». Потім голих дітей «в одних трусиках і пострижених наголо» привезли в її рідне село. З усіх його кутів і оточуючих хуторів старі немічні бабусі приносили їжу і речі для малечі. Лідія Володимирівна щоразу плаче, коли згадує цей момент. Згодом дітей повезли у районну лікарню на лікування, завдяки цьому вони залишилися здорові. Вона не погоджується, що вона героїня, бо врятувала дітей. Їй прикро, що онукам та молоді, зараз не цікаво про бувальщину, бо вони не вірять…
Після аварії працівники ЧАЕС працювали на «ізнос», власного здоров’я не шкодували, всі розуміли і повністю віддавалися роботі, тільки її напрямок кардинально змінився. Сергій Парашин, на той час був секретарем парткому, очолив всю адміністративну роботу у місті. Збиралися вранці і чекали новин з 6 московської лікарні. На той момент у місті не працювала жодна служба, міліція, суд, прокуратура. Три людини взяли на себе весь цей тягар.
Лариса Іванівна Панова, завідуюча бібліотечно-бібліографічного відділу ЗБІЦ (Загальноміського бібліотечно-інформаційного центру Славутицької ЦБС), народилася у м. Чорнобиль у 1958 р. У 1981 році переселилася в Прип’ять. Лариса Іванівна розповіла про своє дитинство, аспекти життя того періоду, про побут і кухню. Її мама вишивала картини і рушники, а вона не навчилася цьому ремеслу, зате гарно співає. Район був дуже багатий. Поки не побудували ЧАЕС ціни були низькі. Свіже м’ясо носили по квартирах… У Чорнобилі жило багато євреїв. Люди казали, що лише один єврей працював на підводі, всі інші були інтелігентними людьми, працювали бухгалтерами, керівниками. Вулиці міста з приватними будинками «пахли єврейським запахом», бо в них готували курочку. У Чорнобилі було СПТУ сільськогосподарського спрямування. ГПТУ було в Прип’яті.
Звістку про аварію жінка отримала, коли була у рідному місті. У четвер перед аварією Лариса Іванівна забрала доньку з садочка «в одній кофтині» і поїхала до лежачої мами в Чорнобиль. Після аварії Прип’ять швидко закрили. А Лариса Іванівна дуже хвилювалася, як попаде в понеділок на роботу. В голові не вміщалося, що сталося. Сказали, що проїхало багато автобусів, отже місто буде евакуйовано. 30 квітня моя донька гралася у пісочниці, а гелікоптери сипали пісок на 4-й енергоблок, і вона їх бачила. Чорнобиль залишили у цей день, переїхали до свекрухи у Фастів, потім жили і працювали в Києві. Чоловік працював по вахтах на ЧАЕС. У 1987 році отримали квартиру в Славутичі.
Лариса Іванівна після 1986 року поверталася в Прип’ять неодноразово, в т.ч. разом з донькою, але вже три роки не була там. У цьому році якась турфірма обіцяла повезти людей зі Славутича до Чорнобиля, але нічого не вийшло… Коли раніше видавалося і на поминальні дні приїжджала в Чорнобиль, то жінка наче літала – рідна земля. У ці дні людей там багато. Лариса Іванівна кожного разу шукає у натовпі знайомі обличчя…
Зустрічі членів експедиції з опитуваними проходили у відтвореній у музеї прип’ятській квартирі з атмосферою, предметами побуту, меблями початку і середини 1980-их. Під час інтерв’ю мова велася про життя опитаних людей до аварії, про традиції, про побут. Вони кілька разів підкреслили, що вже неодноразово давали інтерв’ю, в т.ч. відомим світовим ЗМІ, але вперше їх розпитували про їхнє власне життя, рідних, стосунки в родині і між людьми, про традиції і звичаї. І добре, що ми не питали про дози випромінювання, про радіацію і катастрофу.
День третій: 7 серпня
7 серпня учасники експедиції від УЦКД об’єдналися з колегами, які 6 серпня працювали в м. Прип’ять.
У Краєзнавчому музеї міста Славутича і ЧАЕС учасників експедиції «Чорнобиль: перервана традиція» зустрічали представники міської влади, відділу культури, Агентства регіонального розвитку, Туристично-інформаційного центу, працівники музею.
Влада Литовченко, директорка Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидатка історичних наук представила учасників експедиції і розповіла про мету і завдання досліджень. Представники приймаючої сторони і гості спілкувалися, знайомлячись з експозиціями краєзнавчого музею, а після зустрічі відправилися на екскурсію містом і ознайомилися з місцевим стартапом.
У завершенні дня учасники експедиції відвідали локацію Міжнародного семінару для студентів-архітекторів «SESAM 2021 Poliklinika» від Європейської Архітектурної Студентської Асамблеї, яка в ці дні проходила у м. Славутич, познайомилися та поспілкувалися з його учасниками.
Як повідомили організатори події: «Цього літа, близько 100 студентів архітектури та молодих спеціалістів з усієї Європи та за її межами, приїхали до Славутича, щоб взяти участь у SESAM 2021 Poliklinika. Після перенесення події на рік через глобальну пандемію, задля забезпечення безпеки усіх учасників та жителів міста, було прийняти рішення провести подію в форматі трьох резиденцій та з меншою кількістю учасників.
Кожна резиденція складається з шести воркшопів, об’єднаних єдиною темою «Поліклініка». Воркшопи можуть варіюватись від дизайну та будівництва павільйонів до теоретичного дослідження та концептуального мистецтва. Локація SESAM 2021 Poliklinika – СЛАВУТИЧ, місто, побудоване для розміщення працівників Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС) та їх сімей після евакуації з Прип’яті після вибуху четвертого реактора в 1986 році. Нове місто покликане не лише забезпечити житлом тих, хто змушені були покинути Прип’ять, а й лікувати їх від пережитої травми.
На відміну від Прип’яті, побудованої як класичне «атомне місто», зосереджене на ядерній енергетиці з сильним акцентом на індустріалізацію, будівельні технології та ущільнення; Славутич планувався як зразкове гуманістичне місто, зосереджене на людині, і розташоване посеред лісу. Місто було побудовано лише за 18 місяців завдяки співпраці восьми радянських республік, кожна з яких відповідала за зведення району, названого на честь його міст: Таллінн, Рига, Вільнюс, Ленінград, Москва, Тбілісі, Баку, Єреван, Київ. Архітектори, муляри, інженери та дизайнери з кожної з республік приїжджали будувати райони, часто з виразними посиланнями на свої власні регіональні стилі. Також були імпортовані збірні бетонні панелі, шпалери та віконні рами. Це призвело до різноманіття пізньомодерністських стилів та людських масштабів. Славутич – єдине місто зведене в СРСР зі спланованою системою велосипедних доріжок.
Тема цьогорічного SESAM, ПОЛІКЛІНІКА, зосереджена на охороні здоров’я та його відношенні до архітектури на фізичному, методологічному та метафоричному рівнях. Тема має на меті поставити під сумнів методи, що використовуються в архітектурній практиці для діагностики та прогнозування «проблеми». Пропонується три анатомічні площини, за допомогою яких охорона здоров’я – підтримка чи поліпшення здоров’я – буде розглядатися під час фестивалю через воркшопи, лекції та дискусії: профілактика, діагностика та терапія. SESAM 2021 Poliklinika є частиною програми Славутич – Мала Культурна Столиця України 2021».
День четвертий: 8 серпня
Завершення експедиції, обробка та систематизація зібраних аудіо/фото матеріалів для подальшого аналізу та досліджень.
Щоденник підготували Н.І. Морозова та Р.В. Каць на основі зібраних аудіо та фото матеріалів, моніторингу відкритих джерел, а також інформації, наданої Краєзнавчим музеєм міста Славутича і Чорнобильської АЕС, Загальноміським бібліотечно-інформаційним центром (ЗБІЦ).
У щоденнику використані фото О. Думанської, Н. Морозової та Р.Каць.