Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 23.12.2022 № 525 «Про включення до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Укрвїни»

#Національний_перелік_НКС  #звичаї_обряди_святкування

#усні_традиції_та_форми_вираження #традиційні_ремесла #виконавське_мистецтво  #знання_та_ практики_що_стосуються_природи_Всесвіту
Кобзарство

Охоронний Номер – 053.нкс
Географічне розташування: Елемент поширено у Волинській, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Львівській, Рівненській, Херсонській, Харківській, Полтавській, Черкаській областях; найвідоміші осередки – кобзарські цехи Києва, Харкова і Львова.

 

Кобзарство – це епічна музично-словесна традиція, яка передається з покоління в покоління через усні форм висловлювання, виконавське мистецтво, культурні коди та музичні композиції. Елемент виражає такі соціальні, культурні та моральні цінності, як героїзм, самопожертва, взаємодопомога, діалог, фізичне та духовне здоров’я, громадянська відповідальність, єдність, повага до природи, які досі підтримуються в суспільстві.
Особливістю музичних творів є їхній взаємозв’язок через епічні історії, такі як думи, історичні пісні, релігійні твори; кожен епічний твір супроводжується музичною композицією.
Елемент зберігся завдяки його носіям – спільноті кобзарів та лірників, оповідачів, музичних виконавців. Сьогодні елемент передається шляхом усної передачі від майстра до учня. Елемент підтримується і практикується під час різноманітних заходів, від сімейних подій до національних і міжнародних свят, у різних культурних просторах, саме тому глибоко вкоренився в суспільному житті.

Для громадян України елемент є сполучною ниткою поколінь, яка зшиває сторінки національної історії та культури.
Точна дата виникнення традиції невідома, найдавніші письмові згадки датуються 16 ст. Найпоширенішою вона стала у 17- на початку 20 століть, що пов’язано, зокрема, з існуванням Запорізької Січі та Козацької держави. Історично носіями традиції були незрячі мандрівні виконавці – кобзарі, лірники, бандуристи, співці. Традиційно це були чоловіки, які заробляли собі на хліб «старцівством», мандруючи та співаючи на майданах, вигонах, вулицях, базарах/ярмарках, на святах, під церквами тощо. Вони не поділяли слухачів за соціальним чи статевим статусом, у них був свій репертуар – думи, історичні пісні, наприклад, «Дума про Марусю Богуславку», релігійна традиція – псалми, пісні релігійного змісту, наприклад, «Ісусе мій, прелюбезний», а також весела, танцювальна музика, наприклад, «Ой на дворі метелиця». Кобзарство і лірництво було об’єднано  за професійною ознакою в кобзарські цехи; такі об’єднання мали свої правила – поведінкові, етичні, професійні, свій устрій, який базувався на демократичній традиції. В кобзарських цехах існувала своя «освітня програма» – як правило, це була передача знань від майстра до учня, від кобзаря до учня – навчання грі та вивчення текстів.

Лише після проходження науки та певних ритуалів учня зараховували до кобзарів. Така система навчання та устрій, який базувався на моральних та етичних цінностях, забезпечували безперервність традиції. У період 1920– 30-х років переслідували кобзарів, намагаючись знищити традицію. Як наслідок, багато носіїв мусили піти в підпілля.

Однак завдяки таким подвижникам, як Єгор Мовчан, Георгій Ткаченко кобзарська традиція жила і передавалась. У1960-ті вона набула нового дихання: завдяки невтомній діяльності Георгія Ткаченка була вихована ціла плеяда виконавців/кобзарів, серед яких Микола Будник, Микола Товкайло, Віктор Мішалов, Сергій Радько, Володимир Кушпет, Тарас Компаніченко, Кость Черемський. Сьогодні кобзарсько-лірницька традиція побутує та розвивається по всій Україні.

Традиційними осередками кобзарювання є Київ, Харків, Львів, Луцьк, Дніпро, Рівне. Сучасні кобзарі не лише виконують традиційний репертуар, розвивають «освітні програми», що складалися в середовищі кобзарів, а й майструють інструменти. Історично кобзарі та лірники купували музичний інструмент у майстра, однак починаючи з 1980-их років носії елемента, як правило, виготовляють інструмент самостійно. В такий спосіб вони розвивають і відтворюють традиційне ремесло, досліджують старовинні інструменти, намагаються відродити втрачені сегменти традиції майстрування.

В основі цієї традиції лежить дбайливе ставлення до природи: не рубати живе дерево, а підшукувати деревину з підгризених бобрами, чи повалених буревіями або роботами з облаштування території дерев, використовувати природні складові тощо.