КУЛЬТУРА ПРИГОТУВАННЯ ТА СПОЖИВАННЯ ПЛАЦИНДИ У СЕЛАХ ДОЛИНИ РІЧКИ ФРУМУШИКА

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку  елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС #Традиційні_ремесла #Звичаї_обряди_святкування

#Знання_та_практики_що_стосуються_природи_Всесвіту

Культура приготування та споживання плацинди у селах долини річки Фрумушика

Охоронний Номер – 045.нксГеографія: cела Нові Каплани та Василівка Болградського району, село Семисотка Білгород-Дністровського району Одеської області

 

Плацинда – одна з найпопулярніших традиційних страв Бессарабії, елемент щоденної гастротрадиції.

Традиція приготування та культура споживання плацинди у долині річки Фрумушика притаманна не тільки для етнічних молдаван, а й для представників інших національностей.

Культура приготування бессарабської плацинди складається з рецептури, технології її приготування, вона визначає способи заготівлі та зберігання інгредієнтів, що входять до її складу.

Найпоширеніший список інгредієнтів, що використовується для приготування та спосіб приготування плацинди:

-замішування тіста (вода, борошно, яйце, сіль);

-відстоювання тіста протягом 15-20 хвилин;

-приготування начинок:

Варіанти солоних начинок: бринзу (овечу чи коров’ячу) натирають на терці (можливе додавання мілко нарізаного кропу); капусту миють, нарізають тонкими невеликими смужками та тушать на пательні під кришкою, додаючи мілко нарізану ріпчасту цибулю, сіль та столову ложку оцту; картоплю та цибулю чистять, нарізають тоненько та мілко, додають чорний мелений перець та сіль.

Варіанти солодких начинок: яблука миють, чистять від серединки, натирають (перед використанням додають цукор); вишні миють, видаляють кісточки, перед використанням зливають сік та додають цукор; гарбуз миють, очищають від шкурки та насіння, мілко нарізають чи труть на терці, додають цукор.

Формування коржів: після відстоювання, тісто розділяють на однакові частини; отримані кульки почергово розкатують на коржі, що змазують з двох боків олією чи розігрітим смальцем; коржі складають один на одний і дають постояти 15-20 хвилин.

Витягування тіста: коржі по черзі починають розтягувати в руках, збільшуючи їх у розмірі, далі розтягнутий корж викладають на щедро змазану олією поверхню і продовжують його витягування до напівпрозорого стану, приділяючи увагу краям.

Формування плацинди: розтягнутий корж змазують олією чи смальцем, складають навпіл, знову змазують, потім складають вчетверо і на сформовану поверхню тіста викладають начинку. В кінці плацинді надають круглу форму, легко притискаючи масу до поверхні.

Смаження плацинди: на розігріту пательню щедро наливають олію, викладають плацинду, зменшують вогонь. Коли вона стане рум’яною (приблизно за 3 хвилини; з картоплею це може зайняти трошки більше часу), перевертають плацинду на інший бік. По закінченню смаження плацинди викладають на вкриту вощеним папером поверхню, щоб прибрати надлишки жиру.

Подача плацинди:

-плацинду викладають на дерев’яні дощечки, розрізають на чотири частини, можуть додавати сметану або мед;

-споживають плацинду гарячою, запиваючи холодним вином.

Вище наведено лише загальний спосіб приготування бессарабської плацинди долини Фрумушика, кожен з досліджуваних населених пунктів мав певні особливості:

Село Семисотка Білгород-Дністровського району: корж після формування, змащують олією та дають відстоятись, потім розрізають на чотири частини і починають витягувати кожну частину окремо. Витягнутий елемент викладають один на одний хрестоподібно, змащуючи олією та формуючи в результаті коло. Загортають начинку також з’єднуючи діаметрально протилежні частини одного сегменту коржа. Вищенаведений спосіб приготування вважають способом нашвидкуруч. До бринзи можуть додавати свинячі шкварки з м’ясом.

Село Василівка Болградського району: в центр розтягнутого коржа викладають начинку, а краї коржа нарізають як пелюстки; плацинду формують з’єднуючи діаметрально протилежні сегменти «пелюсток», поверх кожного новоутвореного шару тіста викладають начинку та змазують розтопленим вершковим маслом. В якості начинки найбільш поширена натерта коров’яча бринза.

Село Нові Каплани Болградського району: для створення листового тіста використовують саме смалець та тканину для розтягування коржів.

Фото: Фото. Авторське право Одеський обласний центр української культури.

 

ГУЦУЛЬСЬКА БРИНДЗЯ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку  елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС# Традиційні_ремесла

#Знання_та_практики_що_стосуються_природи_Всесвіту

Гуцульська бриндзя

Охоронний Номер – 044.нкс

Географія: Рахівський район Закарпатської області, частина Івано-Франківської та Чернівецької областей

 

Гуцульську овечу бриндзю можна сміливо назвати брендом, що популяризує Закарпаття. Традиції виробництва продукту самобутні – йдеться про унікальний овечий сир Українських карпат, котрий незмінно виготовляється з XV ст.

Оригінальність зумовлена вже тим, що вівці випасаються протягом 120 днів літнього періоду на високогір’ї на висоті не нижче за 700 метрів над рівнем моря. А саме приготування гуцульської бриндзі – справжнє дійство. Свіже овече молоко та закваска і досі залишаються незмінними компонентами продукту. До овечого молока, яке проціджують через чисту тканину та смерекові гілки, вівчар додає фермент, так званий кляґ, добутий зі шлунку молочного ягняти чи теляти.

Технологія виготовлення бриндзі передбачає скисання нагрітого молока із кляґом, відтак – збивання дерев’яною збеталою (колотівка) та формування руками вівчаря великої грудки – будзу, яку розміщують на чистому полотні й підвішують, щоб стекла жентиця (сироватка). Після дозрівання будзу його перетирають і змішують із сіллю. Так народжується бриндзя.

Процес виготовлення клопіткий і непростий, потребує спеціальних знань і навиків. При цьому у різних вівчарів існує своя індивідуальна чи родинна специфіка, яка впливає на смакові якості бриндзі. Прикметно, що займаються цією справою винятково чоловіки. Вони кажуть, що бриндзя схожа на жінку: дуже ніжна, тому, щоб її приготувати, потрібні чоловічі руки. Основними органолептичними показниками гуцульської бриндзі є домінуючий молочний смак, котрий включає м’яку кислотність, різні види вершків та топленого масла, відчутний смак гірських рослин та сіна.

Бриндзя – улюблена їжа гірських мешканців Закарпаття, яка є обов’язковим компонентом багатьох традиційних страв. Найпопулярніші серед них – банош, кулеша, пироги, галушки, мачанка та гугель. Іноді бриндзю називають білим золотом Карпат, підкреслюючи її поширення у всьому Карпатському регіоні.

Фото: Гайдук О.С., завідувач відділу народної творчості та аматорського мистецтва КЗ «ООМЦК»ЗОР

МІЖНАРОДНИЙ РІЗДВЯНИЙ ФЕСТИВАЛЬ “КОЛЯДА НА МАЙЗЛЯХ”

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку  елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС

#Практика_з_охорони_нематеріальної_культурної_спадщини

Міжнародний Різдвяний фестиваль “Коляда на Майзлях”

Охоронний Номер – 043.нкс

Географічне розташування: м. Івано-Франківськ

 

Міжнародний Різдвяний фестиваль «Коляда на Майзлях» започаткований у 2010 році при монастирі Христа Царя отців Василіан Української Греко-Католицької Церкви м. Івано-Франківська та відбувається щорічно, в часі святкування Різдва Христового.

Співорганізаторами фестивалю є Івано-Франківська Митрополія Української Греко-Католицької Церкви, виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради в особі структурних підрозділів в сфері культури.

Мета фестивалю:

-відновлення, збереження та поширення багатогранної духовної спадщини різдвяних традицій, колядок, щедрівок;

-розвиток духовного вокально-хорового мистецтва;

-обмін творчими досягненнями мистецьких колективів;

-зміцнення міжнародних культурних зав’язків із зарубіжними країнами, зокрема, з українською діаспорою.

Відповідно до Положення про Міжнародний Різдвяний фестиваль «Коляда на Майзлях» його учасниками є професійні та аматорські хорові колективи (мішані, однорідні та дитячі), солісти-вокалісти (a capella, у супроводі акустичного інструменту або інструментального ансамблю), малі форми (вокально-інструментальні, фольклорні, родинні ансамблі та ін.), оркестри, вертепи, фольклорні колективи з України та з-за кордону без вікових обмежень.

Фестиваль відбувається впродовж запланованих фестивальних днів, має своє Урочисте відкриття і заключний Гала-концерт. Впродовж фестивалю відбуваються виступи запрошених колективів в приміщенні храму та центральній площі міста. Онлайн-трансляція концертних виступів здійснюється місцевими телеканалами, зокрема, ОТБ «Галичина» та в соціальних мережах.

Наказом Міністерства культури України від 13 листопада 2018 року №980 фестивалю «Коляда на Майзлях» присвоєно статус Міжнародного.

За всі ці роки з сольними концертними програмами виступило близько 500 колективів: професійні, народні хори, вокальні, вокально-інструментальні та оркестрові колективи, фольклорні гурти та драматичні колективи, сольні виконавці.

З кожним роком географія фестивалю значно зростає. На фестивалі побували колективи з Києва, Дніпра, Одеси, Кривого Рогу, Донецької, Луганської, Дніпропетровської, Запорізької, Харківської, Волинської, Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей.

Зі своїми концертними програмами побували також колективи з-за кордону: Латвії, Литви, Румунії, Польщі, Іспанії, Канади тощо.

В зв’язку з карантинними обмеженнями у 2021 році ХІІ фестиваль відбувся у форматі онлайн та офлайн. Це дало можливість українській діаспорі долучитись до нашого фестивалю. Зокрема, свої виступи надіслали українські колективи з Бразилії, Ізраїлю, Польщі, а також польські колективи з міст-побратимів Любліна та Кошаліна (Польща).

У концертних виступах колективів-учасників звучали традиційні, старовинні та сучасні колядки і щедрівки.

За роки свого існування фестиваль набув значної популярності та став справжньою різдвяною візитівкою Прикарпаття.

Фото: Терлецька Любов Любомирівна, художній керівник НД «Княгинин», диригент, член оргкомітету фестивалю.

ТРАДИЦІЯ ЛОЗОПЛЕТІННЯ В С. ІЗА ХУСТСЬКОГО РАЙОНУ

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС # традиційні_ремесла #знання_та_практики_що_стосуються_природи_Всесвіту

Традиція лозоплетіння в с. Іза Хустського району

Охоронний Номер – 042.нкс

Географічне розташування: село Іза, Хустського району, Закарпатської області

 

Село Іза вважається столицею лозоплетіння на Закарпатті. Це справжній музей просто неба, величезний ярмарок. Чи не в кожному дворі виставлено десятки, сотні плетених виробів. Найбільше кошиків (кошарок) адже їх з давніх-давен використовували у господарстві. Користуються популярністю і різноманітні сувеніри (шкатулки, бутлі, хлібниці, абажури, тарілки, підставки) та меблі (ліжка, стільці, столи, крісла, гойдалки, лавки, дивани, етажерки, тумбочки, колиски) тощо. Майже для усіх жителів села Іза цей промисел є основним видом заробітку.

Цей народний промисел з неповторною та оригінальною технікою процвітає тут ще з ХІХ ст. Заснував його ремісник І.Кашко, згодом передав знання своїм дітям, а з часом це стало головним заняттям усіх місцевих жителів. Масове виробництво товарів з лози припадає на 1880-і роки. Його пов’язують з іменем підприємця Гаймфельда, який організував майстерню з виготовлення різних виробів з лози. Уже на початку ХХ ст. Іза стає головним центром лозоплетіння тодішнього мараморського комітату (жупи) Австро-Угорщини.

Виготовлення виробів із лози – складний процес, який можна поділити на два етапи:

Перший етап (підготовка до плетіння) передбачає:

А) заготовку лози (зрізання, виварювання, чистку від кори та висушування;

Б) сортування лози на різні за висотою та товщиною прутики (процес називають «стягати прутя»);

В) відмочування лози, безпосередньо перед початком плетіння задля гнучкості;

Г) підготовка необхідних для роботи інструментів;

Д) розколювання та шліфування – на місцевій говірці «дялування».

Другий етап (плетіння).

Наприклад, виготовлення кошика включає:

А) плетіння днища кошика («денце»);

Б) встановлення в денце прутиків («палісків»);

В)плетіння нижнього обрамлення кошика («нижній вуй»);

Г) плетіння стінок кошика («споди»);

Д) плетіння верхнього обрамлення кошика («верхній вуй»);

Е) плетіння вінку для оздоблення;

Є) плетіння ручки та її встановлення;

Ж) фарбування та лакування виробу «топлення».

Процес лозоплетіння, взаємодопомогу у виготовленні виробів місцеві жителі називають «Ізянським наксамом». Назва походить від угорського слова «nopszа́m», що в перекладі означає «трудодень», «наймана праця». Форма слова була зміненою місцевими жителями на фонетичному рівні в процесі побутування.

Як правило, «наксам» організовує одна людина – господиня, чи господар дому.

Плетіння у масовому виробництві передбачає розподіл праці між майстрами, вузьку спеціалізацію.

Попередньо визначившись із видом роботи (чищення лози, заготовка елементів виробів тощо), запрошують потрібну кількість людей (зазвичай до 10 осіб). Таких помічників називають «наксамошами».

До їх приходу господиня забезпечує необхідні матеріали, інструменти (за бажанням люди приходять зі своїм інструментом). Господарі високо цінують допомогу в роботі, проявлять вдячність та повагу, пригощаючи помічників сніданком, обідом та вечерею.

Мета наксаму – виконання максимального об’єму роботи в найкоротший термін. Найбільш поширений він восени. Традиційно триває з 7.00 години ранку по 19.00 години вечора.

До початку 1990-х років у місцевій церкві восени на свято Покрови проголошували про початок збирання лози. Так глибоко ця традиція проникла в життя та побут ізянців.

Фото: Гайдук О.С., завідувач відділу народної творчості та аматорського мистецтва КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури»Закарпатської обласної ради

 

ЗВИЧАЙ І ТЕХНОЛОГІЯ ПРИГОТУВАННЯ СВЯТКОВОЇ ТА ПОМИНАЛЬНОЇ КАШІ У МІСТІ АВДІЇВКА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку  елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла

«Звичай і технологія приготування святкової та поминальної каші у місті Авдіївка Донецької області»

Охоронний Номер – 041.нкс

Географічне розташування: місто Авдіївка, Донецької області

 

За спогадами носительок елемента нематеріальної культурної спадщини, традиція приготування святкової та поминальної каші в їх родинах (на території міста Авдіївка) існує з кінця ХІХ сторіччя (всі носительки згадують, як за рецептом, який вони на сучасному етапі використовують для приготування каші, готували їх прабабусі).

В якості ритуальної страви каша є самостійною стравою (не вважається замінником куті) на поминальних трапезах. Як святкова страва подається насамкінець застілля в якості десерту. Збереглись усні згадки про сімейні традиції приготування цієї страви: для поминальних обідів кашу, як правило, готує запрошена майстриня; як святкову, для споживання в родинному колі, готує старша жінка в родині. Сімейні традиції приготування та споживання каші в родинах носіїв елемента нематеріальної культурної спадщини зберігаються по сьогодні.

Рецепт приготування каші у носіїв відрізняється кількістю інгредієнтів та послідовності закладки продуктів. Кожна з господинь дотримується родинної традиції приготування каші (обов’язковою умовою приготування добротної страви вважається якість і кількість використаних продуктів: продукти мають бути високої якості; молоко, масло, яйця – домашні, з високим відсотком жирності; рис відбірний круглий).

Рецепт приготування святкової та поминальної каші:

Кількість продуктів розраховується пропорційно об’єму рису.

На 1 стакан рису – до 10 яєць, 250 гр. вершкового масла, молоко в пропорції 1/3, сіль, цукор за смаком (як правило, каша солодка).

Всі продукти обов’язково вищого ґатунку (домашні).

Рис круглої форми (сорт камоліно).

Зерна мають приємний золотистий відтінок, який зберігається і в готовій страві.

Рис проварити 1-2 хвилини після закипання, промити його і на білому рушникові просушити.

У закип’ячене молоко додати сіль, цукор, вершкове масло, рис. Довести до кипіння. Варити до 5 хв.

Яйця збити з цукром до однорідної маси. Влити їх в кашу, постійно перемішувати. Довести до кипіння. На цьому етапі рис, за словами носительок, має бути надсир (al dente). Зняти з вогню, щільно закрутити в подушки і залишити запарюватись на 2-2,5 години.

Каша має бути жовто-ванільного кольору (за рахунок молока, яскраво-жовтих жовтків яєць та золотистого кольору зерна рису).

Коли кашу відкривають з подушок, вона має дуже легку консистенцію, кожна зернина рису ніби прозора. До каші подають розтоплене вершкове масло, деякі господині подають до каші ще консервовані ягоди вишні.

Фото: Донецький обласний навчально-методичний центр культури: https://doumck.wordpress.com

 

Всеукраїнський форум «Нематеріальна культурна спадщина Полісся: виклики щодо збереження національних цінностей та народних надбань»

9 серпня у місті Рівне відбувся Всеукраїнський форум «Нематеріальна культурна спадщина Полісся: виклики щодо збереження національних цінностей та народних надбань».

Захід відбувся в офлайн і онлайн форматі на платформі ZOOM.

Під час форуму було презентовано елементи нематеріальної культурної спадщини Рівненщини – Дудка-викрутка, восковий вінок, серпанкове ткацтво, поліська геометрична вишивка, бортництво, представлено оцифрований  доробок літнього циклу пісень Рівненського Полісся.

Спікери форуму:
– директор Українського центру культурних досліджень Ірина Френкель,
– заступник директора ГО “Центр розвитку “Демократія через культуру” (офіційно акредитованої в ЮНЕСКО), голова Експертної ради з НКС при МКІП Валентина Дем’ян,
– директор Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидат історичних наук Влада Литовченко,
– заступник директора з креативного менеджменту Українського центру культурних досліджень Олена Заливанська,
– директор Сарненського історико- культурного заповідника Вікторія Дашко,
– видавець, співзасновник видавництва “Саміт-книга”, голова ревізійної комісії в Українській Асоціації Видавців та Книгорозповсюджувачів, голова благодійного фонду «Бібліотечна країна» Ігор Степурін, представники культури Рівненщини.

Говорили про комунікацію державних установ та громадських організацій в сфері НКС під час війни, інструменти охорони нематеріальної спадщини на місцевому та національному рівні, креативні підходи скансенів до промоціїв НКС.

В рамках заходу відбулась передача сайту «Бортництва Полісся» від  Вишгородський історико-культурний заповідник  Рівненському обласному центру народної творчості.

До учасників форуму з вітальним словом звернувся голова Рівненської ОДА  Віталій Коваль, який зазначив:

«З 24 лютого Україна займала перші шпальти світових медіа та більшу частину прайм-тайму. І причину, і високу ціну цієї присутності ми всі з вами розуміємо,бо саме зараз настав час розкрити світу те,що ми зберігали багато століть-нашу велику і різноманітну культурну спадщину,бо це наш український Код Перемоги»

В рамках форуму було проведено екскурсію містом Рівне, музеєм бурштину, літературним музеєм Уласа Самчука.

Завершився Форум благодійною вечерею, під час якої було проведено дефіле поліських строїв, майстер – класи з гастроспадщини та намотування хустки, презентацію збірки Ірини Баковецької -Рачковської «#Полісся_як_всесвіт», збір коштів з метою придбання автівки для ЗСУ.

Щиро дякуємо Управлінню культури і туризму Рівненської ОДА та обласному центру народної творчості за співпрацю!

#Спадщина єднає! #Все_буде_Україна!

МИСТЕЦТВО ВИГОТОВЛЕННЯ ЯВОРІВСЬКОЇ ДЕРЕВ’ЯНОЇ ЗАБАВКИ

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла

«Мистецтво виготовлення яворівської дерев’яної забавки»

Охоронний Номер – 040.нкс

Географічне розташування: Львівська область, Яворівський район: смт.Івано-Франкове навчальний заклад  «Художнє професійно-технічне училище ім. Й.П.Станька», с.Старичі навчальна майстерня «Мастак»

 

Яворівська забавка це унікальний випадок у народному декоративному мистецтві України. Яворівська забавка (саме забавка, а не іграшка, оскільки походить від забавляти, бавити).

Витоки яворівського мистецтва сягають глибини віків. Архівні матеріали засвідчують, що вже в XV ст. у Яворові діяли деревообробні цехи і розвивалось художнє виробництво, проводились ярмарки. Витоки забавкарства дослідники пов’язують із XVІІ ст. Спершу забавки виготовляли у столярних цехах та домашніх майстернях. Виробники орієнтувались на потреби ринку і робили іграшки різного ґатунку.

Справжніх мистецьких форм забавка набула із заснуванням фахової Забавкарської школи у листопаді 1896 р. У 1905 р. Забавкарська школа перебралась у нове приміщення, розширила спеціалізацію і отримала назву Державної школи деревного промислу. Для збуту яворівських забавок в 1930 р. було створено спеціальну кооперативну гуртівню. У 1946 р. відкрито Яворівську Профтехшколу, де випускники Державної школи деревного промислу стали майстрами та фаховою основою навчально-виробничого процесу. У 1954 р. заклад перейменовано в Професійно-технічне училище художніх ремесл, що в 1960 р. було реорганізовано в Яворівське професійно-технічне училище №14 і в 1963 р. перенесено до смт. Івано-Франкове. Сьогодні це ДНЗ «ХПТУ ім. Й.П. Станька».

Безперечно, справжніх майстрів у галузі забавкарства було чимало, та, на жаль, про них втрачено дані. Проте деякі письмові відомості про місцевих майстрів з часу діяльності забавкарської школи вдалося відшукати: І.Фіяло, С.Чупа та С.Масюк, П.Придаткевич, О.Станько, М.Кобиця, О.Бриндас, І.Лісовський, І.Станько. За статистикою 20-х рр., 75 яворівських родин (Бриндасів, Горбульків, Горохів, Гдулів, Приймів, Ференців та інші) виготовляли традиційні забавки. Знаними майстрами другої пол. ХХ ст. були В. Прийма, С.Тиндик, М.Ференц, С.Горох, О.Ференц, С.Фірчук, І.Ліщин, О.Квас, І.Бриндас, М.Обух, Ю.Прийма, В.Логін, О.Логін, І.Бабійчук. Сьогодні яворівську забавку можна отримати з рук місцевих майстрів: Н.Дюг, А.Шопський, С.Тлуслий, М.Макогін, В.Яремин, С.Огородник, О.Сойка, О.Когут, Г.Андрейко, А.Більський, Л.Більська.

Яворівська іграшка має свій стиль розпису, основу якого утворюють традиційні орнаментальні мотиви:

Вербівка -ледь вигнуті стеблини з каплеподібними листочками;

Качечка – овальне обрамлення, подібне до «перчиків», яке в найвужчій частині завершується мотивом «квіточка»;

Квіточка – кружало або зірка, обведені навколо цяточками, а ззовні кружальцем;

Ружа – квітка з круглими пелюстками, наведеними суцільним контуром без відриву пензля;

Розетка – композиційний центр, вписаний у коло квітів;

Колко – кілька концентрично розміщених кіл, різних за діаметром, окреслених півсантиметровими низками зелених і червоних кольорів; у центр колок часто вміщували ружі, вербівки, квіточки; мотив викристалізувався на початку ХХ ст.;

Сонечко – суцільно замальований круг, вписаний всередину колка.

Усі мотиви виконують червоними та зеленими кольорами. Жовтим замальовують тло виробу або наносять на дерев’яну поверхню прямі та хвилясті смуги, що об’єднують колка, вербівки і ружі в єдину композицію. Це підтверджують зразки давніх забавок та ілюстрації авторських виробів, що містяться у мистецьких виданнях другої половини ХХ ст.

Для підсилення деталізації майстри використовували білий, коричневий і чорний кольори. Ними малювали крапки, цяточки, рисочки, кривульки, елементи одягу тощо. Стосовно введення в розпис забавки синього кольору немає одного тлумачення. Одні вважають, що його запровадили у 20-х роках у зв’язку з поширенням в регіоні синьки, інші – у повоєнний час майстрами Промартілі імені Т.Г.Шевченка. За його незначного використання перевагу надають небесному відтінку, яким доповнювали сюжетні композиції побутового змісту.

Точені іграшки декорують малюнком із двох або трьох різноколірних пасків, часто поєднаних із тисненням, різьбленням та випалюванням. Виточені фігурки людей «одягали» в яворівський стрій – червоною гамою кольорів розписували жіночий головний убір – бавницю, спідницю-шорц та крайки. Чоловічі й жіночі сорочки, запаки, штани тонували білим кольором, а кабати (піджаки), свити, кожухи – синіми, зеленими і коричневими полисками, на які наносять імітацію яворівського галту.

Для яворівської дерев’яної забавки характерні дев’ять типологічних груп: 1) фігурки людей; 2)фігурки тварин; 3) звукові іграшки та моделі музичних інструментів; 4) моделі меблів; 5) моделі посуду; 6) моделі знарядь праці, господарського інвентаря і кухонного начиння; 7) моделі транспортних засобів; 8) моделі зброї; 9) іграшки, які не мають аналогів у природі та предметному світі.

Фото: Більська Леся Богданівна, майстриня із розпису Яворівської забавки, керівник Новояворівського міського краєзнавчого музею

ТРАДИЦІЯ ПРИГОТУВАННЯ ОБРЯДОВОЇ СТРАВИ «КРУПКИ» С. МОСТОВЕ АНДРУШІВСЬКОЇ ГРОМАДИ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС # обрядова_страва

Традиція приготування обрядової страви «крупки» с. Мостове Андрушівської громади Житомирської області

Охоронний Номер – 039.нкс

Географічне розташування: Житомирська область, Андрушівська ОТГ, с. Мостове

 

Унікальне явище нематеріальної культурної спадщини – традиція приготування обрядової страви «крупки» – відома щонайменше триста років. Ця автентична обрядова страва, яка зберіглася в єдиному селі Мостове (Війтівці) Андрущівщини Житомирської області, має давнє, дохристиянське походження. Однак його початкове призначення та історичне підґрунтя неможливо визначити. «Крупки» спочатку були невід’ємною частиною обрядів та ритуалів: поховально-поминального, весільного (яйце і курка, як символ продовження роду), троїцького, купальського тощо. Згодом ця оригінальна страва здобула поширення в своєму ареалі як святкова (оскільки яйця, курятина та біла мука були досить дорогими продуктами). Її стали готувати як до суспільних, так і до родинних свят.

«Крупки» – це оригінальна, неповторна за смаковими якостями та досить непроста за технологією приготування зберіглася завдяки передачі по вертикалі: з покоління в покоління, від старших господинь – молодшим.

Мало знати рецептуру «крупок», важливо бачити й перейняти сам процес їх приготування (качання). Традиційно качання «крупок» супроводжувалося піснями відповідного змісту – обрядовими (весільними, зеленосвятськими, купальськими, поховально-поминальними), ліричними, жартівливими тощо.

На даний час «крупки» готують майже в кожній мостівській родині, переважно – до святкових та урочистих подій, також – на «мерлини» (поховальні та поминальні обіди).

Яскравим популяризатором та хранителем традиції приготування обрядової страви «крупки» є фольклорний колектив «Затишок», що впродовж тридцятиріччя діє при Центрі дозвілля с. Мостове.

Жодне свято, яке проводиться в селі, не проходить без приготування цієї страви й частування нею.

«Крупки» качаються під супровід місцевих автентичних пісень, котрі є невід’ємною частиною та окрасою обрядодії і потребують збереження та передачі молодому поколінню.

З метою збереження, популяризації та передачі молоді традиції приготування обрядової страви «крупки», при місцевій школі та Центрі дозвілля започатковуються гуртки з качання крупок. У Мостівській загальноосвітній школі (ЗОШ) І-ІІ ступенів запроваджені народознавчі уроки, присвячені вивченню традиції приготування «крупок». Планується поширити цю ініціативу в інших школах Андрушівщини.

Директором Центру дозвілля с. Мостове та керівником фольклорного ансамблю «Затишок» Тетяною Іванівною на теренах місцевого народознавчого музею ведеться робота по оформленню експозиції, присвяченої «крупкам».

Фото: Білецька Г.І., Андрушівський міський голова, заслужений працівник культури України та Рудницька Н.І., завідувач відділу культури та туризму Адрушівської міської ради.

БУЗИННИК – ДЕСЕРТНА СТРАВА З БУЗИНИ, ТРАДИЦІЇ ПРИГОТУВАННЯ ТА СПОЖИВАННЯ

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла

#традиція_харчування #усні_традиції_та_форми_вираження #знання_та_практики_що_стосуються_природи_і_Всесвіту

Бузинник – десертна страва з бузини, традиції приготування та споживання

Охоронний Номер – 038.нкс

Географічне розташування: села Плешкані, Коврай, Коврай Другий, Гельмязів, Гельмязівська територіальна громада Золотоніського району Черкаської області

 

Жести, мова, приказки, знання про рослину, знання з народної медицини, в якій застосовується бузина, навички, рухи, виконання, обмін досвідом, кулінарні знання та вміння, які передаються від покоління до покоління до сьогодні – все це об’єднано в елементі «Бузинник – десертна страва з бузини, традиції приготування та споживання», який складається з кількох обов’язкових частин (фаз).

Перша полягає у зборі бузини, її очищенні, та підготовці до приготування, підбору сезонних фруктів – груш, яблук, в окремих випадках слив;

Друга фаза: процес приготування, який великою мірою залежить від знань та вмінь господині та складається з приварювання бузини та додавання по черзі складників, відповідно до часу їх приготування: груш, яблук, слив. Важливою частиною майстерності є вміння визначати готовність усіх складників, лише після цього додаються цукор та пшеничне борошно, або манна крупа. Готується страва на повільному вогні, при приготуванні страви потрібно постійно її «стерегти», помішуючи.

Третя фаза: після приготування господиня перекладає зварену масу до іншої ємності для застигання.

Четверта фаза, що включає в себе ще й соціальну складову: це вживання бузинника; оскільки страва є сезонною і вживається свіжою, то господині частували й частують стравою не тільки сімейне коло, а й сусідів, гостей, співробітників тощо. Вживати страву потрібно холодною, як окремо, так і з різними напоями, чи намащуючи на хліб.

П’ята складова: знання, пов’язані з рослиною бузина, її лікувальними властивостями, використання бузинника в харчуванні тісно пов’язано зі знаннями з народної медицини, як очисної та вітамінної страви, яка позитивно впливає на організм. Цей елемент узгоджується з існуючими документами щодо захисту прав людини та вимогою взаємної поваги між громадами, групами та окремими особами.

Ця спадщина є інклюзивною та базується на толерантності, повазі, людській гідності та рівності. Елемент демонструє єдність сімей та громад. Навички, пов’язані з приготуванням і вживанням солодкої страви з бузини, безпосередньо пов’язані з природою і можуть допомогти привернути увагу суспільства до важливості та терміновості охорони навколишнього середовища, змін клімату. Різноманітні семінари, що проводяться носіями цієї практики, сприяють вивченню принципів сталого розвитку. Бузинник готується з натуральних інгредієнтів, від весни до пізньої осені, від цвітіння бузини до збору ягід; традиційні методи вирощування бузини свідчать про повагу громади до навколишнього середовища. Таке ставлення є традиційним, що знайшло відбиток у народних приказках та повір’ях, зокрема, поширене в громаді, громаді, що не можна нищити бузину, оскільки не буде добробуту, тому бузину не знищують, де б вона не проростала.

Фото: Авторське право належить гурту «Плешканівські молодички». Автор фото Ірина Каць.

МЕТОД БУДІВНИЦТВА «СУХА КЛАДКА»

Український центр культурних досліджень продовжує знайомити вас з елементами та кращими практиками що були внесені до Національного переліку  елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Наказ МКІП від 06.07.2022 №228 “Про внесення змін до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України”

#Національний_перелік_НКС #традиційні_ремесла

#Традиційні_ремесла_пов’язані_з_охороною_навколишнього_середовища

Метод будівництва «суха кладка»

Охоронний Номер – 037.нкс

Географічне розташування: села Загнітків, Олексіївка, Шершенці

Кодимська територіальна громада; Одеська область – Подільський район, село Зоря, Саратська територіальна громада; Одеська область –Білгород-Дністровський район.

Традиційним будівельним ресурсом частини Одеської області є природний піщаний камінь, що отримав назву «дикун» («дикар») – скорочено від дикий камінь.

Використовується у методі будівництва «суха кладка» – камінь кладуть просто на камінь (укладають) і не застосовують жодного іншого матеріалу, крім – іноді – суміші піску з вапном, води і глини. Стійкість різних конструкцій забезпечується ретельним підбором та розміщенням каменів, які зазвичай грубо обтесані або іноді взагалі не обтесані. Такий камінь збирають або під час очищення полів від каменів, або видобувають на місці. Метод складання каменю на камінь у селах Загнітків, Олексіївка, Шершенці отримав назву «мур», стіна. Такі споруди у вигляді підпірної стіни, забезпечують систему укріплення ґрунтів, яка застосовується у багатьох населених пунктах Кодимського району. Характерна конструкція, що зустрічається також на інших територіях Одеської області, виконана з ґрунтових каменів без чорнової обробки, складених без допомоги будь-якого типу будівельного розчину, повністю сухим способом, і від цього походить її назва. Ряд сухих кам’яних стін у сільській місцевості Кодимщини обумовлений різними причинами. Перш за все, це можливість використовувати місцевий матеріал з метою укріплення ґрунтів, зонування території. В деяких випадках таке укріплення має на меті захистити землю від вітру, підмивання водою, убезпечуючи від зсуву.

Крім мурів, які укріплюють ґрунти, суха кладка застосовувалася і для інших будівельних конструкцій при зведенні будівель, хат, сараїв, мурів, криниць, погребів, збудованих за допомогою каменю «дикар», однак тут можна помітити застосування суміші піску та вапна, води і глини – «чамур». Також при мощенні ґрунтових доріг використовували і використовують технологію сухої кладки. В багатьох випадках на території с. Зоря зустрічаються сучасні будівлі, підмурок яких складається за допомогою традиційного методу будівництва «суха кладка». Це зумовлюється природними властивостями каменю, такими як водостійкість та стійкість до сейсмічних коливань, як вважають мешканці цих сіл. Така технологія випливає з місцевих особливостей, зокрема, географічних, і демонструє глибоке розуміння та дбайливе ставлення до навколишнього середовища. А саме: такий тип кладки сприяв збереженню мікроклімату всередині будівлі; огорожі чи розмежування, побудовані за такою технологією, давали змогу укріпити ґрунти, убезпечуючи їх від зсуву. Хоч походження цієї технології будівництва споруд давнє, багато з них були зведені протягом ХХ століття. Сухі кам’яні конструкції нерозривно пов’язані зі стійкою організацією сільського простору, запобігають зсувам, допомагають у боротьбі з ерозією, сприяють утриманню води, підвищенню біорізноманіття, створенню належних мікрокліматичних умов для ведення сільського господарства, зокрема регулювання вологості, відбитого сонячного світла тощо. В межах однієї географічної одиниці елемент може мати різні прояви залежно від своєї функції, навичок будівельника, матеріалу та часу, доступного для будівництва. Вони є реальним свідченням методів та практик, які люди застосовували – від давнини до сьогодення – для організації свого життєвого та робочого простору шляхом оптимізації природних та людських місцевих ресурсів (ландшафт, наявні матеріали, властивості ґрунту, навички та праця).

Суха кладка яскраво демонструє те, як охорона елемента НКС тісно пов’язана зі сталим розвитком, природними ресурсами; вона ілюструє важливість НКС у місцевому контексті. Споруди, створені цим елементом – стіни, доріжки тощо, виступають об’єктами матеріальної і нематеріальної культурної спадщини.

Фотоматеріали МЕТОД БУДІВНИЦТВА «СУХА КЛАДКА»


Авторське право Одеський обласний центр української культури.
Фотограф Сергій Гуменюк