14 вересня 2020 року в Києві відбулась прес-конференція Олександра Ткаченка з нагоди 100 днів на посаді міністра культури та інформаційної політики.

 

Міністр розповів, що зроблено за цей період, а також окреслив візію та стратегічні цілі Міністерства культури та інформаційної політики.

 

“Наша візія – це створення можливостей для збільшення кількості людей в країні, які споживають культурні послуги та інформацію. Як результат, люди більше читають, частіше відвідують театри, музеї, виставки, створюють більше нових продуктів. Культура – це м’яка сила, тому вага МКІП для країни не менша, ніж вага МВС”, – зазначив Олександр Ткаченко.

Серед основних досягнень міністр назвав:

 

• розробку дорожньої карти указу Президента щодо підтримки культури, туризму, креативної економіки

 

• виділення 1 мрлд грн на підтримку сфери в умовах пандемії

 

• запуск програми грантів інституційної підтримки на суму 580 млн грн

 

• розробку закону про туризм

 

• початок роботи системи рібейтів

 

• старт всеукраїнського проекту #Мандруй Україною

 

• створення умов для роботи кваліфікаційної ради для протидії чорним археологам

 

• створення Держреєстру національного культурного надбання

 

• розробку регіональних стратегій розвитку туризму та визначення ”туристичних магнітів” регіонів

 

• старт проекту з медіаграмотності

 

• старт програми національних круглих столів для пошуку порозуміння з чутливих суспільних тем: історії, мистецтва, культури діалогу, мови, релігії та екології

 

• презентацію проекту реконструкції Архіву національної пам’яті

 

• запуск інформаційної кампанії про Крим – «Завжди у серці»

 

• розробку законопроекту про протидію хаотичній забудові

 

• внесення 175 об’єктів культури в тимчасово окупованому Криму до Держреєстру нерухомих пам’яток

 

• приєднання до Гаазької конвенції для захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту

 

• продовження інституціалізації міністерства та багато інших.

 

Основні стратегічні цілі, за словами міністра:

 

• запуск проєкту “Велика реставрація”

 

• виробництво телесеріалів патріотичного спрямування за підтримки держави

 

• запуск пілотних центрів культурних послуг та креативних хабів

 

• розробка стратегії промоції читання, грантова підтримка книговидавців, поповнення бібліотек книгами українською мовою

 

• реформа системи управління туристичною галуззю

 

• протидія хаотичній забудові території пам’яток, зон охорони, історичних ареалів

 

• розкриття туристичного потенціалу України: покращення якості послуг та реалізація проекту «Мандруй Україною»

 

• запуск всеукраїнського проекту з медіаграмотності

 

• реалізація програми культурних діалогів

 

• масштабна реформа фінансування культури та системи оплати праці

 

• розвиток народних художніх промислів як складової креативної економіки

 

• розробка інтернет-платформи з просування української мови

 

• в Україні з’явиться «культурний спецназ»

 

• підвищення рівня мистецької освіти

 

Детальніше з досягненнями та планами МКІП можна ознайомитися, переглянувши презентацію (https://mkip.gov.ua/files/pdf/100%20днів_2.pdf ).

 

Нагадаємо, 4 червня 2020 року Верховна Рада призначила Олександра Ткаченка міністром культури та інформаційної політики.

Джерело

Сьогодні День українського кіно – свято всіх причетних до створення вітчизняного кінематографу.

День встановлений згідно з Указом Президента від 12 січня 1996 й щороку відзначається у другу суботу вересня.

Українці долучилися до кіномистецтва – новітнього виду розваг – водночас із європейцями. З 1909 року в Україні почали масово випускатись комедії, драми, водевілі. Цьому сприяла чимала кількість приватних кіностудій, передусім у великих містах: Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Втім, по-справжньому «революційними» для українського кіно стали 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) та багато інших, нині менш відомих, але надзвичайно цікавих фільмів. Український кінематограф 20-их років розвивався в контексті розквіту всього «Українського Відродження» – нетривкого, але надзвичайно плідного періоду ренесансу всієї української культури. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), яке діяло протягом 1922-1930 років було справжнісіньким епіцентром креативу і творчості. У цій легендарній організації працювала чи не вся тогочасна творча еліта. Приміром, сценарії писали Юрій Яновський, Майк Йогансен, Ісаак Бабель, Григорій Косинка. Але в 1930-их роках український кінематограф, так само як наука, література, мова, був розгромлений сталінським режимом. Чимало українських кінорежисерів, сценаристів, кінооператорів були репресовані – вислані на російську північ або розстріляні. Поволі українські кіностудії стали тінями-філіями російського центру, кожен фільм піддавався партійному аналізу і цензурі. Багатьом талановитим кіномитцям просто забороняли знімати, а те, що виходило на екрани було позбавлено життя – це були просто кілометри мертвої целулоїдної кіноплівки. Втім, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів проривалися фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука, Леоніда Бикова, Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.

Нині українське кіно, здолавши «велику німоту», породжену роками безгрошів’я, апатії та нав’язливого дзижчання «запоребриківських мєнтов», знову заговорило. Цьому сприяло декілька чинників: фінансова і законодавча підтримка з боку держави, відмова від російського контенту, а також шалена віра і відданість улюбленій справі всіх працівників кінематографа. Українська кіногалузь на сьогодні одна з небагатьох, що вселяє надію й оптимізм, демонструючи якісно нові зміни і результати, які говорять самі за себе: з кожним роком кількість українських фільмів зростає. З кожним роком український кінопродукт стає все більш затребуваним як вітчизняним кіноглядачем, так і на престижних міжнародних кінофестивалях. 13 українських фільмів упродовж 2014 – 2017 років отримали нагороди чи були номіновані на міжнародних кінофорумах.

Джерело: ukrinform.ua

В рамках підписаного меморандуму між Українським центром культурних досліджень та громадською організацією «Алєм» розпочинаємо серію репортажів про проєкт «Бєрєкєт» – арт-челендж між майстрами традиційного кримськотатарського орнаменту Орьнек. Даний проект втілювався за фінансової підтримки Українського культурного фонду.

Цього літа був реалізований проєкт «Бєрєкєт» – арт-челендж між майстрами традиційного кримськотатарського орнаменту Орьнек. Його ціллю було познайомити якомога більше людей з кримськотатарською культурою та підтримати митців Орьнек в часи пандемії COVID-19 та карантину.

Автором ідеї арт-челенджу виступила Есма Аджiєва. Втілювали його в життя за фінансової підтримки Українського культурного фонду команда ГО «Алєм» та 13 майстрів Орьнек на чолі з заслуженим художником України Мамутом Чурлу.

«Бєрєкєт» – це назва одного з елементів кримськотатарського орнаменту, яким позначають різноманіття та достаток. Ідея арт-челенджу полягала в об’єднанні творчої енергії майстрів різних напрямків декоративно-прикладного мистецтва, які в рамках проєкту обрали для себе один з елементів Орьнек та втілили його у своїх авторських творах. По черзі, ця естафета передавалась від одного майстра до іншого, що дало змогу розкрити різні грані традиційної культури кримських татар.

Щоб краще зрозуміти мову символів Орьнек, команда ГО «Алєм» підготувала відео-каталог «Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього», який чотирма мовами (українською, кримськотатарською, англійською, французькою) роз’яснює значення кожного з елементів в орнаментальній композиції. Його друкована версія була розроблена ще у 2018 р. за підтримки Українського культурного фонду та SDC – Swiss Agency for Development and Cooperation.

Відео-каталог на ютуб-каналі ГО «Алєм»:

https://www.youtube.com/watch?v=4tFKpiW21rk&t=13s&ab_channel=Alem_Ornek

Перше відео арт-челенджу присвячено роботі Рефата Куртвелієва, який практикує давнє ремесло – карбування по металу. Майстер виготовляє дві мідні джезви для заварювання кави, прикрашаючи їх орнаментальною композицією, в основі якої знак “Лялє”, або ж “Тюльпан” – символ чоловіка, юнака.

Детальніше ознайомитись з перебігом арт-челенджоу «Бєрєкєт» можна у соціальних мережах:

Фейсбук (за хештегами #Bereket #Бєрєкєт #арт-челендж)

https://www.facebook.com/alem.ngo

Ютуб

https://www.youtube.com/channel/UCB9dOVYvEU3FbAVosVA4ddg/videos

Інстаграм

https://www.instagram.com/alem_ornek/?fbclid=IwAR3bIx1999Jm1VdxGpmM-SigUiL7CWjQmfyz_FaBOJxsfEKrh1Vi0XZbwIw

Премія за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини (далі – Премія) присуджується фольклористам, етнографам, дослідникам, науковцям, збирачам-ентузіастам, фольклорним колективам, солістам (вокалістам, інструменталістам та танцюристам), майстрам-викладачам та керівникам дитячих творчих шкіл народних художніх промислів (далі – претенденти), які своєю діяльністю сприяють виявленню, фіксації, збереженню та популяризації етнокультурної спадщини та регіональних особливостей українського народу.

Премія присуджується на конкурсних засадах щороку в грудні у розмірі двадцять тисяч гривень відповідно до Положення про премію за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини, затвердженого наказом Міністерства культури України від 22.05.2017 № 438, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 червня 2017 року за № 735/30603.

Кількісний склад учасників колективу, який претендує на здобуття Премії, не може перевищувати 10 осіб.

Пропозиції щодо претендентів на здобуття Премії подаються до Міністерства культури та інформаційної політики України професійними творчими спілками та асоціаціями, закладами культури, закладами освіти і науки, культурно-мистецькими та громадськими організаціями.

На здобуття Премії до 01 жовтня 2020 року разом із супровідним листом подається у довільній формі клопотання про присудження Премії, до якого додаються:

• матеріали, що засвідчують творчий доробок претендента у вигляді фото, аудіо або відеозаписів (на електронних носіях інформації), друкованої продукції;
• ксерокопії рецензій та публікацій у засобах масової інформації;
• рекомендаційні листи (за наявності);
• характеристика та фотокартка претендента;
• копії документа, що посвідчує особу, та документа про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків або паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) претендента. У випадку, якщо претендентом є колектив, подається копія документа, що посвідчує особу, та документа про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків або паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) його керівника;
• згода на обробку персональних даних (відповідно до вимог статті 6 Закону України «Про захист персональних даних»).

Документи претендентів надсилаються на адресу Міністерства культури та інформаційної політики України: вул. Івана Франка, 19, м. Київ, 01601.

Днем висунення претендента на здобуття Премії вважається день реєстрації у Міністерстві культури та інформаційної політики України супровідного листа з вище зазначеними документами.

У разі невідповідності поданих документів вимогам, визначеним у цьому Оголошенні, а також якщо їх подано після 01 жовтня 2020 року, такі документи розгляду не підлягають та повертаються із зазначенням причини повернення.

У разі усунення недоліків документи можуть бути подані Міністерству культури та інформаційної політики України повторно до 01 жовтня 2020 року.

Контактні дані: (044) 234-70-48, управління забезпечення документообігу, контролю та роботи зі зверненнями громадян Міністерства культури та інформаційної політики України.

Джерело

Про важливість культурної спадщини, зокрема, «живої спадщини», як інакше ще називають нематеріальну культурну спадщину, в основі якої є збереження та розвиток, годі й казати. Дуже важливо, щоб ми не лише бачили красиве, а й знали про ту роботу, яка здійснюється громадами, групами й окремими людьми. Чули голоси носіїв та людей, які доклади чимало зусиль до вивчення, збереження, документування та розвитку своєї спадщини.

На Форумі незалежних громадських організацій, який відбувся в межах Тринадцятої сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з охорони нематеріальної культурної спадщини в Порт-Луї, Республіка Маврикій, 26 листопада 2018 року, особлива увага була приділена питанням ГО, що займаються нематеріальною культурною спадщиною, і наголошено на важливій ролі неурядових  (громадських) організацій, незалежно від того, чи акредитовані вони в ЮНЕСКО, для охорони нематеріальної культурної спадщини (НКС) на місцевому, національному і міжнародному рівнях. Було зазначено, що при розробці різних елементів НКС особливої уваги потребують такі питання, як дотримання прав людини та прав корінних народів і меншин, сталий розвиток, рівноправність, репрезентативність, участь громадян, громад, носіїв.

Про ці та інші питання ми поговорили з представниками караїмської громади, носіями, дослідниками та популяризаторами традиційних знань, своєї живої спадщини – проректором Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького, кандидатом географічних наук, етнічною караїмкою Оленою Семенівною Арабаджи та представницею караїмської громади, носієм живої спадщини Наталією Данилівною Віслогузовою-Аттар.

 

Валентина Дем’ян (ЦР «Демократія через культуру»): Олено Семенівно, пам’ятаю нашу першу зустріч 5 років тому на конференції, де Ви спільно з працівниками Вашого університету, зокрема тодішнім ректором Валентином Молодиченком, та представником караїмської громади, людиною, яка багато зробила для популяризації караїмської культури, Юрієм Макаровим представляли інтеркультурне життя Мелітополя. В розмові пан Юрій розповів про гостинність караїмів, їхні культурні традиції та про діяльність центру «Кале». Саме тоді було виникла ідея дослідити, задокументувати та включити до переліків НКС – обласного та Національного – караїмську традицію гостинності.

Ваша громада виконала велику і послідовну роботу, побудовану на принципах відкритості, ґрунтовності й поступовості. Пригадую, що вперше намір караїмської громади про включення прояву своєї нематеріальної культурної спадщини до відповідних до переліків був озвучений в Укрінформі на підсумковій конференції «Подолання стереотипів» у 2014 році, і це було знаково. Копітка робота, яку провели представники громади з дослідження, популяризації, інформування увінчалася тим, що 16 листопада 2018 року, згідно з  Наказом Міністерства культури України №995, до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України включено  Традицію приготування етъ аякълакъ (караїмського пиріжка з м’ясом). Досвід караїмів Мелітополя. Ініціатором подання стала Громадська організація «Мелітопольське національно-культурне караїмське товариство «Джамаат», створена  1991 року. Одним із завдань її діяльності є розвиток знань про караїмську культуру, зокрема, з метою збереження нематеріальної культурної спадщини через передачу умінь і традицій, в яких тісно задіяні «громади, групи та окремі особи». Це відповідає принципам Конвенції ЮНЕСКО «Про охорону нематеріальної культурної спадщини», а саме статті 15: «Кожна держава-учасниця  в  рамках  своєї діяльності з охорони нематеріальної культурної спадщини прагне  забезпечити  якнайширшу участь спільнот,  груп та,  у відповідних випадках,  окремих осіб, які створюють,  зберігають і  передають  таку  спадщину,  а  також активно залучати їх до управління такою спадщиною». Не випадково, що спершу елемент нематеріальної культурної спадщини потрапив до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини «Традиція приготування  караїмських пиріжків (етъ аякълакъ) – рецепти караїмів міста Мелітополя Запорізької області»[1], а вже потім і до Національного переліку.

Олено Семенівно, розкажіть про себе і про роботу, яку Ви особисто і спільно з громадою провели, а також скажіть, що для Вас означає жива спадщина караїмського народу?

Олена Арабаджи: Я – Олена Арабаджи, з роду Арабаджи. Одружуючись, свідомо не змінювала своє прізвище, для мене це зв’язок із моєю родиною, оскільки я знаю, що моє родинне дерево має 500-літню історію, традиції моєї родини розвивалися й передавалися впродовж багатьох років. Я дуже рада, що моя робота, мій фах, наукова діяльність допомагають мені у вивченні, дослідженні, розвитку культури та історії мого народу. Будучи за фахом географом-етнографом, а за походженням – етнічною караїмкою, я займаюся дослідженням нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я, їхніх традицій, історії розселення.

Мені дуже приємно, що в 2018 році при Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького, де я працюю, створено Центр нематеріальної культурної спадщини народів Приазов’я.

Валентина Дем’ян.: Олено Семенівно, в «Етичних принципах у сфері НКС», які обговорювалися в ЮНЕСКО, зазначено: «особливої уваги потребують такі питання, як дотримання прав людини та прав корінних народів і меншин, сталий розвиток, рівноправність, репрезентативність, участь громадян, громад, носіїв». Як Ваш Центр втілює ці принципи?

Олена Арабаджи: Якщо можна так сказати, ми йдемо в струмені цієї роботи, досліджуючи культуру народів Приазов’я, окрім того, я читаю авторський курс для студентів гуманітарних професій «Нематеріальна культурна спадщина народів Приазов’я», а це: болгари, албанці, чехи, гагаузи, євреї, німці… Результатом нашої роботи стало входження нашого університету до мережі університетів Південно-Східної Європи, які вивчають нематеріальну  культурну спадщину.

Валентина Дем’ян.: Тобто, дослідження є вагомою складовою Вашої роботи, відповідно до Конвенції ЮНЕСКО?

Олена Арабаджи: Саме в цьому напрямку й працює наш Центр – так, одним із елементів, який ми досліджували, була нематеріальна культурна спадщина караїмів. Результатом нашої спільної кропіткої роботи – а це, в першу чергу, караїмська громада, караїмський етнокультурний центр «Кале», Мелітопольське національно-культурне караїмське товариство «Джамаат» – є включення до обласного та Національного переліків нематеріальної культурної спадщини «Традиції приготування  караїмських пиріжків (етъ аякълакъ) – рецепти караїмів міста Мелітополя Запорізької області».  Не кожному так в житті таланить, коли твоя професія, наукові уподобання відповідають твоїм прагненням  і, якщо можна так сказати, «по душі».

Валентина Дем’ян: Тобто, можна сказати, що Центр у своїй роботі поєднав усі зацікавлені сторони, а це – державні й недержавні організації, окремі носії. Ви особисто тут, використовуючи метафоричну мову, стали тим людським місточком, який поєднав в собі і професійну, й громадську, й індивідуальну сторони.

Олена Арабаджи: Так, Ви праві, крім того, що я професійно займаюся культурою караїмів, я сама є частинкою цієї культури. В моїй родині підтримують караїмські традиції, зокрема, печуть караїмські пиріжки, готують караїмські страви. Спогади мого дитинства – це коли моя бабуся казала «5 хвилин і все буде готово», і виходило саме так, досі не розумію, як їй це вдавалося. За 5 хвилин на столі з’являлися чебуреки, бабуся казала, що простіше нічого немає. А коли ми давали їй півгодини, то на столі з’являлися пиріжки, якщо було літо, то – національні страви з баклажанів селькме і мелбеди, справді, ніби скатерка-самобранка. І якщо в сьогоднішньому світі необхідно завчасно попереджати про відвідини, моя бабуся цього б не зрозуміла, тому що караїмській культурі притаманно те, що гостя раді зустріти завжди й готові до цього. Коли до нас приходили гості, бабуся казала: «Випийте чаю, і зараз усе буде», і, справді, все було. Ми раді, що наші бабусі нас цьому навчили.

Наталя Віслогузова-Аттар:

Справді, я пригадую, настільки це було по-сімейному, родинно. Традиційно щонеділі збиралися на сімейні обіди, ми, звісно, були тоді маленькими і не все так розуміли, не все так сприймали, але всі приходили, всім було дуже весело, на столі завжди були якість смаколики, ніколи не забуду страву, яку дуже люблю: називається катлама, це – коржики з чебуречного тіста, подаються з трояндовим варенням, смачнішої страви я в житті не куштувала.

Олена Арабаджи: Наталю, з дитинства пам’ятаю, коли в нашій родині зустрічали гостей, твій дідусь ніколи не сідав за стіл, поки не почастує всіх гостей. Для ного було головним, щоб гості нашого дому отримали і духовну, і фізичну їжу, гостинність була в крові нашого народу. Дідусь завжди казав бабусі, турбуючись про гостей, щоб та якнайкраще їх почастувала, щоб вони були задоволені, щоб усім вистачило їжі та щоб вони не нудьгували.Саме тому ми всіх запрошуємо приїхати до Мелітополя, завітати до центру «Кале», де зможете все побачити на власні очі й переконатися у наших словах. Караїми Мелітополя раді будуть вас зустріти!

Валентина Дем’ян: Наталю Данилівно, Ви є представницею караїмської громади, частиною її живого голосу. Саме на окремих людях, які складають громаду тримається культурна спадщина, а Ви є основою цієї спадщини. Розкажіть, чим для Вас є нематеріальна культурна спадщина «етъ аякълакъ»?

Наталя Віслогузова-Аттар: Я походжу з караїмського роду Аттар, караїмські пиріжки пам’ятаю з раннього дитинства. Моя бабуся, караїмка Олена Марківна, завжди випікала караїмські пиріжки по вихідних днях, коли вся сім’я збиралася за обіднім столом, тоді це було дуже весело і цікаво. Старше покоління розповідало про своє життя, згадували різні історії, розповідали караїмські казки, приказки, дуже багато розповідей стосувалося караїмської культури та історії. Знайомили дітей з культурою та історією караїмського народу, вклали в це свій час, зусилля, щоб ми розуміли та знали свою історію і культуру. І зараз, коли поруч з нами вже немає наших бабусь і дідусів, розумієш, скільки любові вони віддали нам, прищеплюючи повагу до нашої культури – саме завдяки ним ми її знаємо. Якщо повернутися до багатої та гостинної традиції караїмської кухні, то караїмський пиріжок, зокрема, в моїй родині став національним стравою. Я пишаюсь, що я караїмка, пишаюсь своїм народом, який багато зробив для історії України. Караїмський пиріжок – це наша гордість, тому що його знають скрізь, тому що через національну страву ми намагаємося поширити знання про нашу культуру та нашу гостинність. У місті Мелітополі я представляю караїмську громаду при караїмському етнографічному центрі «Кале», який створено 2011 року. Як невід’ємна частина центру, тут діє ресторан караїмської кухні «Крим» та караїмська кав’ярня «Чир-Чир». Відвідувачі етнографічного музею, які мають змогу доторкнутися до нашої історії, після екскурсії можуть скоштувати наших страв та обов’язково взяти участь у майстер-класі з приготування караїмського пиріжка. Громада караїмів Мелітополя намагається всебічно популяризувати власну культуру, зокрема, через нашу кухню. Так, на нашому місцевому телебаченні виходила серія передач «Інтеркультурна кухня», де наша громада представила караїмську кухню. Передачу відзняли в караїмському ресторані «Крим». Ми намагалися продемонструвати не тільки наші традиційні страви, а й караїмську культуру. Історія та культура караїмського народу дуже багата на фольклор, традиції, незвичайні казки, прислів’я, ремесла, мені б хотілося, щоб про нашу багату історію та культуру, про народ караїмів знали більше. Окремо хотілося б сказати про караїмські свята, які сьогодні об’єднують не лише караїмів Мелітополя. На святкування до нас приїжджають представники караїмського народу з інших українських міст – Дніпра, Києва, Миколаєва, Одеси, Бердянська. Ми збираємося, готуємо національні страви, обговорюємо проекти, ділимося новинами, і, звичайно, наші діти та наші внуки беруть активну участь у таких зустрічах та в житті громади, допомагаючи нам в усьому.Ми намагаємося поширювати інформацію про наш народ та події, які відбуваються в нашій громаді. Цю інформацію ви можете знайти, завітавши на наші інформаційні ресурси, і, звичайно, чекаємо вас у нашому етнокультурному центрі «Кале», в ресторані «Крим», які розташовані за адресою: м. Мелітополь,

вул. Героїв України, 22.

Валентина Дем’ян: Наталю Данилівно, крім того, що Ви розповіли про роботу громади, я знаю, що Ви особисто та старійшина Вашої громади Софія Гелівна Ялпачик дуже багато працюєте з молоддю та дітками, що для Вас ця робота?

Наталя Віслогузова-Аттар: Так, як я вже сказала, наша громада багато робить для популяризації культури караїми, ми проводимо зустрічі з молодими людьми в громаді, поки у нас є можливість отримати знання від наших старійшин, проводимо майстер-класи з приготування пиріжка, під час яких наша молодь отримує знання не лише з приготування пиріжка, а й у цілому про нашу культуру, як ми колись отримали від наших бабусь.

Валентина Дем’ян.: Наталю Данилівно, але ж не лише тільки для представників караїмської громади проводяться такі зустрічі?

Наталя Віслогузова-Аттар: Звичайно, ми намагаємося через відкриті для кожного майстер-класи популяризувати нашу культуру, ми ніби готуємо разом караїмський пиріжок, а водночас розповідаємо багато цікавих речей. Це йде на користь і нам, і нашим відвідувачам, оскільки ми прагнемо донести знання про свою культуру й хочемо, щоб про неї знали якомога більше.

Валентина Дем’ян: Олено Семенівно, Наталю Данилівно, з вашої розповіді я побачила, як вдало побудована робота, коли представники старшого покоління громади в  неформальний спосіб передають свої знання.

Наталя Віслогузова-Аттар: Ми  дуже раді, що поруч з нами Софія Гелівна, вона робить дуже багато. Її майстер-класи з приготування пиріжка – це не лише навчання, це свого роду розповідь про життя караїмського народу.

Олена Арабаджи: Ми намагаємося якнайширше розповідати про свій народ. От, у кожному своєму виступі і я, і Софія Гелівна, і Наталя намагаємося розповісти про історію, культуру, про відомих представників нашого народу. Мені дуже приємно, що цього року ми видали альбом «Збереження культурної спадщини караїмів. Досвід караїмів Мелітополя», в якому розповідаємо не тільки про історію, а й про сучасність, висвітлюємо діяльність нашої громади.

Валентина Дем’ян: Олено Семенівно, гортаючи видання, я помітила, що Ви окремо зупинилися, як на мене, на найголовнішому – Ви розповідаєте про людей, носіїв культури караїмів, а це: Т. Тихонова (Катик), Л. Коломоєць (Катик), О. Макарова (Арабаджи), С. Ялпачик, Г. Мірошниченко (Іртлач), О.Єрмакова (Мангубі).

Олена Арабаджи: Так, для мене було важливо розповісти про їхню роботу, їхню участь у процесі вивчення, документування нашої спадщини, як це вказано у Конвенції ЮНЕСКО. Але мені в цьому виданні хотілося ще розповісти й про людей, які дають нам змогу так активно працювати, а це – Юрій Макаров та Михайло Арабаджі, а також про всю ту роботу, яка здійснюється нашим караїмським етно-культурним центром «Кале», Мелітопольським національно-культурним караїмським товариством «Джамаат».

Валентина Дем’ян: Олено Семенівно, Наталю Данилівно, я дуже вдячна Вам за цю розмову, за приділений нам час і – найголовніше – за Вашу роботу.

 

[1] http://www.zomc.org.ua/nematerialna-kulturna-spadhina/perelik-elementiv-nks/item/967-karaimska-kultura-iak-element-nematerialnoi-kulturnoi-spadshchyny-dotsent-olena-arabadzhy

Джерело 

Ейвінд Фальк

(З дозволу автора, наданому Центру розвитку «Демократія через культуру». Вперше надруковано англійською мовою в журналі “Heritage alive”, лютий 2014 р. )

Ейвінд Фальк є директором Норвезького інституту ремесел – Центру нематеріальної культурної спадщини

 

Багата традиція ремесел нагадує скриню зі скарбами. Різноманітні варіації та різновиди майстрування човнів, виготовлення традиційних костюмів, різьблення по дереву, зведення рублених будівель – все це, вдосконалене від покоління до покоління, є чарівним дарунком, переданим нам пращурами. Яке то диво відкрити ту скриню і побачити розмаїття традиційних ремесел! Тому наша відповідальність як суспільства полягає в тому, щоб передати це багатство наступним поколінням.

Від 1987 року Норвезький інститут ремесел, до складу якого входить Центр нематеріальної культурної спадщини, за підтримки Міністерства освіти Норвегії та Міністерства культури Норвегії працює над збереженням і розвитком традиційних ремесел, реалізуючи понад 500 різних проектів. Більшість наших проектів здійснюється в Норвегії, але ми також беремо участь у заходах з охорони культурної спадщини в інших країнах, таких як Чеська Республіка, Латвія, Угорщина, Шотландія, Болгарія, Грузія та Ісландія. Ми розробили спеціальну методику підтримки ремісництва для наших проектів. Саме про неї я трохи й розповім.

Знання, породжені дією

Більшість знань у нашому суспільстві є теоретичними, скажімо, історія або географія, їх легко можна почерпнути та засвоїти з книжок або з інтернету. Натомість ремісництво часто називають знанням, породженим дією. Ми використовуємо цей термін, щоб показати мистецтво ремесла на практиці та в розвитку. Цей термін якнайкраще змальовує, в який спосіб передається живе ремесло. Як правило, така передача відбувається в робочій обстановці, коли майстер традиційного мистецтва передає з рук у руки традицію тому, хто її набуває. І хоч знання живого ремесла належать окремому майстрові, важливо розуміти, що традиція вдосконалюється і змінюється з часом – від покоління до покоління.

Знання набуваються поступово шляхом спостереження за тим, як це роблять інші, і спробами зробити те саме власноруч. Навчання вимагає багато часу, а набуття професійної майстерності – багато досвіду. Для того, щоб стати ще кращим у своїй професії, майстрові важливо мати можливість розвиватися шляхом зустрічей з іншими майстрами, носіями традиції та постановкою складніших завдань. Завдяки цій методиці майстри можуть вдосконалюватися і досягати у своєму вмінні вищого рівня.

Трирічна стипендіальна програма для майстрів, що здійснюється з 1996 року, доводить ефективність цієї методики. Є велика різниця між курсом, на якому знайомляться хіба що з технічними прийомами, і професійною спеціалізацією, яку здобувають за триваліший час. У цьому випадку ремісник, працюючи з кимось досвідченішим і постійно повторюючи, виробляє власні навички та здобуває знання, щоб стати навіть кращим майстром. Як показує наш досвід, таке навчання має тривати, як мінімум, три роки. Але цілком може й довше.

Коли наш колишній учень з теслярського мистецтва Тронд Алан пройшов курс трирічного навчання, то висловив бажання подовжити його ще на три роки. На його думку, він тільки-но почав набувати навички та здобувати знання. Можливо, нам варто повчитися дечому в японців? У своїй книзі «Дзен і мистецтво стрільби з лука» Ойґен Герріґель описує процес, коли нетерплячий учень вчиться мистецтву стрільби з японського лука. Навчання забирає два роки, перш ніж учневі дозволяють натягти тятиву: «Шлях до майстерності важкий. Досягти її можна лише вірою в учителя, і протягом тривалого часу власне віра в наставника утримує учня на цьому Шляху. Майстер є живим ідеалом для учня, і його впевненість і сама присутність є головним рушієм. На цій стадії учень може досягти вищого рівня, лише копіюючи майстра. У такий спосіб він ніби зливається з майстром» (HERRIGEL, 1987: 41).

Нарешті, це може бути важливим і на дослідницькому рівні, коли перед фахівцем постають складні завдання у сфері культурної спадщини, що можуть стати справжнім випробуванням: скажімо, треба розглянути та витлумачити інструменти і моделі, залишені майстром, якого давно немає. Який тип інструментів використовували? Як їх створювали? Як саме застосували? Можливо, є щось цікаве щодо використання матеріалів та їхньої якості, або щодо наступного збереження. Є знання, якими володіє, переважно, умілий і досвідчений митець, бо знання майстра своєї справі є унікальними в практичному розумінні. Досвідчений майстер може надати корисну інформацію і знання, що збагатять такі сфери, як етнологія, кураторство чи архітектура.

Останніми роками – у сфері культурної спадщини особливо – ми відчуваємо дедалі більшу потребу  у фахівцях з глибоким знанням свого предмета. У Директораті з питань культурної спадщини Норвегії (Riksantikvaren), відділах культурної спадщини на регіональному рівні, у музеях змінюється підхід і зростає потреба у фахівцях високого рівня. Мова може йти про мурування, малярство чи теслярство.

Носій традиції

Зазвичай, вважається, що найкращий спосіб передачі ремісничих навичок – це 1:1, тобто, від майстра до майстра. Спадщина, яку ми охороняємо, живе в людині, а майстер – це  людина, яка тримає традицію. Таким чином, носій традиції є найважливішою особою в проекті. Її ( або його) знання ми прагнемо зберегти.

Часто ці знання є дуже складними і всебічними. Візьмемо, скажімо, особливу традицію вистелання даху з дерну. Це може вимагати глибокого знання конструкції, якості матеріалу: глини, землі, дерева і рослин, не кажучи вже про наступне утримання. Різниця між знаннями про (те, що можна прочитати) і щодо (традиційне живе знання) є величезною і може виявитися вирішальною для успішної побудови даху. Тобто, чи протікатиме він у гіршому випадку? А отже, охорона традиційних знань важлива не тільки через культурне значення, а й суто з економічної точки зору: розумніше мати безпечний дах, ніж той, що протікає. Змінювати дах через два роки –  витратна справа.

Часом носіїв традиції виявляється більше. Проект може початися з одним носієм традиції, але поступово набрати обертів. Таке можливе, коли про проект говорять у селищі, де відбувалася передача знань, чи коли про нього пишуть у місцевій пресі, чи коли комусь спадає на думку: «Так, він тут жив. Повинен про це щось знати! Хіба не він із дідусем вкривали стіни комори ялівцем у традиційний спосіб? Хіба не він валив дерева за старим звичаєм? Хіба не він був там, коли ваш дідусь видобував матеріали?» Так може з’явитися нова інформація, невідома на початку. Тому важливо бути відкритими до нових і важливих знань і джерел під час реалізації проекту.

Як показує наш досвід, важливо відшкодовувати майстру чи майстрині втрату прибутків, яких вони зазнали через участь у проекті чи в семінарі. Це чітко сигналізуватиме про цінність знань.  Тобто, таке відшкодування важливе навіть тоді, коли майстер чи майстриня вже на пенсії й більше не працюють.

Носієві традиції Карлові Ґардеру 94 роки. Його знання в мистецтві збирання льоду дуже цінні. Колись він працював в одній із важливих галузей норвезької економіки, практично забутому сьогодні комерційному секторі.  Вочевидь, він є одним із найостанніших майстрів цієї важливої спадщини Норвегії. З раннього дитинства Карл допомагав батькові заготовляти блоки з льоду в комуні Фроґн, батько Карла цим заробляв на прожиток – вирізав, збирав і відвозив лід. Карл зберіг ці навички, виготовляючи лід для ферм та інших покупців навіть після того, як «золота доба» такої діяльності минула. Відтак, його знання з обробки матеріалу унікальні.

Практика вирізання і перевезення льоду була задокументована і докладно описана, але живе знання з вирізання та обробки перебуває на межі зникнення. З метою охорони цієї традиції ми здійснили спільно з музеєм району Фолло проект із передачі навичок мистецтва Карла молодому різальнику льоду Тумасу Ордеруду з муніципалітету Треґстад. Створивши їм можливість працювати разом тривалий час, використовуючи традиційні інструменти, на озерах Еєрен і Мйоса, ми домоглися того, що певна частина живої спадщини, якою володів і носієм якої був Карл, перейшла до нового покоління.

Навчання майстрів, що практикують

Знання носія традиції нетривкі. Коли носій (він чи вона) помирає, традиційні знання зникають. Тому дуже важливо зберегти мистецтво, поки воно живе. Відтворити втрачену спадщину пізніше вимагає багато витрат і багато часу, при  цьому, звідки нам знати, що реконструкція вірна?

Насамперед, ми робимо так, щоб знання передавалися іншому майстру практичним шляхом. Це повинен бути професіонал, який легше засвоїть знання носія традиції. Як показує практика, дуже важливо, щоб майстер, який вчиться у носія традиції, мав певний досвід. Часом можлива участь кількох майстрів в одному проекті, але найефективніше проявила себе схема 1:1, коли один майстер (майстриня) вчиться в одного носія традиції. З кількома майстрами в одному проекті ми стикалися з ситуацією, коли носій традиції віддавав перевагу одному з них – чи найдосвідченішому, чи тому, хто найкраще засвоював знання. В усіх інших випадках участь кількох майстрів була успішною. Показовим прикладом є проект з виготовлення традиційних лиж у колисці сучасного лижництва, Морґедалі, де майстри Тер’є Гауґен і Тар’є Єлстад протягом кількох років переймали навички у носія традиції Осмунда Клейва. Вони ходили до лісу, вибирали матеріал і проходили всі ланки процесу – від відбору дерева в лісі, підготовки матеріалу для різання, висушування і перетворення деревини в завершені лижі, продовжуючи  традицію відомого майстра з виготовлення лиж і лижника Сондре Нургейма.

Навіть кріплення з березової кори і традиційні черевики були виготовлені як частина цього проекту. Для того, щоб забезпечити сталість місцевого знання, ми працювали спільно з Norsk Skieventyr (Музеєм історії норвезьких лиж у Морґедалі) та Науково-дослідним інститутом округу Телемарк.

Документування

Крім поєднання носія традиції з майстром, як правило, важливим є задокументувати здійснену роботу. Це можна зробити за допомогою відеозйомки, фотографування, інтерв’ю, нарису чи інших прийомів документування. Найвідповідніша форма документування може бути різною в різних проектах. При цьому важливо, щоб той (чи та), хто документує, не втручався у взаємодію між носієм традиції та майстром. Зазвичай ми кажемо, людина, яка документує, має нагадувати муху на стіні.

Як використовувати документальний матеріал? Це може бути особливо важливим джерелом для майстра після смерті носія традиції. У Норвезькому інституті ремесел ми маємо багатий досвід того, як через багато років після завершення проекту майстер повертається до вивчення деталей. Носія традиції може вже не існувати, й майстрові нікого розпитати. В такому випадку документальний матеріал стає важливим джерелом для людини, яка продовжує традицію.

Хто має документувати? У багатьох випадках це доручають досвідченому майстрові чи майстрині. І це дуже розумно, бо професіонал краще знає, що варто зафіксувати. Скажімо, роблячи відео, він чи вона швидше зосередяться на важливому. Це може бути спосіб тримання чи використання інструмента. Або постава майстра, коли він працює сокирою. Все може виявитись важливим, і проступити такі деталі, що їх людина, не знайома з ремеслом, не помітить. Тобто, документування, як правило, є складним завданням, бо мусить ухопити найсуттєвіше – не тільки на теперішній момент, а й у можливій десятирічній перспективі, коли носія традиції вже не стане, а інструменти вийдуть з ладу. Йдеться не про те, щоб зробити красиві фото чи потішні фільми, головне – зробити документальний матеріал для наступного використання, щоб майстри були здатні зрозуміти побачене.

Чи є якийсь рецепт підготовки документального матеріалу і найкращі прийоми? Важко однозначно відповісти. Часто важливим може бути відеоматеріал, оскільки демонструє рухи носія традиції, як він тримає і використовує інструменти, що стане важливим відправним пунктом для майстра в розумінні процесу. Часом доречно мати самі лише фото. Нариси, малюнки, щоденник і примітки можуть служити корисним доповненням. Аудіозаписи інтерв’ю з носієм традиції чудово наповнять деталями картину знань, яким загрожує зникнення. Таким чином, вид і обсяг документального матеріалу можуть бути різними для різних проектів. Скажімо, документування виготовлення пари солом’яних тапочок у Лаксевоґу біля Берґена відрізнятиметься від документування виготовлення традиційного дерев’яного човна в Офйордені, неподалік від Трондгейма.

Рокамболь не загинув!

У романах П’єра Алексіса Понсон дю Террайля (PONSON du TERRAIL, 2012) про пригоди Рокамболя багато разів складалося геть скрутне становище, і читачам здавалося тоді, що головному героєві край.  Але їм втирали окуляри. Коли ніби все скінчилося, головний герой виходив із тісного кута, щоб дати рішучу відсіч: «… але Рокамболь не загинув!» Так само – неодноразово – це відбувалося і з традиційним мистецтвом.

Часто доводилося чути, що традиція перервана. «Ця технологія більше не існує як жива традиція», «Всі носії традиції вже, схоже, померли». Від імені ЮНЕСКО я з майстром теслярського мистецтва Гансом Марумсрудом почали досліджувати специфічну техніку теслярського мистецтва, техніку малюнка риб’ячої кістки, у Грузії. Нам сказали: «Такого тут більше ніхто не робить». Але ми не зупинилися. Вирішили продовжити пошуки, бо було б величезною вдачею, якби вдалося знайти майстра. Ця технологія багато б важила для майстрів, які працюють у Національному музеї Грузії, зокрема, в Тбіліському етнографічному музеї просто неба, що входить до його складу.

Іноді варто не зважати на інформацію, що традиція перервана. Саме так ми і зробили, коли приїхали в пошуках зразка техніки риб’ячої кістки до Грузії. За підтримки ЮНЕСКО, Національного музею Грузії та Директорату з питань культурної спадщини Норвегії ми вирішили провести польові дослідження в тій місцевості, де, як нам було відомо, традиція мала міцне коріння і де досі залишалося багато старих майстрів (FALK/WALLIN-WEIHE, 2009). Ми сподівалися, що зможемо щось знайти.  І наше рішення виявилось мудрим. Ми знайшли кількох носіїв традиції, які знали та практикували цю техніку. Слід визнати, що їм було за 80 і 90, але вони перебували в гарному стані й готові були навчати. В такий спосіб ми змогли зробити так, щоб цей прояв культурної спадщини не було втрачено, а передано від покоління до покоління, як сформульовано в тексті Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини (UNESCO, 2012: 5).

Подібне мало місце і в Норвегії. Певна традиція може вважатися перерваною, доки почати її досліджувати. Коли збираються досвідчені майстри, щоб поміркувавши, стати працювати сокирою, вирізьблювати або робити суху кладку, виявляється, що пазл складається, і традиція ще не зовсім зникла. І знову – о, диво! – Рокамболь виявляється живим.

Наукова спільнота як метод

Експертний огляд у науковій практиці є важливим інструментом підтвердження якості теорій і публікацій. Так само і у сфері ремесел, є багато кваліфікованих експертів, які можуть бути важливими для перевірки думок і теорій. Тому для Норвезького інституту ремесел було важливим активно залучати інші групи дослідників до наших зусиль. Такі групи ми знайшли в Університетському коледжі Сер-Тренделаґа в Тронгеймі, Директораті з питань культурної спадщини Норвегії, Музеї Майгауґен, комунах Рерос і Довре, а також у пам’ятці Світової спадщини Брюґен («Причал у Берґені») (FALK, 2007). У Швеції схожі групи дослідників ми зустріли в Лабораторії ремесел у Марієстаді та Університеті Ґетеборґа. Завдяки можливості перевірити теорію ремесла в кваліфікованому середовищі можна її підтвердити чи внести радикальні зміни.

Прикладом цього може бути проект Норвезького інституту ремесел, що розпочався 2010 року і був спрямований на виробництво вікон і слупиків. З’ясувалося, що більшість знань про те, як це виготовляти, зникло (DET KONGELIGE KULTUR OG KIRKEDEPARTEMENT, 2008-2009). Завдяки численним зустрічам з досвідченими майстрами з Норвегії та Швеції Норвезький інститут ремесел зміг зібрати докупи різні частини пазлу, в розумінні інструментів, прийомів та матеріалів. Проект ще триває (станом на 2014 р. – примітка перекладача) і розширює знання в цій сфері. На мапі ремесел досі залишається багато білих плям. Для охорони, збереження та відтворення традиційних будівель і конструкцій знання про непромислове виробництво вікон і дверей матиме вирішальне значення в наступні роки. Сподіваємося, що наш проект зможе стати джерелом корисної інформації для реставраційних ініціатив у майбутньому.

Література:

Falk, Eivind (red.) (2007). Maihaugens Yearbook 2007, Lillehammer: Norsk handverksutvikling NHU / Maihaugen

Falk, Eivind / Wallin-Weihe, Hans Jørgen (2009) Living Crafts, Stavanger: Hertervig Akademisk

Herrigel, Eugen (1987). Bueskydning og Zen, Købehavn: Sphinx forlag

UNESCO (2012). Basic Text of the 2003 Convention for the Safeguarding of Intangible Cultural Heritage 2012 Edition, Paris: UNESCO Intangible Cultural Heritage section

Ponson du Terrail, Pierre Alexis (2012) (Originally published in the period 1859-1884) Rocambole, London: Black Coat Press

Det Kongelige Kultur og Kirkedepartement (2008-2009) St. mld. Nr.49 Framtidas Museum. Printed version. Oslo: Departementenes servicesenter

Джерело ГО “Демократія через культуру”