Особливості приготування страв куті на Сумщині

Село Комиші, Охтирщина

Кутя готується з цілого перлового (ячного) зерна. Спочатку зерно «вмліває» у печі. У зварене зерно додають мед. Заливають кутю узваром («озваром») із сушених яблук та груш.

(Записала В. Гавриленко від Івахненко Віри Павлівни 1949 р.н.).

Село Хухра, Охтирщина

Варили кутю із зерен ячменю. Колись зерно очищали перед варінням самі. Для цього ячмінь провіювали та заливали кип’ячем. Через деякий час воду зціджували, ячмінь насипали на жаровню і ставили в піч. Коли ячмінь висихав, його насипали в ступу і товкли, поки від зерен відділялося лушпиння. Далі ячмінь провіювали і знову засипали у ступу, в яку клали ще вологу ганчірку. Ячмінь ще раз товкли у ступі, щоб остюки лишилися на ганчірці. Після цього зерно промивали і варили. У зварене зерно додавали тертий мак. Готову кутю заливали узваром.

(Розповіла Раннік Надія Олександрівна 1947 р.н., запис В. Гавриленко)

Інформація надана Сумським обласним науково-методичним центром культури і  мистецтв 

ТРАДИЦІЙНІ СТРАВИ СНОВСЬКОГО КРАЮ НА СВЯТВЕЧІР ТА РІЗДВЯНІ ОБРЯДИ ЧЕРНІГІВЩИНИ

Напередодні Різдва – 6 січня (цей день звали Вілія) ще вдосвіта господар і господиня ритуально готували Божу їжукутю та узвар. Для цьогоособливим чином у печі накладалися дрова, якігодилося запалювати „живим вогнем” (потерши деревом об дерево, або кресалом), в пізнішійтрадиції вже користувалися сірниками.

Для куті бралася завчасно потовчена і вимоченапшениця, а такожнепочата” – набрана до сходу сонця вода, яку, вважали, освятив уночі сам бог сонця. Це стосувалося і книшів, які виймали з печі„до світа“, а в піч садили калачі та пісні пиріжки. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для духів-Лада, тобто душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в новому горщику голубці та іншістрави, яких мало бути дванадцять.

    Особливо слідкували, щоб Божа їжа була вийнята з печі зі сходом сонця.

Для остаточного приготування куті до звареноїпшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшениця вважалася символом вічногожиття, а мед – вічного щастя святих на Небі). Вар чиузвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).

Коли Божа їжа та книші вже на лавці, то ізпершим променем сонця господар відкривав хатнідвері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить бог урожаю, достатку і багатства.

Згідно з давньою українською народною традицією Свята Вечеря у переддень Різдва збирає за столом усю велику родину. І що важливоспізнюватися до столу аж ніяк не можна. У цей день наші прадіди нічого не їли аж до самого вечора. І лише з першою зорею на небі, яка, за біблійнимипереказами, несе благу звістку про народженняспасителя – Ісуса Христа, українці розпочиналисвяткову трапезу.

Традиційні стави Сновського краю на Святвечір.

1. Кутя найголовніша страва на столі.
2. На Сновщині кутя з облущенної та обтовченої пшениці з медом і маком.
3. Узвар з сухофруктів (яблука, груші, калина, клюква).
4. Тушкована капуста з пшоном.
5. Квашена капуста з солоними огірками.
6. Горох зі шкварками.
7. Червоний борщ з карасями та грибами.
8. Пісні млинці до борщу.
9. Вареники з сухофруктів (Сливи, курага, груші, яблука).
10. Каша гречана.
11. Риба смажена.
12. Картопляники з капустою.
13. Квасоля з грибами.

Інформацію надано  Чернігівським обласним центром народної творчості

Традиції оформлення Різдвяного столу та особливості приготування куті від Катерини Немири, скульпторки, письменниці, педагогині

Катерина  Немира скульпторка, художниця-керамістка,  письменниця, авторка книжок прози «Іногда» (2013), «Кольорові оповідки» (2014).,  педагогиня, авторка власної методи навчання дітей образотворчого мистецтва

Хутір Дворищі на  Волині, з одного боку стерегли ліси, але на три сторони світ був відкритий. А що з 10-12 хат, хата мого діда була посередині,  на горбочку, то й краса на околиці відкривалась неймовірна. Тако:  Верба і Птиче, а потім Берег, а за ним аж Почаїв в ясну днину мож було побачить, і Божу гору. А тут ближче то й Студінка. А між тим усім в долині в’ється романтична Іква.

А тепер уявіть собі Різдвяну ніч: зорі як ліхтарі повивішувано, над самісінькою хатою, місяць такий особливий відбивається в кожній сніжинці. І ви,  тільки ви, в тому всесвіті обертаєтесь з землею. Аж ні: то там то там   до видноколу починають запалюватись теплі вогники. Я не зустрічала більше ніде такого звичаю: палити вогнища біля хат в Різдвяну ніч, в пам’ять про те, як пояснювала бабуся, що воїни шукали маленького Христа з Марією, а люди мали палити вогні, щоб збити переслідувачів з пантелику.

Не хотілось заходити до хати в таку ніч: все б стояла та милувалась зорями і тими вогнями. А ще снігом. Гай, гай – нема тепер такого снігу. Та й ні морозу, ні хуртовин різдвяних нема.

А в хаті тепло. В кухні, коло груби, бабуся порається. Світло їй дає лучина, скалка смоляна сосни, запалена і встромлена в спеціальне гніздо при грубці. А в світлиці,- то вже святково: горить лампа «керосинова», стіл застелений білим обрусом, ліжка-святочними ряднами (такими в смужку, що бабця їх наткала  перед тим напрявши ниток з вовни стриженої з  власних овець і власноруч мальованих в різні кольори: бордовий, зелений ,чорний, червоний). Але  це не важливо,  найголовніше –  що, на  теж свіжо  мальованій червоною глиною долівці, лежить солома, а в ній ми з братом і маленькі кілька денні ягнятка. Бавимось… Скачемо разом, радіємо… Ото щастя!   Годинник, великий, з боєм, показує що вже 7-ма вечора і всі сідають за стіл: РІЗДВО мабуть 1957-9 р.р. Дід ,тітка, повернулись з Сибіру… Молодші тітка і дядько приїхали із Львова і Рівного, мої батьки із Смиги. Та що там приїхали, – сім кілометрів ішли пішки лісом до батьківської хати. Сідаємо за стіл. А на столі в макітрі: кутя, узвар в глечику, гриби в мисці, вареники з капустою і картоплею, пампушки ще мліють в печі: вони – на солодке, до меду і тертого маку.

Рецепти страв прості: юшка з сушених грибів, бо ж влітку їх в навколишніх лісах-море! Вареники з картоплею і капустою теж до грибної підливи, пампушки з того ж тіста, що й хліб, тільки порізаного на невеликі квадрати: так може 6 на 6 см., але смак інший, бо теплі і із-за рум’яної скоринки та ще від солодкого з медом тертого маку, в який по черзі їх макалось.  Узвар на почесному місці, поряд з кутею: мак, пшениця, мед, горіхи і, якщо є, родзинки. З куті й починалась та урочиста родинна вечеря.

В іншої моєї бабусі, львівської, то все було інакше: пишніше. Ялинка з електричною гірляндою, вогниками сяє. А на ній тістечка медові, яблучка, горішки, в фользі срібній виблискують, цукерки. Свічки на столі, заставленому стравами, що їх готують тільки на ці три вечері: Святий вечір, Щедрий вечір і Йрданський. Чого тут тільки нема: риба смажена в желе (ми говорили в галяреті), вареники, картопляні оладки смажені на олії до грибової підливи, голубці з гречки або картоплі.  А ще борщ…такий червоний з бураків… мій тато казав: «Як вино!». Його готували за спеціальним рецептом: морква, буряк, гриби,  цибуля  варились  з спеціями: тоді підкислювались лимонним соком і подавались, як перша страва, але з ушками: маленькими вареничками з грибовою начинкою. На солодке були вареники з вишнями, спеціально заготованими, ще з літа,  у власному соці, хрустами, «галяретою» з фруктів різношаровою і, звичайно, узваром та кутею. Але то була пишна кутя! Мак перетирався в макітрі аж до білого молока. До нього додавалсь пшениця, мочена і варена кілька годин, дрібно посічені горішки, цедра з апельсинів, спеціально готована (шкірки вимочувались прокипячувались в кількох водах і тоді варились з цукром довго, різались дрібненькими кусочками. Такі смачнючі прозорі помаранчеві  цукати!..). А ще шкірка терта з лимона і сік з того лимона і ваніль і мед… Кутя  була така запахуща, що звичайно, почавши вечерю з нею, всі і закінчували нею, смакуючи і прихвалюючи… Чи було обов’язково 12 страв мати на святочному столі? Та ні, хоч сідаючи за стіл їх таки рахували…. Гадаю, то вже пізніше прийшло… А 12 страв мало бути на Щедрий вечір, тобто Старий Новий рік, як тепер кажуть. Бо то власне його називали ще Багатим вечором і мав він символізувати статки і добробут на кожен місяць і на кожен день. Щедрий вечір ми починаєм не з куті, а  кусочком просфори і краплею меду на ній. Отак старший в родині, після прочитаної молитви, підходить до кожного, вітає з святом і пригощає. Теж символічно: щоб був хліб і щоб був він поживний і багатий  «з медом». А от  Йорданська вечеря, то вже  заключне свято. Фактично вже нічого особливого не готується. До  вечері (пісної)  сідаємо  до столу щоб побути ще  разом. А  починаємо йорданську вечерю з ковтка свяченої води, яку освячується  в церкві. Із страв, що залишилось: картопляники,такі з вареної картоплі, вареники і ясна річ, кутя. Ще раз можна поласувати до наступного року.

Цікаво, що готуючи цю розповідь, я попросила моїх милих знайомих поділитись спогадами про святкове меню в різних частинах України. І довідалась що кутя і узвар, були скрізь.Правда в деяких селах кутя нагадувала більше коливо:приправлену цукром  пшеницю, перлову кашу  або й рис (це мабуть пізніше)! Про таке пам’ятала теж з дитинства з Волині (про таку кутю повідомила мені і Інесса Атаманчук, як страву з Миколаївщини). Та  Олена Гуленко з Полтавщини . Оксана Собко, розповідаючи  про страви з Хмельниччини , сказала, що кутя мала бути не дуже перемішана, так щоб не «переквацяна»! Розповіла про пампушки з рибною підливою, і горох приправлений цибулею (таку страву теж памятаю з Волині). І гриби мариновані (маслючки або опеньки). Про кутю, узвар і вареники, як страви до Різдва згадала також етнографиня в Волновахи Ірина Крюченко…

Гадаю, що на Різдво важливими були: кутя, узвар, вареники, а вже тоді місцеві страви: як от гриби, чи риба, горох, чи квасоля тушена з морквою. Але найважливішим було те, що родина збиралась разом, що відбувалось єднання РОДУ  через спогади,через миску залишену неторканою, «для тих, хто не з нами»,через колядування, щедрування, особливість йорданських пісень таких давніх і наповнених особливим змістом.

Не втратьмо…

ОСОБЛИВОСТІ ПРИГОТУВАННЯ СТРАВ ДО СВЯТОЇ ВЕЧЕРІ НА ДОНЕЧЧИНІ

Різдвяна кутя

Існує величезна кількість рецептів приготування різдвяної куті. Кожен із них містить свій невеличкий секрет, відомий тільки справжнім знавцям. Найцікавіші рецепти передаються із покоління у покоління, а добра кутя вдається тільки гарним господиням. 

Є такі у селі Богоявленка Мар’їнського району, де збереглися два способи приготування різдвяної куті.

Рецепт 1

Зварити звичайну кашу з арновки (пшениці), остудити, додати розпарені сухофрукти. Перед подачею залити узваром.

Інгредієнти:

  • 1 стакан арновки (пшениці)
  • 2 стакани води
  • Сухофрукти – по 100 грамів
  • Груші
  • Яблука
  • Абрикос
  • Сливи
  • Ізюм

Рецепт 2

Зварити рисову кашу. В охолоджений рис додати сухофрукти і горіхи. Подавати з медом.

Інгредієнти:

  • 1 стакан рису
  • 3 стакани води
  • Сухофрукти – по 150 грамів
  • Курага
  • Изюм
  • Чорнослив
  • Волоські горіхи – 150 грамів
  • Мед за смаком

Різдвяні голубці по-лемківські

В далекому 1951 році лемки-переселенці знайшли свою другу батьківщину на Донеччині в селі Сонячне Волноваського району. Саме в цих сім’ях готують скоромну страву «голубці з картоплею» до Святої вечері, для приготування якої потрібна білокачанна капуста, товчена картопля, сіль перець, часник.

Рецепт приготування

Листя капусти відварити у підсоленій воді. Для начинки – терта на дрібній тертці сира та товчена відварена картопля, сіль перець, часник.

В начинку добавити смажені на олії цибулю та гриби. Пісні голубці  тушкувати на томатній підливі.  

На дно каструлі покласти листок з капусти, на нього – один біля одного, скручені голубці, і трішки залити  окропом. У воді тушкувати хвилин 10, а потім залити томатом і варити до готовності.  

Слід додати, що на кожний святвечір пісні голубці є невід’ємною його частиною, а вже безпосередньо на Різдво подають картопляні голубці з додаванням м’ясної начинки, зі сметаною.

Інгредієнти:

– капуста білокачанна – 1 шт.

– картопля терта сира – 3 шт.

– картопля відварена товчена –  3 шт.

– цибуля для смаження – 2 шт.

– часник – 3 зубчика.

– перець  молотий – дрібка

– окріп – 1 стакан. 

– томати для підливи – 5 шт.


Інформацію надано Донецьким обласним навчально-методичним центром культури

Особливості приготування «Живої куті» на Вінниччині

Горщик з кутею має стояти на покуті від Різдва до Старого Нового року. Після вечері кутю разом з ложками залишати на столі на цілу ніч для померлих предків, «щоб рідні повечеряли і на нас не гнівались», або гадаючи про своє довголіття. На релігійному характері страви наголошує давній звичай, коли голова родини підходив до вікна, або виходив на двір з зачерпнутою ложкою куті та, звертаючись до морозу, тричі запрошував його взяти участь у вечері з родиною. Коли ж мороз не з’являється, йому радять й не з’являтися, не робити зла посівам тощо: «Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти, а коли не ідеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку пашницю». Так було колись, а сьогодні кутю готують різноманітну.

Тому ми разом з пані Аліною Смеричинською будемо готувати не просто кутю, а живу кутю – її називають Трипільська тобто, без термічної обробки та з натуральних інгридієнтів, а саме: з пшениці, маку, меду і води для замочування зерна.

Саме цікаво те, що пшеницю нам потрібно проростити, це зовсім не складно насипати пшеницю у суху банку залити водою на одну ніч. Зранку злити воду залити свіжою, прикривши па- пером щоб не підсихала пшениця поставити в темне тепле місце на добу і це дуже важливо саме тепле і темне міс- це, для того щоб швидко проросла потім промити напівпроросшу пшеницю залити свіжою водою і поставити на 12 годин у холодильник.

Разом з тим набити горіхів теж завчасно і зали- ти водою на 12 годин щоб горіх набув кращих смакових властивостей. Мак замочуємо теж у теплій літній воді.

У вечері ми розпочинаємо готувати, насамперед зливаємо воду з маку пшениці та горіхів. Розтираємо мак у макітрі добавляємо мед за смаком розтираємо до однорідної маси добавляємо замочені горіхи родзинки та проросшу пшеницю  перемішуємо, але ще до- даємо терте, або нарізане яблуко для пікантного смаку але це по бажанню і за смаком. Знову перемішуємо і кутя наша готова. Цінність пророщеного насіння полягає в його унікальному складі, який в момент набрякання і проростання вступає в активну фазу.

У момент проростання зерен в них набагато збільшується вміст деяких вітамінів і мікроелементів, а також деякі з’являються, хоча в звичайному зерні їх немає. У пророщеному зерні сконцентровані цінні поживні речовини і активна енергія, які відновлюють організм людини на клітинному рівні. Користь пророщеного зерна набагато більша за користь продуктів переробки зерна, тому що основна маса корисних речовин знаходиться саме в зародку зерна. Особливо це стосується проростків пшениці.

Надихнувшись ідеєю пророщених злаків Аліна Анатоліївна задумала і створила цілу лінію кондитерських виробів із пророщених злаків сухофруктів, насіння та меду . Ця захопленість переросла у ціле виробництво еко солодощів які корисні і поживні не тільки для дорослих але й для дітей.

Майстер -клас проводила провідний методист ОЦНТ Смеричанська Аліна – мисткиня, консультант з питань сироїдіння, власник торгової марки «Золотий десерт»

Майстер- клас записав Сергій Бугай

Інформація підготована Вінницьким обласним центром народної творчості

Особливості приготування куті на Луганщині

На Луганщині Різдво святкують менше, ніж Новий рік, різдвяні традиції дещо трансформувалися з плином часу, та кутю ж готують і ставлять на стіл разом з іншими стравами, і навіть більше – носять по хатах і пригощають людей. А ось співають колядки зазвичай лише народні ансамблі.

Напередодні Різдва, 6 січня вранці, господині готують кутю з рисової крупи, заправляючи медом, маком та родзинками, іноді ще й горіхами. Прикрашають кутю на Луганщині цукатами чи курагою. А після обіду дітей відряджають нести кутю хрещеним батькам, за що дітлахи отримують подарунки. Інколи в гості можуть завітати родичі або сусідські дітлахи с колядками, за що господарі дякують цукерками або грошима!

В небагатьох родинах збереглася обов’язкова традиція готування 12 пісних страв, серед яких смачна кутя, кількість може бути як меншою, так і більшою! Та сісти за стіл все ж таки намагаються до появи першої зірки і починають Святу Вечерю з частування куті! Свят Вечір на Луганщині залишається родинним святом, запрошують лише найближчих рідних, а 7 січня Різдво святкують вже в більшому колі рідних та знайомих!  

Інформація підготована  Луганським  обласним  центром  народної творчості

Особливості приготування кУті на Львівщині

Кулінарні здібності, як зрештою і рецепти, дісталися мені у спадок від моєї прабабусі Анни. Вона була чудовою господинею і частувала неймовірними смаколиками гостей і домочадців. Прабабуся готувала з любов’ю і гарним настроєм. Певно саме тому навіть найпростіші щоденні страви були дуже вишуканими і смачними. А що вже казати про святкові? От, до прикладу, кутя – традиційна різдвяна страва. Здавалося б, що нічого складного в ній немає, а готують її всюди по-різному. До речі, в нас вдома завжди казали кУтя, з наголосом на перший склад.

Так от для її приготування потрібно: 0,5 л пшениці (або більше, залежно на скількох осіб готувати), 1 л води, 2 склянки маку, 2 склянки родзинок і склянка лущених грецьких горіхів. Пшеницю треба вибирати таку, яка добре розварюється. Спочатку я її промиваю в сімох водах, тобто сім разів. Вважається, що сім – сакральне, магічне число. Але якщо підійти з практичної точки зору, то, коли ви сім разів промиєте пшеницю, вона точно очиститься в прямому і переносному значенні. Бажано під час цього процесу думати про щось хороше, про те, як зерно очищається і наповнюється силою і енергією. Тоді я залишаю пшеницю до ранку у воді у співвідношенні 1 до 2.  На ніч також запарюю мак. Спочатку промиваю його кілька разів у гарячій воді, а тоді заливаю окропом і залишаю на ніч у макітрі, накривши кришкою. Вранці спочатку молюся і прошу Всевишнього, щоб допоміг мені приготувати смачну кутю. Тоді варю пшеницю у тій воді, в якій вона була цілу ніч. Спочатку на великому вогні, а як закипить, то на найменшо

му. Її треба постійно помішувати дерев’яною ложкою. У різних господинь вона виходить різної густоти. Це залежить від кількості води і від уподобань. Наприклад моя мама варила рідку кутю, а я густу, як прабабуся і бабуся.

Так от, варити пшеницю треба щоб вона повністю розварюється, а рідина загусла. За той час поки вариться пшениця треба промити родзинки і пер

етерти мак. Мак має терти чоловік. Макітра символізує жіноче начало, макогін – чоловіче, а макові зернятка – дітей. Перед тим як терти мак треба воду з ночі злити, ще раз запарити його і знову злити воду. Тоді він добре і швидко перетреться. Мак треба терти дуже добре, щоб він пустив молочко.

Щоб він краще терся треба за якийсь час додати ложку цукру. До ще дуже теплої пшениці додаю меду за смаком. Завжди роблю її солодкою але в міру. Тоді додаю перетертий мак, і родзинки, що вже підсохли. Родзинки символізують гроші, достаток. А горішки, які символізують здоров’я, кожен додавав собі скільки забажає до вже готової страви. Як і процес приготування, так і культура споживання їжі, зокрема куті відрізняється. У нас вдома її споживали останньою. А потім всі разом колядували. Я впевнена, що у вас кутя вийде дуже смачною за яким рецептом ви б її не готували.  Головне – додайте, як моя прабабуся побільше любові і гарного настрою! Тож веселих вам свят і смачної куті!

Оксана Бондар, львів’янка, поетеса, екскурсовод, народна майстриня, методист з естетичного виховання і народних традицій у КЗ ЛОР Львівського обласного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи.

Столиця гончарства в 4G. Як в Опішні поєднують стародавній промисел та IT-технології

Близько тисячі гончарних майстрів (кожен п’ятий житель селища) – такою була Опішня на Полтавщині в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. Сьогодні традиції предків в Опішні продовжує всього десяток майстрів. Щоб зберегти самобутній промисел, гончарна столиця України звертає на шлях інновацій.

Одна з місцевих байок говорить: у старовину для залучення покупців гончар перевертав макітру догори дриґом і танцював на ній гопак.

Краса, міцність і практичність – три кити, на яких століттями трималася знаменита опішнянська кераміка. У XXI-му до них додався четвертий – IT.

Незважаючи на архаїчність і складність виробництва, у сучасних гончарів є величезна перевага: щоб продати свої шедеври, вже не потрібно танцювати гопак і навіть стояти на ринку. Процес збуту кераміки максимально спростився з появою 4G.

 

Прогрес в маси несе Микола Різник, 35-річний голова Опішнянської ОТГ. Одна з його глобальних цілей – створення “Опішнянської артілі”, яка б поєднала і гончарне виробництво, і навчання в академії, і промоцію, і продаж.

— Пам’ятаю комунікацію в часи, коли я займався бізнесом: аркуш А4 на дошці оголошень “Продам. Куплю”, – розповідає він. – З появою 3G, а потім 4G люди створюють акаунти в соцмережах. Зараз оголошень на дошках ви майже не побачите. Усе в соцмережах та групах.

Ми хочемо, щоб наша продукція була на міжнародних майданчиках, на Amazon. Збираємо гончарів, пояснюємо: “Робити ми вміємо, але продавати треба вчитися. Продавати на автостанціях – це одне, а у всесвітній мережі – зовсім інше”.

Еліта

Найцінніше, що міг у давні часи залишити після себе батько синові в Опішні, – глина, яка вилежалася протягом 50 років. Витримка, як у рідкісних сортів віскі, перетворювала посуд, зроблений з такого матеріалу, на майже сакральний об’єкт.

У XXI столітті у дворі Олександра та Світлани Шкурпел глина “дозріває”, як кажуть самі майстри, приблизно два роки. Цього достатньо, щоб зробити і практичні предмети побуту, і вражаючі зразки мистецтва.

На горищі будинку Шкурпел – музейна кімната із справжніми шедеврами, схожа на керамічний зоопарк.

— У нас якось для одного генерала замовили великого лева, – згадує подружжя. – Потім вони їздили по хатах, скупляли самогон. У того лева багато літрів влізло.

За словами Світлани, їжа, приготована в глиняному посуді, набагато смачніша, ніж у сучасному. Винороби замовляють в Опішні великі квеврі – спеціальні посудини – та отримують призові місця за вино, виготовлене в них.

Наслідуючи традиції, Шкурпели перетворили гончарство на сімейне ремесло і бізнес. Олександр ліпить, гончарує. Світлана розписує, обкладає декором. Двоє з п’яти синів теж сідають за гончарний круг.

 

У навколишніх надрах десятки сортів глини, але не кожна підходить сімейству.

— Буримо, а потім, якщо вона підходить, копаємо гуртом, – розповідає Світлана. – Треба знати, яку і де брати. Колись, у старі часи, одні люди шукали, інші – добували, треті – переробляли. Гончарі були верхівкою процесу, елітою.

54-річний Олександр Шкурпела скромно зауважує: “Я в глині сиджу не так давно. З 1983 року. Коли прийшов на завод, мені було 17. Гончарів у сім’ї не було. Прадід жив на цьому місці, був купцем. Його розкуркулили”.

Від керамічного заводу в Опішні давно нічого не залишилося, але такі, як Шкурпели, бережуть і розвивають стародавній промисел у себе вдома, проводять екскурсії та майстер-класи.

— Що мені вам зробити? – запитує Олександр і, не дочекавшись відповіді, приступає до справи. – Зроблю вам щось простеньке.

Смартфон замість місця на базарі

Великі долоні і довгі пальці вміло замішують глину. Дивлячись на відточені десятиліттями рухи Олександра, здається, що Шкурпела може легко зліпити відро вареників. Проте це не чоловіча справа.

 

Коли Олександр сідає за гончарний круг, його обличчя розслабляється, частіше з’являється усмішка. Усе виглядає так, ніби не він ліпить з глини, а навпаки.

— Що б у голові не було, яким би не був настрій, глина міняє все, – погоджується майстер.

 

Проходить зовсім трохи часу, і в його руках з’являється глечик.

— Далі він досихає. Потім обпалюється в печі. Цей швидко – суток двоє. Якщо товстий черепок, палимо тиждень або більше, – розповідає Світлана Шкурпела.

Один такий глечик сімейство продасть за 400 грн, а покупець навряд чи здогадається, скільки праці в нього вкладено.

 

Усю складність автентичного виробництва компенсують сучасні інструменти продажів і 4G-покриття. Шлях до серця клієнта став набагато простішим.

— У нас на нашому базарчику є точка, але ми її цього року навіть не відкривали, – каже Світлана. – Продаємо через інтернет: OLX, Prom.ua. Зараз стало ще простіше: зробила фото, загрузила із смартфона одразу на площадку. Зручно працювати. Клієнти просять фото з різних ракурсів.

 

За словами жінки, її діти відкрили акаунти гончарного сімейства в соцмережах, але на те, щоб у них розібратися, у неї і чоловіка поки немає часу.

— У 2020 році, незважаючи на пандемію, політичну та економічну складність, у нас перший рік, коли ми не сиділи без роботи жодного дня, – пояснює вона. – Багато заказів зі Львова, Одеси. Є замовлення від поляків, німців, французів, іспанців. Є наші вироби в Канаді, Австралії.

Світлані та Олександру доводиться реагувати на модні віяння, освоювати нові форми, щоби бути в тренді.

— Ми почали виробляти скатли – чаші для гоління. Мушу сидіти в інтернеті, вивчати. Я вже, мабуть, краще за чоловіків знаю, як правильно голитися, – сміється майстриня.

“Мені за нього не соромно”

У 1990-х юному Миколі Різнику батьки говорили: “Давай, синку, вчися і їдь звідси в місто. В Опішні не залишайся!”.

Микола послухався, але не до кінця. Закінчив у Полтаві інститут, опанував спеціальність “Інженер видобутку нафти і газу”, встиг попрацювати диджеєм. Займався бізнесом і повернувся в рідне селище як депутат місцевої ради.

 

35-річний Різник, завжди позитивний та усміхнений, став “каталізатором” створення Опішнянській ОТГ, яку зараз очолює. Недавно його обрали на другий термін, віддавши за нього 86% голосів.

На питання, навіщо йому все це, молодий голова каже: “Коли був депутатом, поїздив по деяких селах, побачив, що там взагалі нічого нема. А в нас і нафта, і газ, і гончарство. Я зрозумів, що Опішня може і має розвиватися”.

Микола відповідає за 8 400 жителів ОТГ, у яку входять кілька населених пунктів. Серед змін останніх років – вуличне освітлення, нові ЦНАП і центр надання соцпослуг, оновлений парк, тротуари, дороги, спортзал на місці занедбаної кочегарки.

Навіть окремий туалет для людей з обмеженими можливостями та пеленальним столиком у місцевій адміністрації виглядає як диво. Від радянських часів тут залишилося тільки ефектне панно з мозаїки, яке Різник попросив зберегти під час ремонту.

 

У робочому кабінеті Миколи лежать книги “Чому Азії вдалося” Джо Стаддвела і “Правила пішохідного міста” Джеффа Спека. На стіні лише один портрет – В’ячеслава Чорновола.

— Мені за нього не соромно. Якби він став тоді президентом, у нас вже була б зовсім інша країна, – пояснює Різник.

“Ой-йо, Галю! Що я нажав?!”

Згадуючи селище свого дитинства, Різник розповідає про демонстрації 1 і 9 травня, про квіти, які несли до пам’ятника Леніну, про суботники і погані дороги в 1990-х.

Сьогодні Опішня мітить у перелік найпрогресивніших селищ України, а Опішнянська ОТГ потрапляє в посібники для громад, у яких описують найкращі приклади комунікації.

У своєму кабінеті Різник вдивляється в монітор, на якому – картина з кількох десятків камер відеоспостереження.

— Ця система “Безпечна громада” – дуже крута штука, – хвалиться голова. – От ми поставили в центрі Опішні оленя, який світився. Йому роги зламали. Знайшли тих людей. Учора кульки з фасаду вкрали.

До нас зараз ще громади селищні доєдналися. У них теж є камери, ми зараз об’єднуємо їх в один сервіс, в одну мережу.

 

Свою ефективність система стеження показала влітку 2020 року, коли силовики ловили “полтавського терориста” і ліквідували його на околиці Опішні.

— Його зафіксували за допомогою ось цієї камери, – показує Різник на екрані. – Ось тут він гранату кидав. Стільки бігав, а в Опішні попався.

Багато з того, що зараз є в ОТГ, з’явилося завдяки сучасним технологіям.

Адміністрація взяла на роботу місцевого айтівця-умільця і встановила на стихійному звалищі камеру. Через віддаленість об’єкта вона працює від сонячної батареї, передає картинку за допомогою sim-карти і мобільного інтернету.

— У нас працює сервіс “Цілодобова варта”, – розповідає Різник про ще одну програму. – Люди звертаються за єдиним номером зі своїми проблемами. Оператор приймає скаргу, а потім можна відстежувати, чи вирішене питання.

Поки що ми це робимо на Googlе-мапах та в Google-таблицях, але дуже хочеться, щоб ще простіше було, щоб був окремий додаток у смартфоні.

Усіма нововведеннями і проблемами Різник ділиться в соцмережах, щотижня веде влоги.

— Уже не уявляю, як без соцмереж комунікувати з людьми, – усміхається він. – Навіть бабусі до мене заходять. Їм, мабуть, діти чи внуки встановлюють додатки. Люди пишуть, ставлять питання, скаржаться.

— У мене була така історія, – продовжує Микола. – Відеодзвінок, місцевий дідусь. Я бачу його перелякане обличчя. Він такий: “Ой-йо, Галю! Що я нажав?!”.

Це показує: уже навіть старше покоління користується 4G, високошвидкісним інтернетом. Без цього життя вже складно уявити.

На семи пагорбах

Між Опішнею і гончарством можна сміливо ставити знак рівності.

— Опішня, як і Рим, розташована на семи пагорбах. Ось там, на висоті 208 метрів на рівнем моря, було городище роменської культури, яке датується восьмим-дев’ятим століттями. У нас постійно розкопки проводять. Знаходять давню кераміку – місцеву і привізну.

 

Юлія Нижник, екскурсовод і співробітниця Національного музею-заповідника українського гончарства, розповідає про це, стоячи на одному з оглядових майданчиків.

 

— Під цими пагорбами колись жили гончарі, – показує вона. – Ще років 100-150 тому їх в Опішні було близько тисячі – кожний п’ятий мешканець. Глину добували двома способами: кар’єрним і шурфним. Деякі шурфи сягали 20 метрів у глибину.

 

У музей, де працює Юлія, у допандемічну епоху щороку приїжджало близько 50 тис туристів. До закладу входять шість підрозділів у різних локаціях, розкиданих по Опішні на 20 га.

Головний підрозділ – унікальні фонди з 60 тис виробів, гончарна академія, куди влітку їдуть художники, ландшафтний парк з альтанками, озерами та 400 монументальними скульптурами, що ідеально підходять для фото в соцмережах.

 

— Це вже сучасне мистецтво, – водить парком Нижник. – Роботи створені під час “Симпозіумів гончарства”, які проводяться з 1997 року. Цього двоголового лева під час першого симпозіуму зробив наш Василь Омеляненко – заслужений майстер народної творчості. Він цю скульптуру випалював тут, у спеціальному горні.

Барило, куманець і плесканець

Леонід Кучма, Віктор Ющенко, міністри, чиновники – Опішнянський національний музей бачив гостей різного калібру і з різних країн. Щоб залучити відвідувачів, тут створюють активності та розповідають про них в Instagram, Facebook і Twitter.

У музеї гончарства є чому дивуватися. За кожним предметом – цілий пласт історії та людських доль. Навіть біля одного невеликого стенду з домашнім посудом Нижник може прочитати цілу лекцію про українську культуру та побут.

— Це мисник, – показує вона на кілька полиць. – На миснику господиня виставляла посуд. Він був окрасою хати. По ньому можна було сказати, наскільки заможною була родина. Найдавніший тут глечик для молока кінця ХIХ – початку ХХ століття – молочник. Теракотовий, не полив’яний. Поливою вкривали святкову кераміку.

 

На молочнику ви бачите хрестик – оберіг від зурочення. Всередині, на денці таких глечиків, є пуп – глиняний відросток. Господиня вірила, що чим вищий пуп, тим більше вона збере вершків.

Ринка-насадка (старовинний рукомийник), ринка з тулійкою (стародавня сковорода), горщики-близнюки (у них приносили їжу в поле), тиква (посудина, яку закривали качаном кукурудзи), барило, куманець та плесканець (ємності для алкогольних напоїв та квасу). Усі ці назви і види посуду вражають.

 

Про те, які емоції відчувають гості музею, найкраще сказав у 1999 році посол Польщі в Україні.

“Я думав, що побачу глину, а побачив народ”.

Джерело

Особливості столу 6 січня та традиції куті на Харківщині

Особливим святом  для українців  є  Різдво  Христове. Від  покоління  до  покоління  у кожній  родині  в різних  куточках  України зберігаються  та  передаються  традиції   святкування Різдва, підготовки до Святвечора, оформлення святкового столу та  приготування  символічних  страв.

Український  центр культурних  досліджень  починає  знайомити  вас  з  традиціями оформлення святкового столу  на   Святвечір  та  особливостями приготування куті  в регіонах України.

Особливості столу 6 січня та традиції куті на Харківщині

Традиційно кутю на Харківщині готували тричі: на Різдво, Новий рік і Водохреща. Кутю готували із ячменю (яшна крупа), перловки чи пшениці. Для цього зерно добре товкли у ступі, намочували щоб набухло. Кутю варили 5 січня увечері або 6 січня рано вранці, бо до сходу сонця вона мала стояти на покуті. Разом із кутею варили узвар (озвар, звар) із найкращих сушених плодів груш, яблук, слив, вишень, терну. Кутю з узваром ставили на сіно, а поряд ставили і пироги з капустою чи квасолею, горохом. У кутю встромляли хрестик, зроблений чи сплетений із житньої чи пшеничної соломи.

Вдень господиня готувала до святої вечері пісні страви: пекли паляниці, пироги із квасолею, горохом, капустою, буряком, варили капусняк або борщ із квасолею, кисіль, картоплю, смажили рибу. На стіл ставили солоні огірки, кислу капусту, мочені яблука.

Для вечірників, які увечері приносили вечерю (кутю, узвар, пироги) випікали спеціальне обрядове печиво, для дівчаток «баришні», а для хлопчиків «коники», які розмальовували природними барвниками, в основному буряковим квасом. Вечірникам ще випікали і великі бублики. Згодом випічку купували на базарі.

Родина цілий день нічого не їла, а сідали до столу з появою на небі першої зірки. Перед вечерею молилися Богу. Старший в родині тричі кликав Мороза на вечерю, а тоді першим набирав куті в ложку, за ним по черзі за віком всі члени родини набирали кутю і їли із однієї миски. Для душ померлих кутю насипала кожна господиня окремо і клала ложку. Після вечері ложки і миски залишали на столі немитими до ранку з надією, що прийде Доля вечеряти.

Матеріал підготовлений провідним методистом відділу дослідження нематеріальної культурної спадщини та креативних індустрій Обласного організаційно-методичного центру культури і мистецтва, головою Спілки етнологів та фольклористів міста Харкова Наталею Олійник

Традиції приготування куті на Хмельниччині

Особливим святом  для українців  є  Різдво  Христове. Від  покоління  до  покоління  у кожній  родині  в різних  куточках  України зберігаються  та  передаються  традиції   святкування Різдва, підготовки до Святвечора, оформлення святкового столу та  приготування  символічних  страв.

Український  центр культурних  досліджень  починає  знайомити  вас  з  традиціями оформлення святкового столу  на   Святвечір  та  особливостями приготування куті  в регіонах України.

Традиції приготування куті на Хмельниччині

При підготовці до зустрічі із новонародженим Ісусом всі члени родини мають підготувати як душу, так і тіло. У день перед Святвечором обов’язково потрібно тримати строгий піст. Тому не дивно, що дорослі та дітвора із нетерпінням очікують, коли ж зійде перша зірка та можна буде розпочати трапезу.

Вечерю господиня готує увесь передріздвяний день. До роботи вона повинна братись обов’язково з гарним настроєм, бо інакше їжа не вдасться, а це вважалось поганою прикметою.

Основну святкову страву, яка зберегла символізм поминальної – кутю, ставлять варитись ще удосвіта, щоб із першим промінням сонця вийняти із печі. Заливають її найчистішою “досвітньою” водою, адже готувалася “Божа їжа”, святих і добрих душ покійників.

Пшеницю, з якої найчастіше роблять кутю, не можна мішати, бо вважається, що “пшениця на полі виляже”. Коли зварилась пшениця господиня заливає мак кип’яченою водою щоб настоявся, зціджує воду, і дає мак господареві щоб тер, господиня ні в якому разі цього робити не може. Кажуть що незаміжнім дівчатам не можна лизати макогін бо чоловік буде лисим.

Господині не слід у цей день щось позичати, бо “весь рік жебратиме”. Також повернути своє, “щоб на рік не бракувало”.

Попри те, що кожна господиня має чимало клопотів із приготуванням вечері, повинна підтримувати лад та чистоту у хаті. Адже якщо щось розіллє чи насмітить, то заростатиме травою морква та цибуля.

Боронь Боже, з кимось сваритись у цей день. Навпаки потрібно помиритись із ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. У той час, як господиня поралась в хаті, господар обходив своє господарство.

Вважається, що в цей день ні в якому разі не можна кричати чи бити худобу. Навіть якщо голосно говорити із курми, то не будуть нестись. Вірять, що на Святвечір худоба буде розмовляти з Богом. Якщо господар лихий до тварин, худоба голодна і заплакана, то на наступний рік нехай не сподівається приплоду. Після вечері господар збирає зі столу їжу і несе до хліва щоб погодувати худобу.

Перед тим як ставити на стіл 12 страв, під нього кидали сіно щоб дітвора квокала для того щоб велися кури, сіно також стелили на сам стіл до нього на кути ставили зубці часнику, «щоб не водилася нечиста сила» зверху стіл накривають святковою скатертиною. На стіл ставлять дідух, до столу подаємо дванадцять пісних страв. Кутю потрібно ставити посередені столу в новій макітрі, або керамічній мисці ставлять стільки ложок скільки членів родини, а також ставлять для померлих родичів. Коли родина сідає вечеряти запалюється свічка спочатку потрібно мовити «Отче наш» тоді господар першим бере ложкою кутю і починається трапеза, куті треба обов’язково з’їсти три ложки.

Оскільки Хмельниччина славиться сухофруктами, то готуємо з них і вареники, і пиріжки, і, звісно ж, узвар. Він, поряд з кутею, є головною стравою на столі.

Для його приготування беремо сушені груші, яблука, сливи, айву, вишні. Узвар бажано зварити за добу до того, як подавати до столу – тоді він буде мати насичений смак, колір та аромат. Також готуються солодкі пампушки.

Під час вечері діти що є в хаті лізуть під стіл квокати при цьому кажучи такі слова: «кво-кво завтра Різдво». Якщо в домі є незаміжні дівчата то вони збирають усі ложки і йдуть на поріг стукати ними в якому кутку загавкає собака з того кінця потрібно чекати нареченого.

Після вечері традиційно відвідуємо вечірню службу. Кутю залишаємо на столі – щоб предки частувалися. У цей день також треба навідатися до своїх хрещених. У нас кажуть «принести хрещеним вечерю».

Також після вечері вже можна колядувати.

 

Кутя з Хмельниччини

  • Інгредієнти:
  • Пшениця товчена – 0,5 кг.;
  • Вода – 3 л.;
  • Мак – 300 гр.;
  • Мед – 200гр. ;
  • Родзинки – 100 гр.;
  • Халва – 200 гр.;
  • Горіхи .- 200 гр. ;
  • Цукати – 100 гр.;
  • Цукор – 100 гр.

 

Рецепт приготування:

Спочатку потрібно зварити чищену пшеницю до готовності;

Кип’ятимо воду додаємо до неї пшеницю;

Кидаємо мед, цукор, халву, попередньо пропарені родзинки, також просмажені горіхи, потертий в макітрі мак;

Все ретельно перемішуємо даємо трішки настоятися. Перед подачею на стіл посипаємо кутю цукатами;

Всі інгредієнти можна додавати за бажанням.

 

Інформацію  надано Хмельницьким обласним науково- методичним  центром  культури і  мистецтва.