Паляниця «Маланка» та коровай «Василь». Особливості випікання на Вінничині

Відомий дослідник новорічної обрядовості О .Курочкін вказує , що прототипом карнавальної постаті Маланки «можна вважати Макош- головне жіноче божество у пантеоні давніх русичів». Ім’я святої- «Меланія» в перекладі з грецької означає темна або чорна. Дослідниця давніх доісторичних цивилізацій Марія Гімбутас вказує на те, що знайдені під час археологічних розкопок білі статуетки символізували богиню смерті , а чорні-богиню родючості і відродження : « Черная Мадонна- та же Мать-земля : ее чернота есть цвет земного плодородия. Высшее чудо- ежегодное возобновление ее способности к плодоношению». Оскільки ім’я святої «Меланія» у європейській культурі співзвучне з назвою чорної богині родючості , традиція вшанування культури родючості в день святої Меланії стала досить поширеною в християнському світі.

Образ Велеса у новорічній обрядовості замінив Василь. В перекладі з грецької ім’я Василь означає «цар» , « правитель», «господар» , «пан». 

На пошану Маланці і Василя випікалися спеціальні обрядові хліби , які мали таку ж назву.

Паляницю «Маланку» подають на новорічний стіл разом з короваєм «Василь».

Один хліб покривають другим , попередньо підклавши під них сім’я конопель та мідну монету. Все це обв’язується вінком з часнику.

 

«Маланкою» називають обрядовий хліб ,який разом з «Василем» займає центральне місце серед страв Щедрого вечора. Назва паляниці «маланка»  однойменна з назвою свята Маланка, що знаменує переддень Нового року.

 

«Маланку»  випікають 12 січня ,напередодні свята Маланки. Оскільки на саме свято 13 січня за новим стилем і в новорічну ніч не розпалюють , бо вірять , що на ній танцюють Василь з Маланкою . і якщо не дотриматись звичаю , не буде врожаю на хліб.

 

Як тільки жінка замішувала діжу для випічки новорічного хліба , вона одягала кожух , брала солому , якою встеляли долівку на Святий вечір , йшла в садок і вимащеними в тісто руками торкалася плодових дерев , а потім перев’язувала  їх солом’яними перевеслами , примовляючи : « Оце тебе підперезала , щоб ти знала , нащо!». Це мало наділити деревце плодючістю , сприяти гарному врожаю садовини.

 

На Вінниччині – це кругла пшенична паляниця з надрізом , за формою і розмірами схожа до «макоші».

Медвідь Ганна Олександрівна ,1971 року народження , пригадувала свої дитячі враження , як її бабуся , що мешкала в селі Рогізці Чечельницького району на Вінниччині , пекла « маланку»   у вигляді трьох коржів, прикрашених голубами і колосками. 

 

Скоріш за все одна з паляниць була «маланкою» , а інша символізувала «маланчину» пару-«василя».

 

«Василь» – дуже гарний і великий новорічний каравай.

 

Його випікають із білого пшеничого борошна , тісто здобне дріжджове або на заквасці. Прикрашають виріб магічними знаками , а зверху змащують яйцем. Як було сказано вище ,  «василя» випікають напередодні Святого вечора і стоїть він на столі аж до Старого Нового року.

 

Наведемо опис приготування «Василія» у селі Райгород Немирівського р-ну на Вінниччині. Коровай круглої форми , а форма така ж , як у хліба домашнього ,- зубчиками, тільки він більший за хліб , але менший за весільний коровай. Тісто замішували разом з калачами , що носили хрещеним на вечерю. Оздоблювали «Василія» як і весільний коровай  : посередині велика квітка , а далі все на свій смак , але обов’язково  виробляють качечки , гусочки , щоб велося хазяйство , та щоб після освячення води молодь одружилась.

Згідно народної традиції, «Василем» потрібно поділитись , пригостити якнайбільше людей , почастувати волів і корову та залишити для ниви.

Оздоблення новорічного хліба «Василя» таке ж , як і весільного короваю. Це і є весільний коровай , який у кожній хаті випікали для весілля Маланки й Василя. Цим короваєм, намагаються пригостити якомога більше людей ,всіх , хто переступить поріг оселі на  Новий рік , у тому числі і полазника у вигляді великої худоби. А якщо таких полазників у наш час вже не заводять до хати , то шматочки «василя» , разом з «маланкою» несуть у хлів для худоби , зберігають до першого весняного виїзду в поле або до отоплення корови , адже Велеса часто пов’зують з туром , биком , а Маланку – з коровою.

Львівський сирник в шоколадному тісті від Богдана Мочурада, головного диригента Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, народного артиста України

Богдан Мочурад – головний диригент Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, народний артист України, кандидат мистецтвознавства

 

 

Опис традиції. Однією з візитівок старовинного Львова є львівський сирник. Існує багато різновидів цього гастрономічного смаколика. Сирник печуть як на святкові імпрези, так і на щодень. Зрештою. Кожна господиня готує його по-своєму. Гостям княжого Львова раджу обов’язково спробувати львівський сирник в одній з сотень львівських кав’ярень.

Особливості приготування. Смак львівського сирника, безперечно, залежить від якості сиру. Тому до його вибору потрібно підійти дуже відповідально. Найкраще підійде жирний домашній сир, котрий має бути помірно вологий, солодкавий на смак і не «гумовий»,  а кремоподібної текстури.

Опис традиції приготування страви.

  • Спочатку готуємо шоколадне тісто. Змішуємо 2,5 склянки просіяного борошна з 3 столовими ложками какао і половиною пачечки порошку для печива. В суміш тремо на терці 250 грамів маргарину і перемішуємо. В кінці вбиваємо 2 яйця і замішуємо негусте тісто, яке ділимо навпіл. (Якщо тісто дуже липне до рук – додаємо ще трохи борошна). Одну половину розтачуємо на змащену жиром братванку (так у Львові називають форму для випікання). Другу загортаємо в плівку і кладемо в морозилку.
  • Сирна маса. 250 грам цукру (якщо сир кислуватий, то додаємо трохи більше цукру) розтираємо з 8 жовтками до утворення білої маси. Тоді додаємо 150 грам м’якого масла, 2 столові ложки манки, ванільний пудинг, змішані з жменею борошна родзинки або цукати і добре перемішуємо. Всипаємо двічі перемелений (або збитий блендером) сир і з‘єднуємо його з масою. В кінці вливаємо збиті на круту піну 8 білків і легко вимішуємо. Виливаємо на розкачане шоколадне тісто.
  • Виймаємо з морозилки другу половину тіста і тремо на терці поверх сирної маси.
  • Печемо 45-50 хвилин при температурі 175 градусів.
  • Виймаємо з духовки і даємо вистигнути. Тоді переміщуємо на дощечку.

Найкраще сирник смакує з гіркою львівською кавою.

Особливості приготування куті у Сміденській громаді Волинської області

Кутя – це головна страва на Святвечір. Страва має глибокий символічний зміст, адже пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічності.

Традиційно кутю готують з пшениці та додають до неї мед, мак, горіхи та родзинки. Кутю готують по-різному не лише у кожному регіоні, але й у кожній родині. Кутя може бути рідкою або густою залежно від інгредієнтів та сімейних традицій приготування. Кутя ділиться на три види в залежності від свята: Багата кутя – пісна кутя з різними компонентами, яку готують на Святвечір, або Різдво, Щедра кутя перед Старим Новим роком до неї додають смажене сало (шкварки) та Голодна кутя – на Водохреще (солодка).

Інгредієнти «Багата кутя», «Голодна кутя» :
Пшениця для куті – 100 г
Мак – 30 г
Родзинки – 50 г
Горіхи волоські – 50 г
Мед – 2 ст. л.

Пшеницю залити на ніч холодною водою. Вранці змінити воду, варити на малому вогні 40 хвилин. Відцідити, промити під холодною проточною водою, щоб видалити зайву клейковину. Перекласти в макітру чи глибоку миску.

Мак запарити окропом, залишити на 10 хв. Відцідити зайву воду, перетерти в блендері або макітрі разом з цукром. Маса має трохи побіліти. Родзинки залити гарячою водою на 10 хв, обсушити, горіхи посікти ножем.

Вимішати пшеницю, мак, горіхи, родзинки, додати мед. Можна додати декілька ложок узвару або теплої кип’яченої води, щоби кутя набула потрібної вам консистенції.

Подавати в макітрі, глиняному посуді або будь-якій іншій глибокій тарілці на сіні в кутку, як зійде перша зірка сідали вечеряти, першим за стіл сідає чоловік.

2. Інгредієнти «Щедра кутя»:

Пшениця для куті – 100 г
Сало – 50 г

Пшеницю залити на ніч холодною водою. Вранці змінити воду, варити на малому вогні 40 хвилин. Відцідити, промити під холодною проточною водою, щоб видалити зайву клейковину. Перекласти в макітру чи глибоку миску.

Сало порізати маленькими шматочками та посмажити, готові шкварки перемішати з кашею, посолити за смаком.

Інформацію надано командою Академії культурного лідера Смідинської громади Волинської області Катериною Рябушко, Оксаною Петрук, Оленою Крук, Світланою Піцик, Тетяною Піцик.

ОСОБЛИВОСТІ ПРИГОТУВАННЯ КУТІ У ГРОМАДАХ КІРОВОГРАДЩИНИ

Помічнянська ОТГ, Кіровоградська область

Святий Вечір та Різдво Христове – одні з найбільших свят у моїй родині, яка вшановує традиції предків і намагається зберігати рецепти, прикмети
і звичаї, що передаються з покоління в покоління.

Мої бабусі Меланія та Валентина змалечку привчали мене до правічних обрядів рідної землі. Зі словами: «Дивись, учись та дітям передай!» відкривали мені таїни народних звичаїв.

До Святого Вечора підготовка починається ще з літа, коли готується сушня на узвар. Вишні та яблука сушаться на сонечку, а от сливи та груші «лимонки» – у печі, за три-чотири рази, після випікання хліба, коли піч вичахне. Отоді узвар справжній вийде – запашний, солодкий, з присмаком літа, хліба та диму.

А пшеничку на кутю, найкращу, найкрупнішу, «гарну, як перемиту», в середині грудня перебираємо по зернятку,підсушуємо в печі або на плиті у жаровні. Поступово, за кілька разів, щоб не пересушити і не підсмажити, бо то вже не кутя буде. Потім, збризнувши її холодною криничаною водою, порціями в ступі слід потовкти гарненько, щоб лушпайки відокремилися. Знову підсушити й надворі провіяти. За добу до свята, 5 січня, ту пшеничку замочуємо у великій кількості холодної води. А вже 6-го з обіду відкидаємо на друшляк, щоб стекла гарненько, кладемо в казанок, заливаємо окропом з розрахунку 1/4, не забувши святої водички влити з молитвами «Отче наш» та «Богородице». Тричі перехрестивши, ставимо на малесенький вогонь, щоб вмлівала. І не чіпаємоВаритися має 1,5-2 години, інколи й довше, дивлячись, яка пшениця і як потовчена.

По куті відразу й рік наступний визначаємо. Якщо гіркою накипіла чекайте прибутку та достатку в родину, якщо рівненько лягла – то все гладенько пройде, якщо, не дай Боже, ямкою википіла – неприємності та збитки чекають.

Доки пшениця вариться, готуємо заправку. Заздалегідь запарений
і настояний мак розтираємо в макітрі з цукром. У теплій солодкій водичці замочуємо родзинки, які бабуся Валя називає «узюмами» і іншої назви не сприймає категорично. Та й хто з нею, 88-ти річною, сперечатися буде! Горіхи волоські і ліщину (без неї то не кутя – це вже покійної бабусі Меланії, Царствіє їй Небесне, наука) треба трішки підсмажити на сухій сковорідці, відлущити від сухої шкірочки і подрібнити. Як пшеничка вварилася, відкидаємо її на друшляк, промиваємо холодною водою. Кладемо в макітру, заливаємо охолодженою кип’яченою водою, додаємо розчинений у воді мед, розтертий мак, горіхи
і родзинки. Куштуємо чи достатньо солоденька і, за потреби, додаємо цукру.

Ми кутю любимо не надто рідку і не густу, мов каша, тому води додаємо в міру.

Ось і готова головна страва Святвечора.

Запашний калач, кутя та узвар – центр святкового столу. А біля них різдвяна свічка та ще 9 страв, серед яких традиційні вареники й пісні голубці.  Глиняний посуд. І родина у вишиванках чекає на кумів та хрещеників з вечерею

Добрий вечір! Із святим вечором будьте здорові! Просимо до нас на святу вечерю!

Матеріал надала Вікторія Яценко, начальник відділу культури, туризму, молоді та спорту виконавчого комітету Помічнянської міської ради (народилась у смт Добровеличківка Кіровоградської області)

м. Новомиргород Кіровоградська область

Святий вечір… Скільки пов’язано з цим святом спогадів ще з самого дитинства!

Бабуся завжди в урочистій тиші готувала 12 пісних страв, наче проводила якийсь таємний ритуал. Не дай Боже в хаті лаятись, навіть говорити голосно заборонялось. Нас, дівчат, у цей вечір гуляти не пускали, бо вся родина повинна була святкувати вдома.

Якось із роками, як намисто в траві, розгубилися традиції, привиті бабусею

Мамо, а ми сьогодні комусь несемо вечерю? – розбудили мене від спогадів доньчині слова.
Ні, доню, ми сьогодні вечеряємо вдома… – Я змовчала про те, що нас на вечерю ніхто не запросив. А може то просто бабуся так послала нам з небес вісточку.

І закипіла робота… Натушкувати капусту та відварити картоплю на вареники, дістати з погреба грибів на солянку, намочити квасолю… Ой леле, скільки всього треба зробити! 
 І найголовніше – приготувати кутю. А пшениці ніхто не припас, а її ж треба було ще вчора поставити на підвіконня, аби ввібрала в себе зорі… Нічого, візьму перлової крупи та хоч на трохи поставлю на підвіконня, щоб бабуся бачила, що не все забула, та й поставлю варити. Тоді візьму маку, заллю його окропом, додам жменьку цукру та поганяю макогоном у макітрі аж поки не побіліє… Десь ще й мед у хаті був та горішки… ще й родзинки в окропі скупаю. Ось і узвар із сушених вишень, дольок яблук та грушок закипів. Викладу зварену кашу, мак, горіхи і родзинки у бабусину велику глиняну миску і заллю все узваром.

Ось тепер, – звертаюся до донечці, – застелимо святкову скатертину, виставимо на стіл 12 страв та й покличемо вечеряти тата і брата. Та ще запалимо свічку, щоб і бабусина душа на вечерю завітала.

Поки донька поралась біля столу, я внесла до хати залізних інструментів і поклала в утім кутку, де дві бабусині ікони. Покликала сина і доньку, щоб стали ногами на те залізо, аби завжди міцно стояли на ногах. А чоловікові дала горщик із кутею, щоб обійшов усе господарство та нагадала не забути сокирою «налякати» дерева в саду, аби рясно родили.

Ходімо, родино, до Святої вечері, та найперше пробуймо кутю. Добра кутя вийшла! Як у бабусі…

 

Людмила Третяк – директор Новомиргородськогоміського Будинку культури (народилась у місті Новомиргород Кіровоградської області)

 

Інформацію  надано  Кіровоградським  обласним  центром  народної  творчості

ОСОБЛИВОСТІ ПРИГОТУВАННЯ КУТІ НА ОДЕЩИНІ

Кутя – основна різдвяна страва, бо зварена з зерна, яке було і є основою життя.

Це відварені у  воді зерна пшениці або ячменю з додаванням меду, подрібнених горіхів, перетертого маку; традиційна ритуальна страва новорічно-різдвяного циклу.

Попередньо зерна потрібно було намочити, потовкти і перетерти у макітрі, аби відокремилася полова і верхній шар зерен.У нашій родині цим зазвичай займався тато, я купую вже готову кутю. 

Кутю готуємо тричі: на Святий вечір (Багата кутя), перед Старим Новим роком (Щедра кутя) й у переддень Водохреща (Голодна кутя). 

Обрядодійства, пов’язані з кутею, засвідчують зв’язок із родиною, родом і предками, котрі опікуються врожаєм. У нас дома до процесу приготування куті має долучитись кожен член родини, всі, хто є вдома. Тоді кутя смакує всім!

Кутя першою має стояти на столі, коли його накривають і залишається там на всю ніч, адже душі родичів теж приходять на вечерю. На столі в нашій родині завжди стояла одна зайва тарілка, оскільки хтось міг бути в дорозі, поза домом.

  Кутя як обрядова страва походить ще з дуже давніх, дохристиянських, часів. 

Продукти, з яких готують кутю, мають символічне значення: зерно (пшениця, ячмінь) є символом життя.

Мед вважають символом здоров’я і благополучного побуту (солодкого життя). Мак символізує добробут у родині. Горіхи — багатство, здоров’я, розум. 

Вважають, що чим багатша (тобто смачніша і ситніша) кутя, тим кращими будуть урожай і добробут  у родин. 

 Але і говорять, щоб не передати куті меду, тобто не переборщити з чимось.

Інформацію надано Одеським  обласним  центром. Детальніше про особливості приготування  куті   Одещині можна переглянути нижче.

 

ОСОБЛИВОСТІ ПРИГОТУВАННЯ КУТІ НА ПОЛТАВЩИНІ

Підготовка до Різдва на Полтавщині у родинах розпочиналася заздалегідь. Господар з господинею, проказуючи молитву качали свічки з воску,господар оглядав снопа Дідуха, з косовиці припасене запашне сіно. Обов’язком господаря було набити свіжої олії, натовкти у ступі достатньо пшона та пшениці на кутю, заготовити напої (медовуху, запіканку, горілку), іноді зерна на кутю декілька вечорів підряд перебирала уся родина.Господиня справляла новий «інструмент» для печі та кухні: макітри, горщики, миски, ложки. ​​​​​​​​​В новий горщик господиня засипала обтовчені зерна пшениці і заливала «непочатою» водою, яку було принесено до свята, вночі. Зерна в печі довго варяться, тому склалась приказка: «Кутя кипить без пуття». Існувало повір’я (зокрема, в Лубенському повіті): «Як кутя в верх виведе, то добре, а як западе – на вмируще». Під час кипіння дівчата, а не жінки, повинні мішати кутю ложкою. Кутя була основною ритуальною стравою Святої вечері. Кутя готується як крута каша із обшурованих зерен пшениці або ячміню (за А.Богдановичем), розведена узваром або ситою (розбавлений у воді мед), іноді добавляли, ще точеного маку. Узвар як і кутю варять на «досвітній» воді у новому горщику, кладуть туди сушені фрукти: яблука, груші, вишні,сливи.

Перед установленням куті під образами господар піднімав її над головою і промовляв: «Боже, щоб ячмінь був остистим і колосистий». Ставив кутю на простелений рушник лише нежонатий чоловік(парубок) або старший з синів – підлітків. На Лубенщині, як повідомляє В. Милорадович, господар ставив в сіно кутю й узвар на покуті.

Існує ще один з варіантів приготування куті: пшеницю (або пшеничну крупу) заливають на нічхолодною водою в пропорції один до двох, а післяцього варять на повільному вогні. Зварена каша заливається узваром до консистенції густого супу. Узвар повинен бути концентрованим і солодким – з яблук, груш і чорносливу. Оце й усе – ніякихродзинок, маку та інших компонентів. Раніше на стіл ставили два горщики: один з узваром, а другийз незаправленою кутею, сьогодні ж два компонентизмішують одразу. В тім, є сучасніший рецепт.Потрібно зварити пшеничну крупу та приготуватизаправку: товчений мак (попередньо змочений на кілька годин), горіхи, чорнослив або курагу залититеплою водою з медом. Кутя змішуєтьсябезпосередньо перед подачею на стіл і зазвичайвиглядає не як каша, а як суп.

Література

  • Гармаш П.,Гармаш Р.,Копил В. Полтавський народний календар. Історико- етнографічні нариси. – Полтава, 2002.-212с.
  • Богданович А.В. Сборнік сведений о ПолтавскойГубернии.- Полтава.ТТипографія ГубернскогоПравления, 1877. – 282с.
  • Закладний В., Закладний М. Старі полтавці, хто вони? Побут давніх українців за «Енеїдою» І.П.Котляревського. – Полтава: Дивосвіт,2005.- 176с.

Інформацію  надано Полтавським  обласнимцентром народної творчості та культурно-освітньої роботи

Корона «Дня» Анастасії Фоміній — за осучаснення традиційного

Дві подільські сорочки за картинами Василя Тропініна відтворила вінницька мисткиня за час карантину

Мисткиня громадської організації «Етномайстерня «Коло», відома на Вінниччині вишивальниця Анастасія Фоміна за час карантину відтворила дві сорочки за роботами Василя Тропініна. Навесні цього року вона відшила репліку за картиною «Дівчина з Поділля», а нещодавно вразила «фейсбук»-спільноту копією сорочки з полотна «Українець». Обидві роботи — жіноча і чоловіча — характерні для Східного Поділля, подібних на сьогодні просто не знайти. Зі схемами Анастасії Фоміній допомагала дослідниця української традиційної вишивки, авторка книжки «Українська вишиванка. Мальовничі узори, мотиви, схеми крою» Лідія Бебешко. Підбір тканини, колір ниток та зшивання виробу вишивальниця здійснювала сама. Зізнається, що це був ще той виклик. Адже відтворити сорочку, яку ніколи ніхто наживо не бачив, а просто споглядали на художньому полотні, — досить складно. Але результатом майстриня задоволена. У такий спосіб вона прагнула не лише створити вишитий виріб, але й привернути увагу до локальної культури та продемонструвати красу, силу і характер людей, які жили на Поділлі багато років до нас.

«Перша робота була за картиною Василя Тропініна за схемою Лідії Бебешко. На неї я натрапила випадково у Facebook. Пані Лідія виклала схему на загал, щоб хтось відшив. Охочих у коментарях вистачало, але потім, через кілька місяців, я її перепитала, чи хтось взявся за роботу, вона сказала, що ніхто, і я вирішила спробувати. Так народилася сорочка з картини «Дівчина з Поділля», — ділиться спогадами Анастасія Фоміна. — А друга сорочка відшивалася спеціально для мого чоловіка. Я мала вже деякі замальовки, бачення того, що хочу, і коли побачила, знову ж таки, схему сорочки за картиною Василя Тропініна «Українець», яку розмістила Лідія Бебешко, то це було саме те, що хотіла».

Анастасія Фоміна визнає, що це вперше у її практиці, коли відшивати сорочки довелося з картин, раніше вона відтворювали нові репліки здебільшого за зразками, тобто старими сорочками. Найбільшою складністю називає те, що художник під час роботи міг домальовувати деталі, яких насправді на сорочці не було. Особливу складність викликали манжети, позаяк на картинах їх не видно, тому шукала додаткову інформацію. У першій жіночій сорочці поєднані дві основні техніки вишивки — подільська замкова низь та поверхниця. Чоловіча «багатша» і містить різні техніки: замкова низь, вирізування, зерновий вивід, мережка «стовпчики», зубцювання.

«Не скажу, чи відшиває ще хтось сорочки за картинами, як я. Але знаю, що зараз у регіонах спостерігається неабияка мода на своє. Багато мисткинь занурюються у відтворення призабутих чи втрачених технік, — каже Анастасія Фоміна. — Відтворені мною сорочки характерні для Східного Поділля. Василь Тропінін написав свої роботи під час проживання (1804 — 1812, 1818 — 1821 рр.) у селі Кукавка Могилів-Подільського району Подільської губернії (зараз Могилів-Подільський район Вінницької області). Цілком імовірно припустити, що вишивали їх звичайні люди — селяни. Сам Тропінін був вражений нашими людьми і у своїх спогадах згадує, що на Східному Поділлі він навчився писати портрети значно краще, ніж у Мистецькій академії, завдячуючи цьому саме людям, які були не просто красивими, а й мали смак красиво одягатися. І коли, власне, я виставила фото у вишиванці свого чоловіка, то у коментарях друзі писали «справжній гетьман», «міщанин» і так далі. Я ж відписувалася, що так 200 років тому виглядали звичайні селяни, які працювали на землі й заробляли для себе. Ошатність їхнього одягу, краса обличчя, глибина поглядів, постава зачаровують до цей день».

На відтворення сорочок, характерних для південних регіонів Східного Поділля початку ХІХ століття, членкиня Етномайстерні «Коло» Анастасія Фоміна витратила увесь карантинний рік. Відтворення виробів, виготовлення реплік, напрацювання технік — це її власна ініціатива, у вільний час. На майбутнє у неї ще багато планів, але про них не поспішає розповідати, як каже, щоб не насмішити Бога. Головним своїм завданням вбачає — зберегти, примножити і поділитися з іншими тим, про що знає і вміє.

Джерело

На Полтавщині відбувся круглий стіл щодо просування вишивки «білим по білому» до Репрезентативного списку ЮНЕСКО

З вересня 2020 року Український центр культурних досліджень спільно  з Центром розвитку «Демократія через культуру» співпрацюють з Департаментом культури і туризму Полтавської області щодо супроводу та підтримки процесу просування елементу нематеріальної культурної спадщини «Технологія виконання вишивки «білим по білому» селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області» до Репрезентативного списку ЮНЕСКО.

16 грудня 2020 року у місті Решетилівка відбувся круглий стіл для публічного обговорення з громадою результатів моніторингу та опитування майстрів, що відбувалося протягом жовтня-грудня 2020 року, в процесі просування елементу нематеріальної культурної спадщини «Технологія виконання вишивки «білим по білому» до Репрезентативного списку ЮНЕСКО.

Організаторами заходу виступили: Департамент культури і туризму Полтавської ОДА; Решетилівська міська рада Полтавської області; Український центр культурних досліджень; Центр розвитку «Демократія через культуру» та Обласний Центр народної творчості та культурно-освітньої роботи» Полтавської обласної ради.

Захід відбувся у приміщенні Всеукраїнського центру вишивки та килимарства з можливістю включення онлайн за участі носіїв елементу, майстрів, науковців, підприємців, представників Решетилівського художнього професійного ліцею, Решетилівського ліцею ім. І.Л.Олійника, Будинку дитячої та юнацької творчості, дотичних структурних підрозділів виконкому міськради та інших зацікавлених сторін.

На початку круглого столу, регіональний представник Українського центру культурних досліджень Ірина Каць зазначила: «Ми знаходимо можливості для супроводу та підтримки процесу просування вишивки «білим по білому» до Репрезентативного списку ЮНЕСКО, який розпочато ще восени. Сьогоднішня наша зустріч присвячена провідній ролі громади у цьому процесі».

Учасники круглого столу змогли обговорити всі актуальні питання, що виникають при підготовці номінаційного досьє із заступником директора Центру розвитку «Демократія через культуру», національним експертом з нематеріальної культурної спадщини, експертом з питань культурної політики, координатором інформаційно-комунікаційного центру проекту Європейської асоціації фестивалів/ЄС – Валентиною Дем’ян.

«Дуже важливо, що сьогодні присутні практично усі зацікавлені сторони у просуванні цього елементу до списку ЮНЕСКО. Хочеться наголосити – власником елементу нематеріальної культурної спадщини вишивки «білим по білому» є громада. Визначальною є роль громади у проведенні інвентаризації, яка є основою номінаційного досьє», – зазначила Валентина Дем’ян. Також, вона поінформувала, що багато процесів відбуваються тільки за згодою носіїв, надала роз’яснення щодо ролі громади у процесі проведення інвентаризації та моніторингу елементу. У своєму виступі Валентина Дем’ян торкнулася важливості охоронних програм елемента нематеріальної культурної спадщини як на місцевому, так і на обласному рівнях.

У круглому столі взяли участь представники місцевої влади, зокрема, перший заступник міського голови Інна Савинська: «Дане питання є актуальним для Решетилівщини, вишивка «білим по білому» є не тільки культурним надбанням Полтавщини, а і всієї України. Хочеться відмітити майстрів, які продовжують розвивати й поширювати традицію серед населення, особливо серед молоді. Міська влада всіляко допомагає й продовжуватиме допомагати у цьому процесі».

Працівники Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського запропонували для обговорення історичну довідку, над якою працювали. Марина Кондратенко, завідуюча науково-дослідного відділу виставкової роботи та Марія Піскова, завідуюча науково-дослідного експозиційного відділу етнографії зазначили: «Основна частина довідки – це висвітлення особливостей решетилівської вишивки: як вишивка використовувалася в традиціях та українських народних піснях. Ми висвітлили діяльність майстрів, які отримали світове визнання, також звернули увагу на сучасних носіїв, висвітлили колекцію нашого музею. Описано те, що зараз робить Решетилівка для популяризації вишивки «білим по білому».

Майстер художньої вишивки, член Національної спілки майстрів народного мистецтва та Національної спілки художників, заслужений майстер народної творчості України – Лариса Пілюгіна у своєму виступі говорила, що на сучасному етапі передача елемента відбувається традиційно від покоління до покоління. Майстри використовують в роботах не менше 7 технік, а вивчаючи зразки вишивки, пропагуючи її, спілкуючись між собою, роблять елемент більш значимим, «решетилівським».

Голова Полтавського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва, член Національної спілки художників, заслужений майстер народної творчості України Євген Пілюгін звернув увагу на послідовності виникнення вишивки «білим по білому» на решетилівських землях. У районному краєзнавчому музеї облаштовано стенд, який це відображає.

Директор районного краєзнавчого музею Юрій Кісіль зазначив, що серед експонатів є також чимало старих фотознімків, що ілюструють традиції побутування елемента в Решетилівці.

Своє бачення з приводу включення решетилівської вишивки «білим по білому» до Репрезентативного списку ЮНЕСКО висловили й інші учасники круглого столу, зокрема науковці Валентина Титаренко та Олена Безносюк, молода майстриня з художньої вишивки Марина Кісенко.

Що зробив і робить у плані збереження та популяризації художніх народних ремесел Всеукраїнський центр вишивки і килимарства розповіла його керівник, заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Надія Вакуленко.

Модератором круглого столу виступила завідувач відділом Центру народної творчості та культурно-освітньої роботи Полтавської обласної ради Наталія Свиридюк.

За результатами круглого столу – у громаді розпочато процес інвентаризації.

 

Джерело та фото: Сайт Департаменту культури і туризму Полтавської ОДА

Сторінка Всеукраїнського центру вишивки та килимарства

Вітання Директорки Українського центру культурних досліджень

Вітаємо директорку Українського центру культурних досліджень заслужену артистку України Френкель Ірину Володимирівну з присвоєнням почесного звання Амбасадор України в ООН з питань жіночого підприємництва у 2021 році.
Символічним є те, що 19 листопада прогресивна міжнародна спільнота у 144 країнах світу, і в тому числі в Україні відзначається – Міжнародний день жіночого підприємництва.

 

Пишаємось Вашою невичерпною енергією та бажаємо нових творчих звершень!!!!

 

Якщо ви прагнете глибше розуміти яскравий світ традиційної кримськотатарської культури – проєкт «ARZU» саме для вас.

Команда ГО «Алєм», яка  стала переможцем відбору в програму «Діти культури» Українського культурного фонду, збирає кошти на реалізацію прекрасної ідеї – організувати для українських школярів освітній онлайн-курс, присвячений кримськотатарським звичаям та культурі. Оригінальність ідеї полягає в тому, що викладати його будуть безпосередні носії цієї культури – дослідники, майстри та митці.

Проєкт має назву «ARZU», що кримськотатарською мовою значить «МРІЯ». І мрія цієї команди полягає в тому, зробити Крим трохи ближчим для української молоді.

ГО «Алєм» об’єднує натхненних людей, які вже багато років працюють над збереженням та популяризацією кримськотатарської культурної спадщини. За їх плечима вже чимало успішних проєктів, які достойно представляють культуру найбільшого корінного народу Криму в Україні та світі.

Підтримайте їх проєкт «ARZU» на порталі «Спільнокошт»  та станьте меценатом для хорошої справи:

https://biggggidea.com/project/Arzu_Alem/?fbclid=IwAR2v4e0yske_k52xj8KuQds-oT7r2GGWHceCLROoIpOx4evABcW_hAkVxE8

Як це можна зробити? Перейти за посиланням та оберіть напис «Фондувати».