ПРО ПРОБЛЕМИ МАЛИХ МІСТ

Сьогодні велика кількість спеціалістів, активістів та просто видатних людей, переходять від спроб вирішити проблеми мегаполісів до роботи з малими містами. І питання не тільки в тому, що система управління здається простішою (а тому й ефективнішою), і не в тому, що вирішення «великої» проблеми в малих масштабах здається більш реалістичною. Інтерес, на нашу думку, викликаний перш за все унікальністю і різноманіттям ресурсів та викликів, захованих у малих містах.

Мале місто – це як велика загадка, яку потрібно спочатку прочитати, вдуматися, а потім довго і зі смаком розгадувати. Часто дуже скромні очікування в процесі роботи з малим містом обертаються багатством знайомств із цікавими людьми, неймовірними відкриттями і бажанням якомога більше зробити для цього місця.

Саме так і вийшло, коли Бюро ініціативної архітектури «GA» (під керівництвом Влодко Зотова) в рамках проекту «Plan Z» запросили попрацювати в Жмеринці і Козятині. Завданням урбаністів була розробка стратегії розкриття культурного потенціалу міст (на прикладі окремих об’єктів) для стимуляції їх соціального і економічного розвитку. Безумовно, робота з окремими елементами міського середовища неможлива без детального дослідження та аналізу стану всього міста, його просторових особливостей, навколишнього середовища, функціонального зонування, соціально-економічних чинників розвитку, антропологічної складової тощо. По кожному проекту (Жмеринка, Козятин) зроблені фінальні звіти (автори: Влодко Зотов, Катерина Гончарова, Ірина Френкель), котрі, однак, містять лише мінімум з того, що було побачено, осмислено та проаналізовано урбаністами під час роботи з містами. Попередньо по кожному місту був проведений свого роду SWOT-аналіз, що розкриває сильні та слабкі сторони, можливості і загрози.

Перш ніж перейти до проблем малих міст на досвіді роботи з Жмеринкою і Козятином, вважаємо за потрібне нагадати, що кожне з малих міст є в першу чергу унікальним утворенням зі своєрідним поєднанням історичних, об’ємно-просторових, культурних, антропологічних складових. Невеликий масштаб і певна ізольованість малих міст концентрує цю своєрідність, представляючи уважному приїжджому рафіновану колекцію продуктів своєї території. Саме цей набір («код» міста) є унікальним ресурсом, фасилітація якого розкриває можливість для творення локальної специфіки (оптимізації міських структур, зміцнення зв’язків), інтенсифікації розвитку міста (культурного, соціально-економічного, туристичного тощо).

ПРОБЛЕМИ:

САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ.  Як правило, малі міста та їхнє населення перебувають під сильним впливом шаблонів масової культури або ще радянських стереотипів про те, чим вони повинні бути або ким вони були. Це відбивається в тому числі і в архітектурі міста (торговий центр «Ермітаж» в Жмеринці, подібний до радянських кінотеатрів 1970-80-х років, – типове втілення цієї проблеми), поширюючи когнітивний дисонанс міста. Пошуки і «кодування» своєї ідентичності для малих міст можуть виявитися складним завданням, оскільки історична спадщина часто не цінується, нею нехтують, а створити нове «обличчя» співтовариство малого міста, як правило, не здатне. Ігнорування власного потенціалу та унікального ресурсу (ресторанних залів вокзалу або водонапірної башти в Козятині, панорами в Жмеринці), тяжіння до стереотипних  рішень утворюють замкнене коло.

УРАЗЛИВІСТЬ. Малі міста є елементами в складній мережі макроекономічних і макрокультурних тенденцій. Фактори, що на них впливають, часто знаходяться за межею території впливу міської адміністрації або міської громади. Падіння окремих галузей економіки, демографічна криза, кліматичні зміни, політичні рішення центрального уряду щодо малого міста відгукуються запущеними млявими промзонами, великими приміськими територіями самовільної забудови котеджами, нездатністю підтримувати інфраструктуру в пристойному технічному стані.

ЗАЛЕЖНІСТЬ. Ця проблема є похідною вразливості та відсутності самоідентифікації. Малі міста залежать від діяльності мера («який мер – таке і місто»), від одного виробництва (мономіста), від певного політичного спрямування. При цьому залежність може виражатися не тільки в господарських рисах представника міської адміністрації, а й в містобудівних рішеннях, які часто є результатом приватних преференцій чи надмірної заполітизованості. Як приклад можна привести одну з центральних площ Жмеринки, на якій проектується меморіал героям Небесної Сотні: монумент імітує планувальне і композиційне рішення суперечливого київського Майдану. При його будівництві доведеться знищити  значну площу  зелені, яка дає тінь у спекотний жмеринський день дітям та людям похилого віку. Немає нічого поганого у вшануванні героїв, проте, втілення неякісних проектів, в поєднанні з втратою «генія місця», призведе до усунення позитивних тенденцій.

ВІДСУТНІСТЬ СТРАТЕГІЧНОГО МИСЛЕННЯ. Ера планової економіки вже давно закінчилася. Однак адміністрування міст і нині триває за тими ж принципами, відображеними в генеральних планах. Стратегічні програми розвитку, як правило, будуються за сценарієм радянських генпланів і не враховують ні величезної кількості нових «гравців», ні реального стану економіки, ні сучасних інформаційних можливостей. Негативне мислення, зацикленість на проблемах і відсутність навичок бачити в проблемі виклик та можливість часто не дозволяють гідно виходити зі складних становищ. Що ж власне потрібно місту і як цього досягти доступними засобами? – Саме ці питання залишаються в малих містах без відповідей.

ІНЕРТНІСТЬ. Розчарування. Активісти як Жмеринки, так і Козятина часто говорили про те, як складно викликати інтерес, а тим більше задіяти місцевих жителів в будь-якій соціальній, культурній, громадській активності. Разом з тим, кожен житель в особистій бесіді точно позначить все, що йому / їй не подобається і що слід було б змінити.  Разом з тим ніхто нічого не збирається робити. Розуміння проблеми і спрямованість  на її вирішення розділені прірвою. Надія на те, що прийде благодійник (держава, меценат, новий мер, новий начальник) і вирішить всі проблеми, пов’язана з розчаруванням в тому, що цього не відбувається, а одна проблема змінюється іншою. Ще один сценарій такої поведінки – «Дайте нам грошей і все буде добре». Запит на ресурс рідко супроводжується стратегічною програмою, економічним розрахунком, чи бажанням що-небудь змінювати для вирішення проблем. Меценат не прийшов, грошей не дали, проблему не вирішили – «зрада».

ВІДСУТНІСТЬ КОМУНІКАЦІЇ. Зазвичай інформації про маленькі міста  в мережі дуже мало, а інформація іноземними мовами, як правило, і зовсім відсутня. Малі міста закриті для світу. Ізольованість в маленьких містах поширюється і на окремі інституції: адміністрація рідко спілкується з міським співтовариством, а в окремих випадках використовує застарілі засоби комунікації, ігноруючи нові можливості і платформи. Відсутність навичок в комунікації проявляється і в щоденному житті, особливо в сфері послуг («Вас тут багато – я одна»). Ксенофобський настрій відображається в інфраструктурі обслуговування і сприймається особливо болісно, ​​якщо місто планує розвивати туристичний напрям. Ізольованість окремих людей і груп, інституцій, районів і міст призводить до обмеження доступу до обмежених ресурсів, в тому числі інтелектуальних. Наприклад, при потребі в експертній оцінці вузькоспеціалізованого фахівця

НЕПРОСТА СПАДКОВІСТЬ. Проблеми малих міст ігнорувалися і в попередні десятиліття. Ілюстрацією цієї проблеми служить, наприклад, стан громадських просторів та інфраструктури, побудованих нашвидкуруч за залишковим принципом. Реабілітація і пристосування до сучасних технічних потреб, до вимог комфорту та безпеки вимагає величезних витрат, часто непосильних для міського бюджету.

Все інше, що ви бачите в малих містах – це не стільки проблема, скільки наслідок проблеми. Є, безумовно, ситуації, коли вкрай складно знайти вихід, а витрати на вирішення проблеми перевищують навіть найоптимістичніші прогнози. Проте малі міста – це близько 1300 населених пунктів України. Малі міста – це майже половина населення, це величезна ресурсна база. Ігнорування можливостей розвитку, самобутності, потенціалу такої кількості муніципальних утворень призведе до трагічних подій в масштабах всієї країни. Архітектори, урбаністи, соціологи, економісти, активісти зможуть допомогти створити необхідні умови для трансформації малих міст, розробити індивідуальні програми стратегічного розвитку, засновані на локальних ресурсах, розробити інформаційні стратегії, реанімувати громадський простір та створити комфортні умови для гідного життя міських спільнот. Доказом цього служать проекти трансформації «Plan Z», сценарії активації культурних ресурсів малих міст від «GA», розробки безлічі інших команд, що мають на меті реанімацію малих міст.

 

КАТЕРИНА ГОНЧАРОВА

ЗАСТУПНИК ДИРЕКТОРА З НАУКОВИХ ПИТАНЬ

УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ КУЛЬТУРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 К.І.Н., СТИПЕНДІАТКА ПРОГРАМИ FULBRIGHT (2014-2015)

PLAN Z – ФЕНОМЕНИ МАЛОГО МІСТА АБО ДЕКІЛЬКА ВІДКРИТТІВ, ЯКІ ЗМІНИЛИ УЯВЛЕННЯ ПРО “СПАЛЬНІ РАЙОНИ” УКРАЇНИ

Кожне відкриття дивує і несе із собою емоцію.

Вона може бути позитивною та щирою.

Дуже часто відкриття можуть викликати досаду чи розчарування.

Мікс почуттів від побаченого та підслуханого дає розуміння про

необхідність супроводу малих міст в процесі

становлення громади та зміни парадигми розвитку території.

 

Робота з малими містами України перевіряє експертів на міцність. Руйнуючи відпрацьовані алгоритми, особливо ті, що пов’язані із формуванням сталої громади або як це прийнято називати audience development, примушує шукати нестандартні рішення та розробляти власну методологію роботи з мешканцями таких населених пунктів. Жмеринка. Районний центр Вінницької області, спокійне та розмірене життя якого в серпні 2015 порушили люди, які назвали себе  агентами культурних змін і оголосили про «План Z» – план культурної трансформації звичайного маленького міста України.

Жмеринка розташовується в центральній Україні та належить до категорії маленьких містечок із населенням менше 50 тис. осіб. Із впровадженням реформ на залізниці місто поступово втрачає свій статус «транспортного вузла». Промисловість, що знаходилась на території міста за радянських часів,  перебуває в занепаді. Приріст населення має негативний показник, що пов’язано з міграцією молоді до Вінниці, Одеси та Києва в пошуках роботи та кращої долі.

Містечко маленьке за кількістю населення, тому експертна група вирішила налагодити зв’язки відразу як з громадськістю, так і з муніципальною владою Жмеринки. Пошук громадських організацій та активних мешканців міста відбувався через спільноти громадських діячів в мережі Facebook та професійні розсилки на менеджерів культури. Для першого спілкування з владою експерти звернулись до Вінницької обласної державної адміністрації.

Отримавши згоду на проведення дослідницького проекту в Жмеринці та підтримку місцевої громадської організації, учасники проекту провели низьку наступних заходів:

  • фокус-групи: з громадськістю, з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) та представниками етнічних меншин, з адміністраціями бюджетних установ, незалежними культурними гравцями;
  • моніторинг матеріальної бази та людського потенціалу;
  • семінар з основ культурної політики для депутатів Жмеринської міської ради та начальників управлінь виконавчого комітету;
  • польові дослідження;

 

Перші враження від міста можна класифікувати наступним чином:

  • радянський вигляд міста, яке було законсервоване останні 24 роки;
  • мала присутність молоді на вулицях;
  • застаріла інфраструктура;
  • велика кількість зруйнованих або напівзруйнованих будівель, в тому числі історичних.

 

Ці чотири позиції стали відправним пунктом розмови з міським головою.

В якийсь момент згадалася цитата одного з марксистів: «Буття визначає свідомість». Чому саме зараз і в Жмеринці згадалася ця цитата?

За результатами першої серії зустрічей необхідно зауважити:

  • міський голова має бажання змінити місто, але не намагається оволодіти сучасною методологією;
  • слаборозвинутий громадський сектор тримає «образу» на владу, діє винятково самостійно та бажає очолювати процеси трансформації;
  • бюджетна сфера інертна та не готова до змін;
  • депутатський корпус та начальники управлінь критично сприймають запропоновані інноваційні підходи, але висловлюють певну готовність розпочинати зміни;
  • представники етнічних спільнот міста доволі пасивні, не бажають публічно висловлюватися, розуміють зміни лише в напрямку збільшення фінансування власних культурно-соціальних проектів та ініціатив;
  • внутрішньо переміщені особи мають бажання інтегруватись у міське життя, але не знають, як це зробити, проживають компактно в соціальному гуртожитку, що сприяє їхній пасивності та відірваності від світу.

 

Відсутність діалогу між владою та громадським сектором, між різними соціальними та етнічними групами – це основна проблема, яку було окреслено під час зустрічей. Ключовою умовою успішної культурної трансформації будь-якого міста є активізація комунікативного процесу між відповідними органами влади, населенням, громадськими об’єднаннями та бізнесом з метою вирішення питання розвитку культурної та громадської сфер життя міста. Тому першим завданням експертної групи було налагодити міжсекторальний діалог у Жмеринці та з’ясувати, яким бачать розвиток міста пересічні мешканці з різних соціальних груп.

 

ФЕНОМЕН ПЕРШИЙ: БУТИ В МІСТІ І НЕ ЖИТИ ЙОГО ЖИТТЯМ.

Нам не вдалось поділити представників громадськості на групи за стандартом. Під час роботи із цільовими аудиторіями стала очевидною наявність окремої групи жмеринчан – місцевих депутатів, які формують самостійне та відірване від реального життя ситуативне об’єднання.

Тенденції, які спостерігаються в суспільстві, зокрема у великих містах, знаходять гротескне відображення в малих. Комічність тенденцій в першу чергу віддзеркалює поведінка народних обранців до місцевих рад. Наслухавшись новин по центральних каналах та побачивши приклад колег в Києві, місцеві депутати починають торги із міським головою. Маючи в голові суму, яку вони витратили під час виборчої кампанії, більшість з них бажають повернення коштів. Замість працювати на благо території – блокують прийняття важливих для містечка рішень в обмін на «прихватизацію» або «дерибанізацію» бюджету.

Якщо в масштабах країни подібна поведінка не відчувається так гостро, неприйняття рішень на місцевому рівні миттєво паралізує його життя. Незважаючи на це, ми змогли отримати необхідну для нас інформацію, яка відображала реальний стан речей: переважна більшість депутатів Жмеринської міської ради зазвичай відсутні у місті, проводячи свій вільний час за його межами. Як правило, ці люди не знають нічого про місто, про мешканців, більшість з них не має уяви про менеджмент, стратегічне планування. Звичайно, є приємні винятки.

Напевно, політична заангажованість, відсутність діалогу у владі та небажання у депутатів працювати на благо міста, стало першим відкриттям, яке викликало досаду.

ФЕНОМЕН ДРУГИЙ – АГРОЗАЛІЗНИЧНИК та велика сила «сарафанного радіо»

Намагаючись класифікувати портрет містянина Жмеринки експерти стикнулись із місцевим феноменом – «агрозалізничником». Психотип є наступним: людина середнього віку, яка вдень зайнята на роботі в муніципальних установах (в більшості – на залізниці), а вечір та вихідні присвячує домашньому господарству. Агрозалізничник не має бажання змін, не хвилюється питаннями розвитку території з точки зору змістовного наповнення просторів. Цей типаж вимагає рівних доріг від центру до його домівки та «залишити його у спокої». Він не має вільного часу, ображений на владу (так склалося історично) та мріє про світле майбутнє. Друге відкриття дало розуміння безуспішності наших зусиль інтегрувати «агрозалізничника» в процеси трансформації. Залишити зону комфорту даний типажу повинна була заставити подія, про яку довірливо буде говорити місцеве «сарафанне радіо».

Проект «Валіза. Враження. Вокзал.» за допомогою «сарафанного радіо», місцевого засобу з передачі новин,  допоміг зібрати усі цільові аудиторії.

Під час проведення проекту цікаво було спостерігати за поведінкою представників різних цільових аудиторій. Напевно вперше в історії Жмеринки в організації культурного заходу взяло участь навіть управління економіки та фінансів, представники якого організували проект «історична фото сушка» на манежній площі біля вокзалу. Працівники закладів культури, освіти, спорту вражали креативними підходами. Жмеринка продемонструвала власний творчій потенціал. Вокзал вирував, вражав. Різноманітні інсталяції, несподівані просторові рішення – ми намагались наповнити зміст залів очікування новими трендами та надати поштовх до бажання змін.

Саме в цей момент на нас чекало трете відкриттябажання повернути радянські часи, коли великий пасажиропотік заповнював архітектурний шедевр, в якому вирувало життя. Наявність непереможної ностальгії за радянським минулим має шанси залишитись в цьому місті назавжди, враховуючи віковий склад населення: мала кількість молоді – головного рушія змін. Дійсно, «буття визначає свідомість». Але, результат був! Громада об’єдналась! Тенденції, які ми спостерігали – це тема наступних дій та тренінгів. Не треба забувати, що Мойсею знадобилось 40 для виведення з пустелі вільного покоління ізраїльтян.  А ми працювали у місті лише 6 місяців.

 

Наступне відкриття зміцнило сумніви щодо спроможності  громадських організацій, які існували на той момент, взяти на себе відповідальність за будь-який сегмент роботи. Представники однієї  з них ввічливо розступались, активно знімаючи дійство та протоколюючи все, що відбувається на вокзалі, не взявши участі у підготовчих процесах та організації свята. Від себе хочу додати, що не буду здивована а ні на йоту, коли побачу ці кадри в портфоліо цієї організації.

За півроку роботи змінилось наше сприйняття цільових груп міста. Ми бачили, яким чином змінюється свідомість представників різних аудиторій. За результатами дослідження можна зауважити, що думка громадських активістів залишилась на рівні локальних проектів та егоїстичної можливості самореалізації. Представники влади продемонстрували розуміння необхідності змін, зробивши конкретні кроки для об’єднання громади. Молодь, яка в малій кількості була представлена в місті (тривав навчальний рік у вишах), мала віру у можливість змін. Представники етнічних спільнот міста та вимушені переселенці так і залишились поза процесом, незважаючи на докладені зусилля інтегрувати їхніх представників в суспільне життя.

У вимушеній паузі між сезонами роботи ми проаналізували наші дії і вирішили спробувати вплинути на процес трансформації свідомості за допомогою конкретних проектів, дія яких спрямовується на зміну відкритих просторів. Ще раз зосередившись на результатах, було прийнято рішення спрямувати зусилля на бюджетні установи та молодь. Так сформувалось бачення другої частини проекту «PLAN Z . Лабораторія трансформації». Зміна свідомості містян за допомогою зміни відкритих просторів.

Другій етап «PLAN Z  -Лабораторія трансформації» розпочав свою роботу в травні 2016 року. До експертної групи також ввійшли німецькі фахівці, які мають досвід розробки культурно-економічної стратегії для міст Східної Німеччини. Завдяки підтримці МЗС Німеччини та Гете Інституту України географія учасників проекту розширилась. Представники 15 малих міст України зі сходу, заходу та півдня відвідали Жмеринку та спільно розробили п’ять мережевих проектів. Один з них – проект «АРТ ДЕПО». Функція Альтернативного простору – бути епіцентром креативної трансформації міста, платформою для розробки та впровадження ідеї. Під час роботи над даним проектом перед нами відкрились ще два феномени міста.

ФЕНОМЕН ТРЕТІЙ. ВІДСУТНІСТЬ НЕФОРМАЛЬНОГО ЛІДЕРА АБО ЧЕКАННЯ НА ДОБРОГО ДЯДЬКА, ЯКИЙ ВСЕ ЗРОБИТЬ…

2016 рік починали з чистого листа. Виглядало так, ніби й не проводилась півроку робота з громадою. Не було кому надати «чарівний пендель» для продовження дій. П’яте відкриття було пов’язане з очікуванням з боку ключових гравців на ключ від європейського віконця.

На початку роботи із жмеринчанами у 2015 році експертна група мала великі проблеми зі сприйняттям нововведеннь з боку містян. Мабуть головним відкриттям для нас було те, що мешканці міста, незалежно від статусу, вважали, що європейська інтеграція починається з моменту пробудження вранці, а за вікном – Європа! Але так не буває. Європа починається з особистості, з її готовності працювати на благо міста та на його розвиток, сплачувати податки та страхові внески, прибирати територію навколо будинку та багато іншого. Зусилля, що були спрямовані на побудову діалогу шляхом формування внутрішньосекторальної та міжсекторальної взаємодії, розбились вщент в момент нашого від’їзду. Навіть проект «Валіза. Враження. Вокзал», що відбувся напередодні Нового року та викликав шквал шалених емоцій, не зміг об’єднати існуючі культурні течії. Незважаючи на те, що всі жмеринчани сплять «під однією ковдрою», «ковдра» виявилась занадто великою і з функцією «сарафанного радіо»: коли «всі про всіх, але не всі за одного».

Відкриття шосте було логічним продовженням п’ятого: відсутність неформального лідера в місті. Ця проблема є ключовою, має психологічну природу та додає невпевненості особам, які мають бажання змін. Страх отримати негативний результат чи просто несприйняття своєї ініціативи або зупиняє, або залишає багато ідей на рівні розмов. Неготовність взяти на себе відповідальність за наступні дії відчувалась на всіх рівнях, що підкреслювало необхідність ініціювання процесу змін свідомості представників малих міст за участі зовнішніх гравців.

 

ФЕНОМЕН КРАЙНІЙ. «ПАСИВНИЙ АКТИВИЗМ»

Одним із слушних зауважень з боку молоді було постійне нагадування про відсутність платформи для неформального спілкування, зібрань та проведення власних заходів з метою об’єднання молоді. Експерти жваво відгукнулись на це і змогли знайти партнерів у Німеччині, які вже мають досвід в створенні подібних проектів. Отримавши підтримку з боку фонду EVZ (Німеччина) розпочалась робота з пошуку приміщення та визначення групи активістів, які візьмуть участь у проекті, створивши разом із німецькою молоддю таку важливий майданчик для молоді міста. Немає сенсу описувати всі процеси, які відбувались під час впровадження проекту. Ми бачили на власні очі, як гуртується команда, які психологічні моменти виникають в групі учасників зі Жмеринки, як долався мовний бар’єр між групами та в самих групах. Здавалось, що процес нарешті зрушився з міста.  Але наші сподівання також були розвіяні завдяки «пасивному активізму» з боку жмеринчан. Цей феномен означає розтягнуту в часі розбіжність між плануванням  та виконанням. Спостерігаючи за процесами, експертам прийшлось перебрати на себе керівні функції та самостійно розподілити обов’язки кожного учасника проекту задля подальшого нормального функціонування Центру. На зауваження одного з керівників проекту про «недемократичність дій», я вимушена була парирувати у відповідь «зате результативно». Так почалась підготовка до двох головних проектів 2016 року: «ПозитиFFest ПаровоZ» та вже другого «Валіза. Враження. Вокзал.».  Далі буде…

 

ПОСТСКРИПТУМ:

Для розбудови сталої громади України не можна недооцінювати проблематику малих міст, населення яких станом на сьогодні складає понад 50 відсотків населення країни. Це понад 25 мільйонів людей, які не готові сприймати ні процеси декомунізації та децентралізації, ні європейської інтеграції. Переважна більшість чекає на можливість поїхати за кращою долею за кордон, замість будувати Європу у власному місті.

Децентралізація привнесла проблеми загального порядку: кошти є, а реально діючі концепції розвитку міст та території відсутні. Відповідь на питання «А що далі?» – лишається відкритою.

Трансформація свідомості триває і, судячи із вищенаведеного, буде болючою. Але необхідно зауважити про певні зрушення та сформовану команду Агентів культурних змін Жмеринки, які не лише існують у віртуальному просторі, а й роблять перші кроки, намагаючись реалізовувати конкретні справи з яких складається мозаїка фізичної трансформації території, створення нового асоціативного ряду та наповнення міських просторів новим змістом задля формування сталої громади міста.

 

ІРИНА ФРЕНКЕЛЬ

ДИРЕКТОР УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ КУЛЬТУРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

У ПОШУКАХ НОВИХ ПІДХОДІВ ДО ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ: ПРИВАТНО-ГРОМАДСЬКЕ ПАРТЕРСТВО

ЧОМУ ІСТОРИЧНІ МІСЦЯ ТА ПАМ’ЯТКИ ВАЖЛИВІ?
Кожен подорожуючий маленькими містечками Польщі, Чехії або іншої країни, із задоволенням відзначає затишок, мальовничість та самобутність кожного з них. Охайні та дбайливо доглянуті ратуші, млини, житлові квартали, комплекси площ, канали і мости стають «геніями місця», зберігаючи для мешканців та гостів видимі та живі традиції, непідвладні корозії часу. Але чому ж в Україні ситуація відмінна? Невже розуміння важливості матеріального спадку та історичного середовища міст, в яких ми живемо, нам недоступне?

В Україні чомусь вважається, що цінність історичного будинку, району, міста є самозрозумілою та не вимагає пояснення. Якщо фахівці сказали, що об’єкт цінний, то цьому мають вірити всі, а от чому він цінний, для кого він цінний і що з того пересічному жителю – питання другорядне.

В останні роки в Україні набуває популярності внутрішній туризм. Безліч агенцій влаштовують тури вихідного дня або просто одноденні подорожі до визначних місць. Українці радо відвідують історичні місцевості, музеї, купують сувеніри та готові вкладати кошти у місцеву економіку, побудовану на туристичній привабливості історичних маєтків, фортець та парків. Вирішення  інфраструктурних проблем (неполагоджені дороги, відсутність якісного туристичного продукту, прийнятного готелю та кафе тощо) має не лише сприяти соціально-економічному розвитку населеного місця, а й стати запорукою сталого розвитку тих самих об’єктів культурної спадщини.

Туристична привабливість пам’яток є лише одним з факторів, що визначають їхню економічну цінність[1]. В історичних середмістях завжди більш розвинений малий та середній бізнес, що створює робочі місця та сплачує податки в місцевий бюджет. Сучасний творчій підхід до ведення бізнесу, креативний кластер економіки завжди тяжіє до історичних будівель. Відродження старих міських районів із вже прокладеною інфраструктурою дозволяє економити на освоєнні нових територій. Інвестори радше вкладатимуть у розвиток історичного району або майданчика в історичному центрі, аніж деінде. Започаткування податку на нерухомість в Україні, унікальність та цінність історичної нерухомості сприятимуть наповненню місцевих бюджетів. Історичні публічні простори (майдани, вулиці, сквери) найчастіше слугують місцем проведення і концертів, і ярмарків. Нарешті, бізнес-інкубатори найчастіше обирають для себе автентичні споруди та місця з історією.

Історичні місцевості неначе мають власну особистість. І недивно, адже будинки тут так само важливі, як і люди. Компактність забудови, комфортний для людей масштаб споруд, співвимірність вуличного простору – сприяють інтенсивності спілкування. Саме тому в історичних районах найбільш вигідно відкривати власний бізнес, саме тому найбільш організовані і активні громади існують саме тут. Потужна і добре скоординована громада здатна піклуватись про свій район, підтримувати окремих членів, організовувати спільні та відкриті для всіх заходи, зрештою, відповідати за стан історичного кварталу або будинку без залучення сторонніх коштів.

Історичні місця є запорукою сталого розвитку. З точки зору екології, найбільш «зеленим» будинком є той, що вже побудований. Що мається на увазі? Якщо будинок вже побудований, то немає потреби у шкідливому виробництві і транспортуванні будівельних матеріалів; немає потреби в освоєнні нових природних або сільськогосподарських земель; історичні будівлі споживають менше енергії та мають менше викидів; історичні будівлі, як правило, зведені з природних матеріалів, а отже мають менше негативного впливу на довкілля; історичні райони більш щільні, орієнтовані на пішоходів, а отже проблеми з використанням автівки та шкідливих викидів можна уникнути.

Історичні місця відображають нашу громадську, національну, державну ідентичність. Історичний спадок віддзеркалює культурний код та самобутність всієї нації, окремого регіону, міста, місцевості. Державна культурна політика значною мірою є питанням стратегічної ваги, що безпосередньо впливає на безпеку та незалежність нашої держави. Історична архітектура та традиційне міське середовище формує уявлення про гармонію та естетичні смаки багатьох поколінь, програмують життєвий уклад, традиції та світогляд майбутніх українців. Самоідентифікація нації спирається на історичні здобутки, сприймаючи, переосмислюючи та транслюючи їх у майбутнє, тим самим досягаючи безперервності і спадкоємності побутування країни, спільноти, родини.

Звернення до минулого, до пам’яті, втіленої у матеріальній структурі – образах архітектурних споруд та історичних місць, має потужній освітній та творчій потенціал. Вчитися та винаходити нове найлегше у історико-культурних осередках, формувати образ історичного героя найкраще, відвідуючи його помешкання, розуміти формування окремих історичних явищ та менталітету найпростіше, подорожуючи визначними місцями країни, зрештою, зрозуміти втрату та смуток цілого народу найглибше можна лише на місці трагедії.

Дійсно, пам’ятки архітектури і містобудування найчастіше пов’язані з такими категоріями як автентичність, історична та художня цінність, репрезентація здобутків творчого генія, зниклої цивілізації, національних меншин. Проте реальна цінність історичної споруди або місцевості може розглядатись у набагато ширшому контексті.

 

В ЧОМУ ПРОБЛЕМА?

Українським законодавством передбачено чимало механізмів та інструментів юридичного захисту нерухомої культурної спадщини, чи то історичне середмістя, історична споруда, комплекс або пам’ятне місце: історико-архітектурні опорні плани, зони охорони різних режимів, облік та наукова реставрація пам’яток. Проте донині в Україні не розроблено сталої моделі збереження історико-архітектурної спадщини. Існуючі норми мають характер примусу, жорсткого контролю та покарання за невиконання, що не сприяє заохоченню та стимулюванню недержавних ініціатив. В умовах непланової економіки, існування різних форм власності, не варто очікувати, що держава, як і в радянський період, повністю візьме на себе забезпечення ресурсної бази збереження і реставрації пам’яток та визначних місць. Українське законодавство практично не має відповіді на питання щодо узгодження  пам’яткоохоронних вимог та права приватної власності. Країні бракує успішного досвіду приватної ініціативи або приватно-громадського партнерства у підтримці пам’яткоохоронної діяльності. Тож постає питання про створення умов та можливостей для зацікавлення і залучення різних учасників у збереження культурного надбання, про формування середовища заохочення взаємовигідної співпраці усіх зацікавлених сторін.

Зацікавленість уряду України у культурній політиці (в тому числі охороні культурної спадщини) різко скорочується. Бюджетні витрати на заходи зі збереження культурної спадщини знизились орієнтовно на 52% (з урахуванням інфляції) за останні п’ять років[2]. Державна політика децентралізації та дерегуляції почасти віддзеркалена у проекті Закону України «Про охорону та збереження нерухомої культурної спадщини України»[3]. Проект зазнав нищівної критики зі сторони фахівців. Існуюча система державного контролю нищиться, значний обсяг функцій передається на місця, які здебільшого неспроможні ці функції виконувати через відсутність ресурсів (коштів, кадрів, фахового знання тощо). Затим, нинішній урядовий механізм збереження культурної спадщини занепадає, залишаючи вакуум у сфері управління культурною спадщиною та створюючи загрозливу ситуацію для всієї системи.

Нехтування національним урядом своїх зобов’язань щодо захисту культурного надбання та агресивне нове будівництво в історичних зонах спровокували вибух активності громадських організацій та недержавних установ в основних історичних центрах. Ситуація є ще більш складною у малих та середніх населених пунктах. Оскільки за останні роки суттєво зросла кількість пам’яток та об’єктів культурної спадщини, що мають статус надбання національного або місцевого значення та розташовані в історичних ареалах або охоронних зонах історичних міст, потреба у налагодженні співпраці між власниками, фахівцями з охорони культурної спадщини, громадським сектором та державними інституціями стає нагальною необхідністю.

Часто громадські протести є єдиним можливим шляхом зупинення руйнації історико-архітектурних об’єктів. Проте такий підхід може гарантувати безпеку існування пам’ятки лише на короткий час. Декілька спроб конструктивного діалогу між недержавними організаціями, муніципальними та урядовими інституціями зазнали невдач через взаємну недовіру, розчарування та відсутність дієвого механізму співпраці з метою досягнення довготривалого стійкого розвитку історичних місць.

Протилежною стороною активності громад є безмірна апатія та байдужість, навіть агресивне несприйняття спадку. Відсутність інформації про цінність історичного будинку, середмістя, району, відсутність комунікації, ігнорування громади у розробленні програм збереження та функціональної адаптації пам’яток є причиною інертного ставлення населення до своєї матеріальної історії. Відсутність фінансування та звичка до відчаю, розгубленість і відсутність координації у виробленні спільної стратегії є переважною причиною загибелі більшості історичних споруд.

Фахівці в галузі збереження культурної спадщини, як то архітектори та інженери, що у минулому працювали лише у державних науково-дослідних та проектних організаціях, з 2013 року отримали право (через систему сертифікування) приватної практики в галуза архітектурної реставрації, що в свою чергу створило можливість приватної фахової ініціативи. Проте основний акцент діяльності залишається сфокусованим на реставрації заради реставрації, а не продуктивному використанні та стійкому розвитку.

Окрема складність визначається статусом та значенням статусу «пам’ятки» в законодавчому полі України. В радянський час в умовах планової економіки і відсутності інших форм власності, окрім державної, включення споруди до переліку пам’яток історії та культури гарантувало виділення державних коштів на її утримання та включення реставраційних заходів по ній у плани державних реставраційних майстерень. В сучасних умовах така схема організації процесу збереження пам’яток виглядає ностальгічною утопією. Жодна держава не в змозі забезпечити схоронність всіх об’єктів, вартих збереження. В сучасних умовах включення об’єкту культурної спадщини до Державного реєстру та надання йому статусу пам’ятки часто гарантує лише одне – недоторканність. Пам’яткоохоронці часто не усвідомлюють, що пам’ятка архітектури – це так само і об’єкт нерухомості, який залежить від ринку, що інвестування у пам’ятки пов’язане із підвищеним ризиком і для власника, і для інвестора, що фінансування реставрації має бути виправданим. Реставрувати, скажімо, житловий будинок у відповідності до всіх вимог та норм не лише надто дорого для власників, та ще і дуже довго (дослідження та погодження проектної документації може затягнутись на роки). Система заохочень відсутня, бюрократична тяганина та адміністративний тиск надмірні. От і стоять пам’ятки порожніми. Переважна більшість міжнародних пам’яткоохоронних документів містить припис про те, що основним засобом збереження культурного надбання є його використання. Зрозуміло, що будинок, в якому не мешкають, руйнується найшвидше.

 

Що робити?

Українське законодавство визначає, що «Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність…» (ст. 54 Конституції України)[4]. Натомість недержавні громадські організації або приватні особи «сприяють органам охорони  культурної  спадщини  в  роботі  з   охорони   культурної спадщини» (Закон України «Про охорону культурної спадщини», 2000 р.)[5]. Цей ‘top down’ (згори-вниз) підхід не відповідає засадам приватно-громадського партнерства. Життєздатний механізм співпраці між громадським та приватним сектором не був розробленим ані на рівні законодавства, ані на рівні повсякденних практик. Враховуючи розмаїття української культури, «необхідні стратегічні залучення ініціатив місцевих громад … особливо у тих спільнотах, де вони традиційно ігнорувались»[6]. Розроблення дієвого ‘bottom-up’ (знизу-вгору) підходу, основаного на приватно-громадському партнерстві, кращим чином сприяло б інтеграції місцевого, регіонального, етнічного та релігійного розмаїття у політику збереження культурної спадщини. Визнання та приділення уваги різним категоріям цінності історико-архітектурних пам’яток, розкритим через залучення широкого спектру учасників (stakeholders – зацікавлених сторін), підкреслюватиме особливості визначного місця[7].

В умовах невідворотної передачі функцій зі збереження пам’яток на місця з усіма обтяжуючими обставинами, як то жахливий технічний стан переважної більшості історичних будівель, відсутність/недостатність фінансування, нестачі структурних адміністративних одиниць та фахових кадрів, пошук нових можливостей та ресурсів є вкрай важливим. Саме недержавні організації, ініціювання приватно-громадського партнерства, диверсифікація джерел фінансування, а також координування та модерування процесів із заохочення, залучення, розроблення та реалізації спільних дій, спрямованих на збереження культурної спадщини, можуть допомогти у вирішенні проблеми з «незручними» пам’ятками.

 

Де шукати рішення?

Успіх системи збереження культурної спадщини у англосаксонському світі, зокрема, Сполучених Штатах, базується на продуктивній взаємодії приватного та громадського секторів. Зокрема, історія приватної ініціативи у збереженні національних надбань США старша за Національну Службу Парків (National Park Service – агенція Міністерства внутрішніх справ США, аналог центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в галузі культурної спадщини в Україні). Нині існує більше 160 партнерських організацій, що допомагають НСП у збереженні національних парків. Значна кількість національних парків функціонують виключно завдяки приватно-громадському партнерству.

Дослідження та аналіз досвіду Сполучених Штатів у сталому збереженні культурної спадщини, модифікований з метою відображення українського контексту, може слугувати моделлю для дієвої програми ініціювання та підтримки залучення приватного сектору до справи збереження культурного надбання України.

 

Що таке приватно-громадське партнерство (ПГП)?

Перш за все, це метод, що набув популярності у минулі кілька десятиліть і застосовується, здебільшого, до великих інфраструктурних проектів.

За визначенням це договірна угода між державним органом (будь-якого рівня) та приватною організацією, через яку розподіляються майстерність (технічні навички, знання) та майно (майнові цінності) кожного учасника для здійснення послуги або для реалізації об’єкту на користь громади. На додаток до розподілу ресурсів, кожний учасник розподіляє ризики, здобутки і можливості у здійсненні послуги або реалізації проекту[8]. Це комплексна, технічно складна угода, що найкраще пасує до великих проектів з вимогою подальшого тривалого утримання і оперування. Широке застосування ПГП вимагає демонстрації представникам влади та платникам податків (зрештою, всім зацікавленим сторонам) відчутних переваг у збереженні коштів та ефективності.

Якщо застосовувати ПГП до збереження культурної спадщини, то це “залежні від контексту і те, що може бути успішним в одних обставинах, може стати справжнім крахом за інших умов…  ПГП можуть залучати фонди приватного сектору, створювати можливості для прибутку приватного сектору, полегшують навантаження на урядові структури… Партнерство між приватним та третім сектором (громада, неурядові організації, матеріально немотивовані групи людей, ОСББ, активісти тощо – К.Г.) виникає як механізм для досягнення мети збереження та реставрації містобудівних утворень та менш монументальних історичних місць”[9].

 

До переваг ПГП належать наступні:

  • оптимальне та багатовимірне вирішення великих інфраструктурних проектів
  • більш швидке завершення проектів та зменшення запізнення в інфраструктурних проектах
  • більш швидке та більше повернення інвестицій у порівнянні з традиційними методами через інноваційні розробки та підходи до фінансування
  • аналіз очікуваної вартості «життєвості» проекту та програмування таких компонентів проекту, як оперування та утримання, їхня вартість та очікуване зниження вартості
  • зважені ризики: від початкової стадії до визначення здійсненності окремого проекту
  • Ризики розподіляються між громадським та приватним секторами, що забезпечує виграшну позицію для всіх сторін-учасників (“win-win situation”)
  • звільнення додаткових бюджетних коштів на фінансування більш важливих соціально-економічних проектів, зменшення бюджетного дефіциту
  • прийняття та підтримання високих стандартів якості впродовж “життя” проекту
  • зменшення податкового навантаження на “користувачів”
  • дозволяє уряду більш вільно здійснювати свої зобов’язання з делегування функцій

 

Засадами успішного ПГП є:

  • Ефективні методи ідентифікації змінних потреб кожного партнера
  • Культура довіри та співробітництва між партнерами (прогрес рухається зі швидкістю довіри)
  • Прозорість розподілу функцій та ролей партнерів
  • Побудова постійних стосунків, відкритість до спілкування
  • Вагомість лідерства
  • Спроможність кожного партнера виконати зобов’язання
  • Відкритий доступ до важливої інформації для кожного з партнерів
  • Доступність фінансових та інших ресурсів
  • Сумісність з відповідними політичними та нормативними вимогами
  • Можливість більш широкого застосування

 

Критеріями успішного ПГП у сфері збереження культурної спадщини є:

  • Визнання історичної споруди надбанням громади поза офіційним майновим статусом
  • Існування сталої групи, що ініціює активність, зазвичай від уряду, третього сектору або з громади
  • Існування певного каталізатора, що зрушує ідею перетворення – може походити з приватного, громадського, третього секторів абощо.
  • Широка підтримка проекту місцевою громадою, що урівнює сектор та політичні інтереси
  • Постійна підтримка громадського сектору, включаючи рівні уряду, що не є безпосередньо залученими до проекту
  • Диверсифікація джерел фінансування від традиційних, приватного сектору, до нетрадиційних, включаючи урядові інституції
  • Зобов’язання всіх учасників бути настільки гнучкими, наскільки можливо у питаннях можливого використання, фінансування, часового графіку та взаємодії до тих пір, поки не опрацьовано виважений і прийнятний альтернативний сценарій. Це вимагає дипломатичності, компромісу та терплячості, адже будь-який проект провокує помітну хвилю скептицизму.

 

Разом з тим, застосування механізму ПГП до збереження пам’яток і визначних місць має свою специфіку. Зокрема, необхідно визнавати всю цінність пам’ятки та необхідність застосування методики наукової реставрації, діяти відповідно до вимог пам’яткоохоронного законодавства та реставраційних норм. Реставрація окремої споруди може в даному випадку розглядатись як каталізатор подальших соціально-економічних зрушень та реабілітації історичного району (за визначенням Донована Репкіми такі споруди є «білими слонами»). При цьому громада виступає повноцінним партнером у стосунках та процесах, які визначають стан та подальшу долю історичного надбання.

Напевно, найбільш показовим прикладом ПГП у галузі збереження культурної спадщини в США є поле Геттісбурзької битви. Битва під Геттісбургом стала ключовим епізодом у Громадянській війні 1863 року. Величезна кількість полеглих перетворила це поле на місце паломництва та вшанування героїв як Півдня, так і Півночі. Поле перетворилось на меморіал просто неба з безліччю монументів та пам’ятних знаків, встановлених родинами, різними армійськими групами, урядами штатів, громадськими установами. Поле битви під Геттісбургом отримало статус національного парку, проте жодна установа не була у змозі утримати самотужки величезну територію з надмірною кількістю пам’ятників, а також колекцію артефактів у належному стані. Крім того, у комунікації з різними зацікавленими сторонами було визначено концепцію реабілітації культурного ландшафту поля битви з реконструкцією стану та вигляду місцевості на час проведення битви. Наслідком цього мали стати викуп приватних фермерських ділянок, ліквідування пізніх споруд, насаджень та прокладання електромережі під землею. Так само необхідно було побудувати центр візитерів з музеєм, бібліотекою, архівом, лекторієм, кінозалом, забезпечити комфортне перебування та можливість огляду всієї території для всіх груп відвідувачів. Амбіційний проект не мав шансу на здійснення без партнерства національного парку з неурядовою неприбутковою організацією «Друзі Геттісбургу», яка взяла на себе навантаження з фандрейзингу, будівництва центру візитерів та утримання території історичного поля битви[10]. Мовою цифр ефективність приватно-громадського партнерства у Геттісбургу визначається $103 млн. вартості робіт (за 2008 р.), 6,254,432 відвідувачів за 5 перших років, $420.000 річного прибутку після відкриття Центу Відвідувачів, ефективне збереження близько 1 млн артефактів та реставрація 430 гармат, 76.047 безкоштовних автобусних турів, $73 млн привнесених у місцеву економіку, створення близько 1000 робочих місць.

Приватно-громадське партнерство із залучення величезної кількості зацікавлених сторін стало основою для реконструкції закинутого залізничного коридору у південно-східній частині Манхеттену, що перетворився на всесвітньо відомий парк Хайлайн. Цей метод допоміг зберегти історичну військову базу в Пресцидіо у Сан-Франциско (місце подій відомого роману між російським капітаном Резановим та юною Кончітою, сюжет якого покладено в основу відомої рок-опери «Юнона і Авось»), перетворивши покинуту місцевість на один з найпрестижніших житлових районів міста. Завдяки партнерству вдалось відреставрувати і ще більше розкрити історичне значення об’єкту всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Філадельфії – Індепенденс-Холл, будівлю, в якій підписали і проголосили Декларацію Незалежності та Конституцію США. Перелік прикладів партнерських стосунків, що допомагають у досягненні спільної мети, можна продовжувати.

Питання щодо застосування приватно-громадського партнерства в Україні практично не розроблялось. Єдиним прикладом теоретичного осмислення можливостей застосування ПГП на прикладі реабілітації історичного велодрому в Києві є стаття Пола Томаса, колишнього професора економіки Університету Колорадо, який більше 20-ти років мешкає в Україні[11]. Пан Томас пише, що приватно-громадське партнерство –  «це юридична, фінансова та операційна модель розвитку за допомогою державного сектора, приватного бізнес-сектора і «третього сектора» (недержавних організацій, або NGO’s, місцевих груп активістів та мешканців), які об’єднують свої зусилля та можливості фінансування для втілення й оперування проектів, економічно та соціально життєздатних і, отже, стабільних протягом тривалого часу… є прикладом симбіозу, в якому кінцевий результат перевищує просте сумування елементів»[12]. Стислий огляд чинного Закону України «Про державно-приватне партнерство» доводить його невідповідність розумінню сутності партнерства, традиційність надмірного контролю держави, покладання зобов’язань на приватні структури та ігнорування «третього сектору». Для ефективності партнерства пропонується застосування механізмів заохочення (чим більше вклад учасника, тим більше його ефективність та отримана вигода у спільній роботі) та створення «рушійного двигуна», компанії посередника, задля досягнення консенсусу. На жаль, можливість випробувати новий для України метод на базі велодрому не була реалізована.

 

Концепція приватно-громадського партнерства, або теоретичне осмислення громадської і приватної ініціативи та їх впливу на пам’яткоохоронну та реставраційну діяльність в Україні лише починає розроблятись. Попереду глибока аналітична робота щодо залучення громади як повноцінного учасника для успішного збереження культурної спадщини.

Науково-дослідні та проектні інститути, заповідники та інші організації, професійно зайняті в процесі управління та збереження культурної спадщини в Україні, нині оперують суворими та архаїчними схемами, сформованими у Радянському Союзі та успадкованими Україною, що залишає обмежений простір для інноваційних підходів. Подальше ознайомлення професійної громади з міжнародним досвідом та кращими практиками сприятиме пошуку нових схем взаємодії з метою переходу від суто технічної підтримки історичних об’єктів до розвитку стратегій, в яких реставрація є частиною широкого процесу взаємодії суспільного, комерційного та державного секторів з метою створення та усталення культурного капіталу. Фахівці мають бути обізнані у механізмах, що дозволяють ініціювати, управляти та отримувати користь від приватно-громадського партнерства в галузі збереження культурної спадщини.

 

Лише через учать громадськості можна гарантувати сталий розвиток та збереження історичної спадщини[13]. Приватно-громадське партнерство, так само як і інші засоби спільного вирішення проблем, спрямовуватимуть приватну та громадську ініціативу на розвиток та підтримку історичних місць задля блага громад, в тому числі зайнятості, освіти, туризму та загальної обізнаності щодо культурної цінності. Подальше розроблення теми залучення громад до збереження культурної спадщини сформує «дорожню карту» для українських недержавних організацій з метою зміни напрямку їхньої діяльності з пасивного захисту до активного збереження та використання історичних місць.

[1] Дякую Тому Мейсу за натхнення. Детальніше його статті «Why Old Places Matter» можна прочитати тут: http://forum.savingplaces.org/blogs/forum-online/2016/03/30/blog-series-why-do-old-places-matter
[2] Закон України  Про державний бюджет України на 2009 рік“ (2009), http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/835-17 ; Закон України  “Про державний бюджет України на 2013 рік” (2013), http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5515-17; http://www.indexmundi.com/g/g.aspx?c=up&v=71
[3] Проект можна завантажити зі сторінки Міністерства культури України http://195.78.68.75/mcu/control/uk/publish/article?art_id=245035276&cat_id=244909847
[4] http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
[5] Закон України «Про охорону культурної спадщини», 2000 р.,  http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1805-14
[6] Tara Inniss “Heritage and Communities in a Small Island Developing State: Historic Bridgetown and its Garrison, Barbadis”, World Heritage: Benefits Beyond Borders. Edited by Amareswar Galla (Cambridge University Press, 2012), p. 76-77.
[7] Randall Mason, “Theoretical and Practical Arguments for Values-Centered Preservation” (CRM Journal, Summer 2006), pp. 32.
[8] National Council of Private-Public Partnership http://www.ncppp.org/ppp-basics/7-keys/
[9] Susan Macdonald, Caroline Cheong. The Role of Public-Private Partnership and the Third Sector in Conservation of Heritage Buildings, Sites, and Historic Urban Areas. Research Report  – The Getty Conservation Institute, LA  с. 32
[10] Особисто дякую Барбарі Фіннфрок за інтерв’ю та нагоду дізнатись більше про її роботу та роботу її колег у Національному Парку Геттісбургу.
[11] Особисто дякую пану Полу Р. Томасу за натхнення та допомогу в дослідженні.
[12] http://voxukraine.org/2015/12/11/transforming-kyivs-development-through-public-private-partnerships-ua/
[13] “Engaging the Public in the Sustainable Development of its Heritage” by Taissa Bushnell for Zamosc’ UNESCO Summer School 2008, presentation not published.

 

КАТЕРИНА ГОНЧАРОВА

ЗАСТУПНИК ДИРЕКТОРА З НАУКОВИХ ПИТАНЬ

УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ КУЛЬТУРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 К.І.Н., СТИПЕНДІАТКА ПРОГРАМИ FULBRIGHT (2014-2015)

КРЕАТИВНА ЕКОНОМІКА – ШЛЯХ РОЗВИТКУ МАЛИХ МІСТ

Якщо великі міста переважно багатофункціональні, тобто виконують одразу кілька функцій: наукову, освітню, культурну, фінансову та інші, то маленькі міста мають вузькопрофільні напрямки. Саме такі міста України є найчисельнішою за кількісним складом, групою міст, значна частина з яких – адміністративні центри районів. З малими містами в Україні пов’язане життя понад 22 мільйонів осіб. Такі поселення відіграють важливу роль у формуванні поселенської мережі, розвитку та розташуванні промислових сил країни.

Згідно із Законом України про «Генеральну схему планування території України», визначаються наступні типи маленьких міст:

  • міста із прилеглими центрами мереж поселення
  • міста, що мають рекреаційний та оздоровчий потенціал
  • міста що мають значний природний та історико-культурний потенціал
  • міста – центри сільськогосподарських районів
  • багатофункціональні міста
  • промислові міста

Згідно долі населення, яке зайнято в різних галузях економічної діяльності, маленькі міста поділяються на:

  • транспортні вузли
  • оздоровчі центри
  • господарчі центри місцевого значення
  • центри, що надають соціально-культурні, комунально-побутові та інші послуги населенню
  • історико-архітектурні, культурні та туристичні центри.

Станом на 2013 рік в Україні нараховувалось 351 маленьке містечко (3/4 від загальної кількості міст України).

Після розвалу Радянського Союзу такі населені пункти опинились в дуже складних економічних умовах, втрачаючи статус логістичних центрів (наприклад Жмеринка, Козятин у Вінницької області) або промислових центрів тощо. У зв’язку із відсутністю необхідних знань та тенденцій сучасного розвитку територій, більшість маленьких міст України опинились в стадії стагнації та знаходяться зараз у 90-х роках 20 сторіччя.

Поки керівництво чекає на «доброго дядю», молодь та мешканці середнього віку виїжджають до великих міст в пошуках кращої долі.

Сучасний підхід щодо планування регіонального або місцевого розвитку будується на розумінні культурних ресурсів як сукупності економічних активів, культурного капіталу регіону (міста), що здатні зробити прямий та опосередкований  внесок  в економіку.

Бум «креативних» або тематичних міст в Європі та США в 1990-х роках і на сьогодні є прикладом того, як соціально-економічні проблеми регенерації міського середовища вирішуються за допомогою культурних стратегій. В даному випадку мова не іде про традиційне генеральне планування міст, коли за основу береться територіальний принцип, мова іде про культурно-економічне планування, в основі якого – використання людського та культурного капіталу міста.

Відмінність креативної економіки від традиційного економічного укладу це: ресурси-інформація та знання, продукт – інновація.

Сировиною креативної економіки є вміння народжувати оригінальні ідеї та перетворювати ці ідеї в економічний капітал і продукт, що продається. Основним завданням креативної економіки є створення та реалізація «творчого продукту».

Креативну економіку треба розглядати системно:

  • Постіндустріальна економіка – головною рисою є домінування сфери послуг над виробництвом;
  • Інформаційна економіка, що базується на використанні інформації – економіка знань;
  • Інноваційна економіка, головною рисою якої є безперервне продукування ідеї або нововведень, які орієнтуються на динамічні зміни на ринку споживання послуг;
  • Глобальна мережева економіка, яка базується на взаємодії між «носіями» ідеї у світовому масштабі, завдяки мережі ІНТЕРНЕТ;

Ще один аспект, який пов’язує культуру і економіку міста, примушує нас звернутись до проблеми локальної ідентичності в умовах глобалізації. Культурна політика і просування бренду міста та його іміджу в даному випадку –  не політичний аспект. Це засіб відстояти індивідуальність та місцеву специфіку на фоні домінуючих глобалізаційних процесів в урбанізації.

Не зникнути на фоні мегаполісів, не перетворитись в маргінальні поселення – це ставка в глобальній грі.

З одного боку, неможливо уникати глобальних процесів: мобільності, міграції, глобальних комунікацій. З іншого боку, саме глобалізація провокує локальний патріотизм, збереження історичної пам’яті.

З цих суперечливих складових складається концепція «ГЛОКАЛЬНОГО МІСТА», в основі якого знаходиться принцип «креативної економіки», тобто розробка ідеї, на яку працюють всі групи: від людей креативних професій до бізнесу та влади. Багато прикладів таких міст існує на сьогодні в Європі та Американському континенті. Але найбільш цікавим, на мій погляд, є приклади Східної Німеччини і деякі території Росії, зокрема МИШКІН.

Існує кілька версій походження назви цього міста. Є версія, по якій топонім отримав своє походження від прізвиська одного з перших поселенців. За іншою легендою один князь відпочивав на березі Волги, прокинувся від того, що по його обличчю проповзла мишка. Спочатку він розсердився, але потім побачив, що миша врятувала його від змії. Саме цю легенду використовують сьогодні у великому туристичному центрі Мишкіні, в якому мешкає 5866 осіб. Великим туристичним центром місто стало з середини 1990 х років, коли зупинилось єдине в місті підприємство, пов’язане із газовою промисловістю. Взявши за основу легенду про мишу-рятівницю, місто почало позиціонувати себе як СТОЛИЦЯ МИШІ. 

Пізніше, коли крок за кроком був створений комплекс музеїв, зокрема «Палац миші», «Музей валянок», єдиний у світі зоопарк мишок, «Музей сиру» та багато іншого місто почало позиціонувати себе як ПРОВІНЦІЙНА СТОЛИЦЯ МУЗЕЇВ.


Бізнес об’єднався із культурою та владою. Завдяки створенню такого надзвичайного культурно-туристичного кластеру у місті за останні 10 років  розвинулась повна туристична інфраструктура, яка на сьогодні нараховує:

  • 4 організації по обслуговуванню туристів;
  • 13 готелів, гостьових будинків, баз відпочинку, зокрема готель «Кошкин дом»
  • більш ніж 100 магазинів роздрібної торгівлі;
  • 9 підприємств громадського харчування, зокрема ресторан «Мишеловка», в якому є безкоштовний сир;
  • в місті функціонує таксі «Мouse-city».

До Мишкіна щорічно заходять 365 КРУЇЗНИХ ТЕПЛОХОДІВ та заїжджають 1652 ТУРИСТИЧНИХ АВТОБУСИ, які привозять понад 180 тисяч туристів.

Починаючи із 80-х років ХХ століття роль культури у світі розглядається як креативна складова розвитку економічного сектору. Спочатку це тлумачилось як отримання конкретного прибутку та залучених коштів, пізніше – як менеджмент та маркетинг в культурних організаціях. Після гірких спроб визначити важливість культури за допомогою конкретних економічних чинників було вивчено вплив культури на економіку конкретних міст та територій. Поняття «культура» почало тлумачитись як ресурс змін якості життя шляхом створення додаткової вартості продуктів та територій і покращення умов зайнятості населення.

Важливою складовою стратегії модернізації економіки України на сучасному етапі є перехід від індустріальної та сировинної моделі розвитку до постіндустріальної або креативної, яка базується на використанні людського потенціалу та знань, що є певною базою для розробки та реалізації ідей для культурно-економічного розвитку, в першу чергу, малих міст.

Згідно дослідження UNCTAD існують чотири базові групи для розвитку креативної економіки:

  • Культурна спадщина: традиційна культура (ремесла, фестивалі тощо); культурні пам’ятки (музеї, бібліотеки, місця розкопок тощо);
  • Образотворче мистецтво (скульптура, фотографія тощо);
  • Медіа: публікації та видавництво; аудіовізуальні твори (фільми, телебачення, радіомовлення); нові медіа (цифровий контент, відеоігри тощо);
  • Функціональний креатив: дизайн та креативні послуги (реклама тощо).

Культурні та креативні індустрії мають стратегічний потенціал і сприяють розумному, сталому і комплексному зростанню регіонів та міст. Використання креативних технологій капіталізує міста.

Контент креативної культури є важливою частиною економіки. Розробка і експорт в сфері культурного контенту мають наступні переваги для розвитку національної економіки:

  • Створення міста з високою доданою вартістю за рахунок використання культурного ресурсу;
  • Створення нових робочих місць в сфері послуг;
  • Створення умов для збільшення пізнаваності міста або бренд території;
  • Розвиток спеціалізованого туризму (туризм подій, екстремальний туризм).

На сьогодні більшість малих міст України характеризуються низьким рівнем соціально-економічного розвитку і ділової активності, є депресивними, однак володіють значним туристично-рекреаційним, культурно-історичним і природним потенціалом. Сприяння розвитку туристичної сфери в малих містах необхідно розглядати як інструмент підвищення рівня зайнятості населення, зменшення трудової міграції, посилення ділової активності, поліпшення фінансових показників діяльності підприємств, формування позитивного туристичного іміджу.

Проблеми, які існують на сьогоднішній день в малих містах:

  • Незадовільний стан загальної інфраструктури (дороги, водопостачання, водовідведення, теплопостачання) та комунікаційної інфраструктури (рівень телефонізації, зв’язку, транспортного сполучення, інформатизації);
  • Значні деформації людського потенціалу в його структурі: від’ємне значення природного приросту населення; зростання кількості осіб пенсійного віку;
  • Високий рівень безробіття;

Відсутність в туристичній індустрії кваліфікованих кадрів і низька якість підготовки наявних фахівців, як на рівні підприємств (закладів розміщення, харчування та екскурсійного обслуговування), так і органів управління, загострює недостатнє інформаційне забезпечення промоції малих міст.

Культурний туризм – важіль комплексного розвитку регіону та складова креативних індустрій

Проблема формування цілісності загальнонаціонального культурно-комунікаційного простору, спільної історичної пам’яті, подолання взаємних негативних стереотипів між регіональними та етнічними групами, є стратегічними завданнями державної політики у гуманітарній сфері, зумовлені процесами формування української нації як політичної (громадянської) так і загальнонаціональної ідентичності громадян України. Культурний туризм виступає одним із засобів інформування громадян про інші регіони України та нівеляції стереотипів. Туризм відіграє важливу роль в осмисленні власної ідентичності, у відродженні локальних традицій. Для молоді особливо важливим є усвідомлення історико-культурного значення здобутків власної країни, гордості за неї. Основною умовою розвитку культурного туризму є історичний та культурний потенціал країни, рівень забезпечення доступу до нього, а також побутові умови проживання туристів.

У число об’єктів культурного туризму входять:

  • історико-культурна спадщина (історичні території, архітектурні споруди і комплекси, зони археологічних розкопок, музеї, народні промисли, обряди, виступи фольклорних колективів);
  • Культурні події (виставки, фестивалі, особливості життя населення: кухня, костюми);
  • Культурні кластери, що формуються на основі розвитку креативної ідеї.

 

Культурний туризм впливає на:

  • стимулювання розвитку місцевих ремесел, створення нових робочих місць, залучення молоді та безробітних на ринок праці;
  • актуалізацію культурної та архітектурної спадщини і джерела фінансових надходжень на охорону і реставрацію;
  • розвиток міжгалузевих напрямків співпраці;
  • вивчення регіональних культур з метою формування міжетнічної толерантності.

Депресивні регіони мають розглядати культурну спадщину і культурний туризм, як джерело розвитку: інтеграція окремих пам’яток культурної спадщини в туристичну мережу, яка стимулює затвердження окремих програм реставрації, створення нових іміджевих музеїв, скансенів, ресторанів традиційних страв, обладнання місцевими жителями гостьових кімнат для туристів.

Необхідно змінити парадигму сприйняття малих міст за стандартною класифікацією та спробувати зосередитись на європейському тлумаченні статусу малих територій:

  • мале історичне місто із завданням збереження та актуалізації історико-культурної спадщини, що повинно бути відображено в структурі бюджету;
  • мале рекреаційне місто із завданням розвитку сімейного відпочинку;
  • мале місто-заповідник із завданням збереження унікальної еко-системи, що повинно бути відображено в структурі бюджету, в якому доходи від туристичної діяльності спрямовуються на охорону навколишнього середовища;
  • місто-музей;

Великі міста розвиваються за рахунок багатовекторної спрямованості: це і адміністративний центр, і університет, місцеве виробництво, туризм. Якщо негатив спостерігається в одному напрямку, місто зосереджується на іншому.

Для малих міст іноді достатньо переосмислити існуючи ресурси і знайти нову тему для розвитку.

З чого необхідно починати, коли прийшло розуміння, що кращі часи розвитку вашого міста далеко позаду? В яких умовах формуються ідеї розвитку і стале місто? Необхідно відповісти на наступні запитання: чи готові ви:

  • прийняти інтелектуальні ризики;
  • розглядати проблему з несподіваної сторони;
  • до експериментів;
  • рефлексувати;
  • залучити фахівців, які вміло оперують сценаріями майбутнього;
  • до створення несподіваних комбінацій?

Пропонуємо 8 відмінностей процесу стратегування малих міст:

  1. Стратегія для себе. Стратегування малого міста нагадує сімейну раду, коли ми розмірковуємо, що ми можемо робити добре? Які ресурси ми маємо? Визначившись із напрямком, починаємо шукати відмінності своєї справи від інших.
  2. Ми говоримо про бренд міста. В будь- якій стратегії необхідно підкреслити унікальність міста. Що саме відрізняє його від інших. Ніжин – місто храмів й огірків, Хотин – це замок, а Умань – розкішний дендропарк і хасиди. Але скільки ще маловідомих історій! А скільки легенд, що пов’язані із особистостями, які заснували та розвинули місто! Шукаючи ідею, ми шукаємо зміст.
  3. Центр і офіс міста. Малому місту важливо мати живий центр – серце комунікації, місце, опинившись в якому, відчувається стиль життя, особливості та ідентичність. Багато наших малих міст мають розтягнутий приватний сектор, в центрі – адміністрація, будинок культури. Вже немає пам’ятника Леніну, але залишився майдан для мітингів.  В центрі повинні розташовуватись: «офіс міста», туристичний інформаційний центр, магазин місцевих виробників, офіс розвитку, освітньо-культурний центр, прокат роверів і заклади, де можна зустрітись за філіжанкою кави.
  4. Мережевий бізнес. Суміщення функцій, взаємодоповнення особистого і суспільного – дає унікальні можливості не лише в сфері споживчих послуг, торгівлі. Наприклад: в малих містах важко повернути інвестиції в готельний бізнес, а без можливості провести ніч у місті турист перетворюється на відвідувача. Подивися і поїхав. Як рішення в даному випадку можна говорити про мережевий бізнес громади. Мережа квартир на добу тощо. Подібні явища можливі при наявності міської стратегії розвитку, що спрямована в культурно-економічному напрямку. Саме яскраві і унікальні події створюють такі умови.
  5. Драйв від змін. «Іноді здається, що життя зупинилось» – так говорять про малі міста. І це випадок, коли ми говоримо не про кількість мешканців. В Україні замало зримих перетворень в містах. Ще менше інформації про це. Але відчувати драйв від змін дуже важливо. Так було у Вінниці, коли міським головою став Володимир Гройсман. Він бачив мету та зібрав команду, яка почала робити зміни. Опоненти, побачивши позитивні зрушення, потягнулись до команди. На цьому етапі процес змін вже не зупинити. Це надихає на активність, дає відчуття життя та розвитку. Як досягти цього? Важливо мати стратегію та створювати такі події, які б відрізнялись від існуючих на карті України.
  6. Друзі міста. Хто буде реалізовувати зміни? Де знайти людей, яких не треба навчати дизайну, урбаністиці, сучасному благоустрою та іншим компетенціям, особливо коли мова іде про маленьке місто. Навіть якщо відбудеться чудо і команда перезавантаження із ресурсами з’явиться у вашому місті, без залучення мешканців – нічого не спрацює. Зовнішні експерти повинні навчити вас і показати шлях,  яким треба рухатись, навчити бачити місто як живий організм та змінити ставлення до нього. Група змініть ваше місто – але як воно буде працювати після завантаження? Вже на етапі стратегічних досліджень, який розпочинається сьогодні важливо відокремитись від хоперської тусовки. Треба залучати всі верстви населення. Тоді ми будемо говорити про об’єктивну оцінку ситуації і спільно випрацьовувати майбутнє місто.
  7. Людський ресурс. Це важливо в епоху постіндустріальної економіки. Людський ресурс є мобільним. Треба створити такі умови, щоб молодь поверталась до міста, бачила перспективу. Треба відчути межу між «бажати жити в цьому місті» і «бажати померти в цьому місті».
  8. Мрія про майбутнє. Важливо, щоб місто мало мрію. Не для галочки, не відірвану від реальності буття – а просту, зрозумілу, сприйняту всією громадою. Тоді мрія перетворюється в стратегію життя міста. Малі міста поки ще мають час і можливості для відновлення і нового розвитку. Концентрація людей в мегаполісах – це модель бідних країн. Європа мешкає в малих містах. Вони вибороли це право. Сьогодні є важливим, щоб громада об’єдналась. Тоді розмова буде плідною, а результати швидкими. Важливо, щоб до круглого столу приходили люди різного віку – тоді почнеться щоденна важка праця. Водночас такі кроки можуть стати і останніми, якщо найактивніші, не зрозумівши змісту подальшого існування,  поїдуть, а місто залишиться доживати. Прийшов час говорити про культурну політику, як м’яку силу трансформації, яка не потребує великих витрат, але потребує голів, бажання та готовності навчатись і змінюватись. Тоді й розвинеться місто для життя.

Результат буде відчутним, коли Ваші діти скажуть:

«Я хочу жити в цьому місті завжди».


ІРИНА ФРЕНКЕЛЬ,

ДИРЕКТОР УКРАЇНСЬКОГО ЦЕНТРУ КУЛЬТУРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ – ОСНОВА ЦІННІСНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО ФУНДАМЕНТУ ДЕРЖАВИ

Загальносистемні зміни у взаємовідносинах людини та її соціального оточення в XXI ст. являють собою принципово новий спосіб інтеграції людини в соціокультурне середовище. У сучасному світі потенційно зростає відповідальність кожної людини за свою діяльність та збільшується можливість необмеженого впливу особистості на сприйняття та сутність соціальних і культурних процесів, використовуючи соціальні мережі та сучасні засоби комунікації. Процес загострюється під впливом зовнішніх глобальних загроз (техногенні, космічні катастрофи, цивілізаційна криза, стихійні лиха). Відповідно це призводить до руйнації людського середовища. В цих умовах підвищується значення етичного виміру людського буття, ставлення до природного й соціального середовища та формування нових цінностей Держави, що є визначальним для розвитку країни. Цей фундамент повинен стати основою для впровадження культурної політики.

З моменту здобуття незалежності Україна зіткнулась з величезними труднощами та проблемами в культурній політиці. Опинившись в ціннісній дезорієнтації суспільства, яке до сьогодні має радянську інституційну інфраструктуру, корупцію, що отруює суспільство та нестабільні економічні умови, погіршення ситуації відбувається через наявність етнічних, лінгвістичних, територіальних та  демографічних проблем, зокрема через відсутність єдиного культурного простору із рівним доступом до мистецьких надбань та культурних послуг.

В суспільних процесах проявляється динаміка культури. Після революції гідності суспільство є свідком одночасного формування та існування декількох етапів розвитку культурних процесів, які виходять за межі існуючої пострадянської інфраструктури та важко інтегруються в офіційне культурне поле у зв’язку з інноваційним характером форм. На жаль, дуже повільно формуються нові цінності, притаманні демократичній європейській державі. Тому, напевно, багато громадських культурних ініціатив під час Євро Майдану і після нього спрямовані в першу чергу саме на поштовх до формування нашої національної ідентичності, нового громадянина та його ставлення до своєї країни. Євромайдан за визначенням можна прирівняти до креативного майдану, під час якого відбувалось протистояння мирними засобами . Майдану вдалось перетворитись на своєрідну соціально-психологічну лабораторію, яка надала поштовх і сформувала умови для прискорення цих процесів.

Повна ціннісна переорієнтація суспільства можлива лише як зміна ціннісних установок поколінь, оскільки одне й те ж покоління нездатне на радикальну переорієнтацію зразків своєї ментальності й поведінки і неминуче потерпає від власної половинчастості та впливу стереотипів минулого. Звідси випливає важливість розуміння цінностей на сьогоднішньому етапі розвитку суспільної думки. У період докорінного перетворення суспільства на національному, регіональному та місцевому рівнях культура є важливим інструментом розвитку, примирення та консолідації зусиль усіх суспільних груп і всіх спільнот. Окрім цього в наявності регіональні диспропорції розвитку культури, що проявляються в залежності від забезпеченості об’єктами культури, фінансуванням і доступності культурних благ для широких верств населення. Регіональна диференціація витрат на культуру і мистецтво в процентному відношенні від валового регіонального продукту демонструє в останні роки тенденцію до зниження.

Культура та її розвиток не існують в умовах вакууму.

Нерозуміння впливу культури на розвиток суспільства,

вузьке трактування  «культури» як галузі

призвело до соціальних загострень,

втрати рівноваги і розуміння в суспільстві та створило в країні

 гуманітарну кризу.

 

Для вирішення цієї проблеми культуру необхідно розглядати у межах нинішнього соціокультурного контексту українського народу. Завдання національної самоідентифікації повинні мати не етнічний, а культурний характер, вони повинні бути пов´язані не тільки і не стільки з пошуками основ такої самоідентифікації в минулому, а більше зі створенням їх у сьогоденні для закладення реальних можливостей щодо формування національної єдності у сучасному і в майбутньому.

Починаючи із 80-х років ХХ століття роль культури у світі розглядається як креативна складова розвитку економічного сектору. Спочатку це тлумачилось як отримання конкретного прибутку та залучених коштів, пізніше – як менеджмент та маркетинг в культурних організаціях. Після гірких спроб визначити важливість культури за допомогою конкретних економічних чинників було вивчено вплив культури на економіку конкретних міст та територій. Поняття «Культура» почало тлумачитись  як ресурс змін якості життя шляхом створення додаткової вартості продуктів і територій та покращення умов зайнятості населення.

Галузі світової економіки, що мають високу додану вартість почали зміщуватися з економіки знань та інформації в бік інноваційних технологій та креативних ідей (креативної економіки). Креативні інновації по створенню нових видів продуктів та послуг стають новою силою для економічного зростання.

ЄВГЕН НИЩУК,

МІНІСТР КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ