На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 003.нкс «Опішнянська кераміка».

Опішнянська кераміка стала втіленням тисячолітніх знань про використання глиняних виробів у побуті й обрядовій практиці, уособленням естетичних і художніх уявлень українців. Гончарі Опішні від кінця ХІХ століття сміливо експериментували з формами виробів, поливами, орнаментальними мотивами, виготовленням елементів художнього оформлення екстер’єрів та інтер’єрів громадських будівель. Форми опішнянської кераміки кінця ХІХ – ХХ століття вважаються класикою українського гончарства.

На початку ХХ століття з’явився новий художній напрямок в орнаментиці глиняного посуду. Майстри почали оздоблювати рослинним бароковим орнаментом не лише миски, а й інший посуд. Одночасно з’явилися нововведення в техніці декорування кераміки. Зокрема, традиційний ріжок став незручним, замість нього гончарі почали використовувати гумові спринцівки. Утворена лінія орнаменту стала тоншою, а майстер дістав змогу регулювати її товщину й інтенсивність витікання фарби. Самобутність декору визначили такі традиційні елементи й мотиви орнаментики як «опускання», «пояски», «кривульки», «вивідець», «решітка», «пальчики», «накапування», «крапельки», «яблучка», «клинці», «доріжка», «лиштва», «дряпачка», «овесець», «ребінчики», «волочок» та інші. Ці стильові й технологічні зміни визначили особливості опішнянської кераміки, забезпечили її стабільний розвиток та попит на вироби в Україні та за її межами.

Наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року №105 елемент «Опішнянська кераміка» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ознайомитись з моніторингом даного елементу можна на сайті Департаменту культури і туризму Полтавської ОДА (http://poltavaculture.gov.ua/uk/764-monitorynh-elementu-vnesenoho-do-natsionalnoho-pereliku-elementiv-nematerialnoi-kulturnoi-spadshchyny-opishnianska-keramika)

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 012.нкс «Традиція гуцульскої писанки».

Традиційно писанки пишуть жінки й дівчата (рідше чоловіки й хлопці) у Великий піст. Пишуть на шкаралупі сирого повного яйця. Орнамент наносять писачком, наповнюючи розтопленим бджолиним воском. Далі – фарбують і покривають воском фрагменти орнаменту, щоб зберегти колір. Переважають яскраві жовто-оранжеві, червоні барви з вкрапленням зеленого кольору на чорному тлі. Колись віск з писанки знімали після прогрівання в печі, тепер також використовують духовку або полум’я свічки, після чого протирають серветкою.

Кожне село Гуцульщини має локальні художньо-стильові особливості, кольорову гаму, різні варіанти поділу писанки на орнаментальні площини.

У громаді з покоління в покоління писанка зберігається як невід’ємний символ Великодня. У Чистий четвер діти сповіщають, що через три дні настане Великдень, за що господарі дарують їм писанку. Писанки обов’язково кладуть у великодній кошик і дарують священику за освячення. Старшим і бідним людям дають свяченого й писанку, щоб помолилися за душі померлих. Повернувшись із церкви, освячені писанки занурюють у воду. В одних родинах цією водою вмиваються, інші проводять писанкою по обличчю, щоб увесь рік бути здоровими і багатими. Зберігся звичай, коли дівчата у Великодній понеділок дарують хлопцям писанку. Після Великодня, у поминальну суботу, біля могил рідних родина дає писанку й пасочку комусь із присутніх.

Наказом Міністерства культури України від 16 листопада 2018 року №995 елемент «Традиція гуцульскої писанки» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ознайомитись з моніторингом даного елементу можна на сайті Івано-Франківської обласної державної адміністрації (http://www.if.gov.ua/news/51511)

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 001.нкс «Традиція Косівської мальованої кераміки».

Традиція косівської мальованої кераміки – унікальне явище в народній творчості гуцулів, яке бере початок з кінця ХVІІІ століття. З покоління в покоління передавали гончарі секрети та місцеві традиції роботи з глиною. Особливою ознакою косівської кераміки є відображення життя гуцулів, їхнього традиційного побуту засобами наївного малювання. Елемент тісно пов¢язаний з іконографією – біблійні сюжети, зображення святих, церков та дзвіниць часто використовуються у малюнках на кахлях та тарілях поряд із побутовими сценками.

Ще однією особливістю косівської кераміки є триколірна гама виробів – жовтий, зелений, коричневий. Пов’язують таке поєднання зі сприйняттям природи: жовтий символізує сонце, зелений – карпатські гори, коричневий – землю. Інколи майстри додають ще й синій колір.

Створюються керамічні вироби у кілька етапів: сформований виріб покривають «побілкою» – білою глиною, підсушують і розписують писачком у техніці ритування, яка характерна для косівської кераміки. Завдяки цьому на білому тлі проглядається сіра глина, створюючи графічний малюнок. Після цього виріб випалюють, розписують традиційними кольорами, покривають поливою і роблять випал вдруге.

Типологія виробів косівської мальованої кераміки за призначенням багата і цікава: іграшкова пластика, вироби для оздоблення інтер’єру, а також ужиткові, сакральні та сувенірні.

Наказом Міністерства культури України від 12 лютого 2018 року №105 елемент «Традиція Косівської мальованої кераміки» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ознайомитись з моніторингом даного елементу можна на сайті Івано-Франківської обласної державної адміністрації  (http://www.if.gov.ua/news/51511)

На виконання Наказів Міністерства культури України № 548 від 27.07.2015 та № 1319 від 11.12.2017 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 09.01.2018 за №31472) Український центр культурних досліджень щорічно має ініціювати самомоніторинг елементів та власний моніторинг центру щодо стану життєздатності елементів НКС, що внесені до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вашій увазі пропонуємо результати моніторингу по елементу 014.нкс «Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області»

Історія обряду «Водіння Куста» сягає дохристиянських часів. Дійство приурочене до літнього сонцестояння. Головний святковий об’єкт – Куст (вбрана у гілля молода дівчина) – уособлював душі померлих, які в період Трійці нібито з’являлись у нашому світі. Предки відігравали роль посередників між цим світом і потойбіччям, а їхнє «задобрення» у формі обдаровування Куста гарантувало родинне і господарське благополуччя на цілий рік.

Обряд проводять лише жінки та дівчата на 50-й день після Великодня на свято Трійці, триває він три дні. В перший день йдуть на цвинтар, прикрашають могилки лепехою та кленовим гiллям. Старші жiнки у формi плачу-речитативу «викликають на розмову» своїх родичiв, розповiдають їм про події минулого року – «голосять». Потім збираються в лiсi й вбирають (клечають) найвродливiшу дівчину. За крайку затикають гiлля дерев, лепеху, а на голову одягають пишний вінок, сплетений з кленового листя та квітiв. Кустовий гурт обходить оселі, співаючи величальні кустові пісні, а наприкінці виголошує побажання: «Вийди, господаре, з нового покоя. Винесь Кусту хоч да пувзолотого», «Водимо Куста, щоб другого року дождаті і поспiваті», «Щоб ішов дощ і все було зелене!».

Завершується обряд на полі, де зелень дівчини-«Куста» розбирається, розривається на частини та, як символ родючості, викидається «на врожай». Окремі гілочки з «Куста» приносять додому й розкидають по городу.

Наказом Міністерства культури України від 16 листопада 2018 року №995 «Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Детальніша інформація щодо моніторингу елементу знаходиться на сайті Управління культури і туризму Рівненської облдержадміністрації https://cultrv.gov.ua/kulturna-spadshchyna/nematerialna-kulturna-spadshchyna/505-monitoryng-2020-vodinna-kusta.html