Ви досліджували закордонне відрядження Української Республіканської Капели 100 років тому. Як ви вважаєте, чи було доречно новоствореній країні, яка ще не здобула світового визнання, у період війни на 3 фронти витрачати такі великі гроші (в перерахунку на сучасні кошти – близько 20 мільйонів доларів) на розвиток і просування культури, пісні? Чи було це ефективним?
Варто нагадати контекст подій, про які говоримо. Головною передумовою створення і відрядження за кордон Української Республіканської Капели була потреба державного визнання Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції, що розпочалась у січні 1919 року після завершення І світової війни. Україна у роки боротьби за незалежність 1917-1921 років мусила захищати кордони. Українці в умовах глобальних зовнішніх упереджень мусили воювати за незалежність і зброєю меча, і нотою дипломатії, зокрема, музичної, або ширше – культурної.
Ставка на українську культуру і народну пісню, як речника української політики, була знахідкою тодішніх урядових еліт, які походили переважно з культурного середовища. Головнокомандуючий української армії і член Директорії УНРСимон Петлюра, що координував також культурну політику в державі, на початку січня 1919 року дав розпорядження створити Українську Республіканську Капелу. Він також потурбувався про законодавче та державне фінансове забезпечення українського відрядження до Парижу.
Не дивлячись на те, що українське військо і державність програли у тодішній нерівній боротьбі з опонентами української незалежності, українській культурі й пісні вдалось сформувати за кордоном цілу армію «фанатиків української самостійності», як писали про це очевидці і про що свідчать архівні документи: закордонна преса тих часів, чисельні відгуки творчої інтелігенції Заходу і політичних лідерів провідних держав світу. Фактично цьому культурно-дипломатичному проекту вдалось зробити те, що було не під силу інструментам офіційної дипломатії чи зброї – український «Щедрик» (коронний номер концертів Капели, який згодом став відомий як «Carollofthebells») переконав світ (який або не знав про українців, або ставився до нас упереджено і вороже) в тому, що українці не просто окрема від росіян нація, а справжня культурно-цивілізаційна потуга Європи, гідна визнання і підтримки.
Щоб не бути голослівною, надам кілька таких свідчень, що зберігаються в Центральному державному архіві органів вищої влади та управління України (таких задокументованих свідчень маємо кілька сотень):
«Український хор не тільки досяг своєї поважної мети, давши докази античної цивілізації України, багатої національним фольклором, що підтверджує високу культуру народу, він дав більше – приклад надзвичайної досконалості» (Франція, «L’avenir», 21 січня 1921 року);
«Український хор завітав до Берліну. Мета йогосвітовоїподорожі – здобутиморальнезавоювання для молодоїНародноїРеспубліки. Нас вінзавоюваввідразу» (Німеччина, «BerlinerZeitungamMittag», 29 квітня, 1920 року);
«Мої всі симпатії на боці вашого народу» (Бельгія, королева Елізабет, 1920)
«Українці дали нам не тільки красу, але й лекціюнаціональноїсамосвідомості» (Бельгія,«Devolksgazet», 19 січня 1920 року);
«Вони даютьнайвищуатестаціюмузичнійкультуріУкраїни» (Швейцарія, «TagesAnzeiger», 23 жовтня 1919);
«Хто пережив і відчувпрекрасніспівиУкраїнськоїРеспубліканської Капели, не може не полюбитиУкраїнивсієюдушею (Чехія,«Ukrajinskarepublikanskaкареlа», 1919);
«Українці – перші, хто приїхав до нас не брати, а давати» (США, Сенатор, 1922);
«У всьому тому почуваєтьсяокремийнаціональний дух, який не маєнічогоспільного з так званою «російськоюмузикою» (США, «TheMichiganDailyAnnArbor», 14 лютого 1923);
«Перший раз в житті я шкодую, що у мене немаєдругої руки, і я не можу вам плескати»(Мексика, Президент АльвароОбрегон, 1922),
«Цейлюдський гурт примусив нас дрижатипід час своїхконцертів і нагадав, що на цімБожімсвітііснуєнація, якійім’я Україна» (Бразилія,«Gazetadenoticias», 1923);
«Ми вбачаємо в концертах українського хору елемент, якийспричиниться до піднесеннянашоївласноїмузичноїкультури» (Уругвай, «Elbienpublico»,1923);
«Ціслов’янизаволодіютьмайбутнім» (США, «TheChicagoEveningPost», 1922).
